Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей - Страница 34
Одним із найгарніших моментів, які я пережив останнім часом, була подорож до Дрездена разом з давнім приятелем із війни О’Гаром.
Ми вилетіли зі Східного Берліна літаком угорської авіакомпанії. У пілота були рівненькі вуса. Він нагадував Адольфа Менжу. Поки літак заправляли пальним, він посмоктував гаванську сигару. Коли літак підіймався в повітря, ніхто нам не нагадав, щоб ми пристебнули пояси.
У польоті молодий стюард подав нам житній хліб, саламі, масло, сир і біле вино. Відкидний столик переді мною не відкривався. Стюард пішов у службовий відсік і повернувся з відкривачкою для консервів. Нею він і відкрив столик.
У літаку було ще шестеро пасажирів, вони розмовляли різними мовами. Для них це теж була приємна пора. Внизу лежала Східна Німеччина, всюди мерехтіли вогні. Я уявив собі, що б то було, якби на ці вогні, на ці села, містечка й міста скинути бомби.
О,Гар і я ніколи не сподівалися, що доробимось грошей, а проте нам добряче-таки поталанило.
— Якщо ви будете у Коді, штат Вайомінг,— знічев'я сказав я йому,— ви тільки запитайте Шаленого Боба.
О,Гар мав із собою невелику записну книжку, в кінці якої були надруковані поштові тарифи, протяжність авіаліній, висота знаменитих гір та інші важливі дані про світ. Шукаючи інформації про кількість населення Дрездена, якої у записній книжці не виявилося, він натрапив на ось таке, що й дав мені прочитати:
«У світі щодня народжується в середньому 324 000 немовлят. Протягом цього самого дня в середньому 10 000 чоловік помирає з голоду або недоїдання». Бува й таке. «Крім того, 123 000 чоловік помирають з інших причин». Бува й таке. Отже, щоденний приріст населення в світі становить 191 000 чоловік. Демографи передбачають, що до 2000 року населення земної кулі подвоїться і досягне 7 000 000 000 чоловік».
— І всі захочуть жити по-людськи,— сказав я.
— Мабуть,— погодився О,Гар.
Біллі Пілігрим тим часом переносився назад у Дрезден, але не в теперішній. Він повернувся у 1945 рік, на третій день після зруйнування міста. Біллі й інші йшли під конвоєм до руїн. Був там і я. О’Гар теж. Останні дві ночі ми провели у стайні сліпого власника заїзду, де нас і знайшло начальство. Нам сказали, що робити: треба було по сусідах позичити кайла, лопати, ломи й тачки і з цим причандаллям дістатися до певного місця серед руїн, де ми будемо працювати.
На основних шляхах, що вели до руїн, стояли загорожі. Цивільних німців далі не пускали. Досліджувати поверхню Місяця їм не дозволялося.
Цього ранку в певному місці в Дрездені зібрали полонених з багатьох країн. Було вирішено, що саме тут почнуться розкопки трупів. І розкопки почалися.
Біллі опинився поруч з маорійцем, що потрапив у полон під Тобруком. Маорієць мав шоколадно-брунатну шкіру. На лобі й щоках у нього було витатуйовано спіральні обводи. Біллі й маорієць вкопувалися в безживну й безнадійну місячну щебінку. Поверхня Місяця ще не злежалась як слід, і раз у раз виникали зсуви.
Копали одночасно в різних місцях. Ніхто спочатку не знав, де що знайдеться. Ями ці здебільшого нікуди не вели — копачі натикалися або на бруківку, або на такі здоровенні брили, що їх годі хоча б зрушити з місця. Техніки ніякої не було. Навіть коні, мули чи воли неспроможні були рухатись по місячній поверхні.
Біллі й маорієць разом з іншими, що допомагали їм у тих розкопках, натрапили кінець кінцем на заслін із дощок, за яким два кам’яні уламки, впершись один в одного, утворювали якусь подобу ніші. В заслоні пробили отвір, і відкрився вхід до темної печери.
