Бомба для голови - Страница 41

— Що ти з ними зможеш зробити, з цими дорнброками, Паоло? Ти сам тепер став крихітним дорнброком…

— Є стратегія й тактика, Люс.

Люс підвів очі на Паоло. Він довго дивився на нього, а потім усміхнувся.

— Знаєш, — сказав він, — я тепер ніколи не називатиму тебе ідіотом. Я тебе дуже люблю, дурня мого…

— Зате я тебе ненавиджу… Лопай айсбан, тут готують найкращий айсбан, бачиш, на кісточці й жир білий.

— Гаразд. Лопаю. Тільки скажи мені, що робити. Хто мені може допомогти?

— Я замовив тобі квиток на Париж. О дванадцятій у готелі «Георг П’ятий» тебе чекатиме Аллан Асон.

— Але ж він праціоє на американців та англійців. Він ніколи не ставив на німців… Його єпархія — Франція, Штати, Лондон…

— Він мій друг.

— З ним можна говорити відверто?

— Як тобі сказати… ні, ні, я йому вірю… Просто, коли ти говориш відверто, ти ставиш співрозмовника в скрутне становище. Аллан живе в сфері бізнесу, в нього свої складності… Словом, Годара й Лелюша він виручав…

У Парижі, в готелі «Георг П’ятий» — від Тріумфальної арки вниз по Єлісейських Полях, третя вулиця праворуч, поворот коло ресторану «Максим», — було повно американців. Вони щосили намагалися бути схожими на європейців.

«Ідіоти, — думав Люс, — замість культури вони переймають тутешню буржуазність — жилет у тон з галстуком. Такі славні хлопці, а от бачиш…»

Аллан Асон запізнився, бо ніяк не міг припаркувати «сітроен». Він двічі об’їхав навколо готелю, а потім кинув машину портьє:

— Мішель, я нічого не можу зробити…

— Не турбуйтеся, мосьє Асон… Я поставлю машину.

— Спасибі. Замкніть задні дверці, в мене там пакунок…

— Так, мосьє Асон…

Аллан Асон попросив пробачення у Люса, що запізнився, і додав:

— А втім, ви кайданник, вам тепер доведеться чекати хазяїна — віднині й назавжди. Або станьте, як Делон, продюсером. Він зараз просто нестерпний — такий гонор… А картини роблять про трикутник, прямо-таки вісімнадцяте століття… Віскі? Луї, віскі, води й горішків. Повечеряємо в ресторані «Каспійська ікра». Вам зараз потрібна калорійна їжа.

Луї приніс пляшку. Люс посміхнувся: на пляшці висіла велика мідна бляха: «Пан А. Асон».

Аллан помітив його посмішку.

— Ну й що, — сказав він, — не хихикайте. Це зручно. І я не винен у тому, що вони вішають на груди пляшки важку мідь, — зрештою це бар Георга П’ятого, а він з аристократів. Пийте і не іронізуйте, німець. Навіть талановиті німці, такі, як ви, все одно філістери.

— Навіть такі талановиті французи, як ви, — відповів Люс, — запопадливі до аристократизму Георга П’ятого.

— Кожна розумна людина шукає свого сюзерена… Скільки треба грошей?

— Спочатку чверть мільйона.

— Доларів?

— Марок.

— Тема картини?

— Наша банда. Фінансисти, наці…

— Імена будуть вигадані?

— Ні. Справжні. Інакше немає смислу все це починати.

— Одне ім’я. Хоча б одне… Слухайте, не пожирайте мене очима, все-таки я офіцер Почесного легіону й доносити на вас не стану…

— Дорнброк…

— Дорнброк, — замислено сказав Аллан. — Дорнброк… Не вийде, Люс. Поясню: мій американський компаньйон зв’язаний з Дорнброком. У них справи в Латинській Америці і в Африці. Я ворушу умови договору з компаньйоном, якщо вдарю Дорнброка. Дорнброк сильніший за нас у мільйон разів. Це — без перебільшення. В мене обертається в ділі мільйонів десять, готівкою — півтора. А в Дорнброка готівки не менше мільярда. Змініть ім’я, місце дії, і я вступлю у ваше діло. Я люблю вашу творчість.

— Якщо я зміню ім’я, немає смислу заварювати кашу.

— Розумію. Але ви повинні зрозуміти й мене, Люс. Діло є діло.

— Я розумію. Як ви можете допомогти мені інакше?

— Завжди називайте кота котом, Люс. Вам потрібні гроші в борг на це діло? Коли б не Дорнброк, я дав би вам ці гроші. Але… Але! — він підняв палець. — Усі знають, що ви людина не грошовита. Де ви взяли гроші на цю картину? Хто вас фінансував? І це стане явним. Про це не так важко дізнатись. Дорнброк не простить мені цього. Я відкриваю вам карти, Люс. Не сердьтеся на мене.

— Ви збожеволіли, Аллан… За що ж мені сердитись на вас? Хай вам щастить, славна ви людина.

— Ходімо вечеряти. Дівку хочете? В «Брумелі» чудові дівки. Є німкені.

— Я не можу. Спасибі.

— Охляли після тюрми?

— Навпаки. Відпочив. Просто… Ну, добре. Ура! П’ємо! Спасибі, Аллан.

— Слухайте, я пропоную компроміс. Напишіть мені листа. Офіційного. Надішліть сценарій. Про кота й мишку. Про дівчинку й бабусю. Про космос чи про підземелля. Я фінансую вас. Тільки візьміть на себе брехню. Потім я подам на вас позов і відмовлюсь показувати ваш фільм у Франції. Покажуть інші, я зв’яжусь з Фернаном з Бельгії, він добре показує німців на екрані у Франції.

— Я думав про це, — відповів Люс і знову випив. — Не можна. Мені не можна підставлятися. Розумієте? Потім захоплюватимуться тим, як я обдурив продюсера і яка молодиця лизала мені п’яту… І згадають, що я почав фільм правди з маленької брехні! — Він розстебнув м’який комірець, опустив галстук і потер зарослі щоки. — Це угробить усе діло. Мені треба, щоб люди дивилися чистий фільм. Розумієте? — Люс хруснув пальцями й одпив ще один ковток. — Тут усе дуже складно, Аллан. Треба йти в це діло з чистими руками… Неодмінно з чистими руками…

— Мені дуже хочеться допомогти вам, Люс.

— Я бачу. Спасибі. Я привіз вам подарунок, Аллан. Нехай принесуть ще горішків — дуже смачно. Я думав, що я завжди зберігатиму це як талісман. — Люс дістав з кишені стару алюмінієву ложку. — Я вкрав її в тюрмі. Візьміть. Їжте нею ваше лайно, бідолашний, славний Аллан.

— Спасибі. Я повішу цю тюремну ложку над моїм робочим бюро. Ходімо. В ресторані нам уже заморозили горілку в шматку льоду і підсмажили житній хліб. А з ікрою нічого не робили, щоб зберегти калорії, які дуже потрібні для вашої творчості і для мого шахрайства…

Літак у Західний Берлін відлітав ранком. Люс трохи потинявся по Латинському кварталу, зайшов у підвальчик «Бомбардири», де студенти горлали пісні й пили каву, а потім поїхав в Орлі. Він найняв номер у готелі при аеропорту. Спати не хотілося. Він ліг на жорстке ліжко, не вмикаючи світла, й довго лежав, прислухаючись до того, як ревли турбіни літаків: грізно — ті, котрі відлітали, і жалісливо — ті, що вже приземлилися, стомлені в польоті. Він довго лежав розслабившись і ні про що не думав… Потім витяг з кишені телефонну книжку, ввімкнув світло й розгорнув сторінку з літерою «А». Люс переглянув усі імена й прізвища, машинально відзначив, що записано всього лише двадцять два номери («Погано, що не двадцять один»), здивовано знизав плечима й розгорнув сторінку на літеру «М». Телефон і адресу Хосе Марія Альберто Трокада було записано саме тут — його ім’я назавжди зімкнулося для Люса з Мадрідом.

Іспанський банкір, він мав кілька пакетів акцій у взуттєвій промисловості й велику фабрику дитячих колясок.

«Мої колеги, — говорив він Люсу, коли вони познайомилися в Сан-Себастьяні під час кінофестивалю, — вкладають тепер гроші в електроніку і приладобудування. Це безглуздя! Іспанія вже не може наздогнати ні Італії, ні Росії, ні Франції по рівцю промислової могутності. Іспанці — страшенні модники. Клянуся честю, я маю право говорити так, бо я народжений іспанським грандом. У нас найбідніший жебрак відмовляє собі в їжі, аби тільки купити красиві черевики. І якщо в іспанця є можливість одружитися — будьте певні, він народить купу жебраченят: аборти заборонено. У нас, — Альберто зітхнув, — цензура на народженість, кіно й літературу. Отже, хто вкладає гроші в приладобудування, той ставить на битого коня. Коляски — далекоглядніше. І кінематограф. Я з радістю вклав би гроші в кінематограф. Причому ставив би я не на нашого режисера. В нас є два великі художники, але обидва вони червоні. Я з задоволенням поставив би на іноземця. На вас. Іспанським режисерам страх як важко працювати: голу жінку в кадрі виріже церковна цензура, а слово про бардак у країні виріже цензура державна, будь вони неладні!»