Німецький солдат з ліхтариком спустився в ту темряву і довго не повертався. Вийшовши, нарешті, він доповів старшому над краєм ями, що там десятки трупів. Вони сидять на лавах, цілі-цілісінькі.
Бува й таке.
Старший наказав розширити отвір і спустити вниз драбину, щоб можна було витягати трупи. Так відкрилася в Дрездені перша копальня трупів.
Одна за одною з’явилися сотні таких копалень. Спершу мертві тіла не поширювали неприємного запаху, вони були наче воскові фігури з музею. Але згодом трупи почали розкладатися, відгонячи гірчичним газом і трояндами. Бува й таке.
Маорієць, з яким працював Біллі, помер від надмірного блювання: йому наказали зійти в цей сморід і працювати. Він блював без кінця і виблював собі всі нутрощі. Бува й таке.
Тоді розробили нову технологію. Трупів уже не витягали, солдати спалювали їх вогнеметами на місці. Солдати стояли назовні, а всередину пускали тільки вогонь.
Десь під цю пору бідолашного старого Бдгара Дербі застукали з чайником, узятим у катакомбах. Його арештували, звинуватили в грабежі й розстріляли. Бува й таке.
А тим часом настала весна. Копальні трупів позакривали. Усіх солдатів позабирали битися проти росіян. Жінки й діти копали окопи на околицях Дрездена. Біллі та інших полонених замкнули в стайні в передмісті. І ось одного ранку вони побачили, що двері стайні незамкнені. Друга світова війна в Європі скінчилася.
Біллі й решта полонених висипали на затінену вулицю. На деревах розпускалося листя. Ніде не було ніякого руху, ніякого транспорту. Стояв тільки фургон з двома кіньми, полишений на дорозі. Фургон був зелений і нагадував труну.
Щебетали пташки.
Одна пташка озвалася до Біллі Пілігрима:
— Ф’юїть-фіть?
КУРТ ВОННЕГУТ - ФАНТАСТ I САТИРИК
Курт Воннегут народився 11 листопада 1922 року в Індіанаполісі (штат Індіана) у родині архітектора. Два роки він навчався в Корнелському університеті, а потім пішов у армію — пішов не лише з громадянського обов’язку, а й покликаний власними антифашистськими переконаннями. На фронті Курт був розвідником-піхотинцем, потрапив у німецький полон, де й став мимовільним — і одним з небагатьох уцілілих — свідком бомбардування Дрездена американською авіацією 13 лютого 1945 року. Після війни він деякий час працював репортером, а опісля — у відділі зовнішніх зв’язків однієї з великих фірм, поки не перейшов па становище «вільного художника».
Дебютував Воннегут у 1949 р. науково-фантастичними оповіданнями. Згодом він опублікував — окрім новелістичної збірки та двох п’єс — сім романів: «Механічне піаніно» (1952), «Сирени з Титану» (1959), «Ніч-мати» (1961), «Колиска для кота» (1963), «Хай благословить вас господь, містере Розуотер» (1966), «Бойня номер п’ять» (1969), «Сніданок для чемпіонів» (1973). Майже всі твори Воннегута перекладено багатьма мовами, а нещодавно зацікавилися його романами й кіномитці: так, кілька років тому в США було здійснено вдалу, як відзначала преса, екранізацію «Бойні номер п’ять».
Довгі роки американська критика не помічала Воннегута, залічуючи його до рядових постачальників фантастично-утопічного чтива, розрахованого на невибагливі смаки широкої публіки. Аж під кінець 60-х років захоплення американської — студентської переважно — молоді творами Воннегута змусило й авторів «солідних» журнальних рецензій та оглядів зацікавитись його творчістю. До нього прийшло визнання, він став модним і загальновизнаним.
Нині Воннегут належить до найпопулярніших американських письменників, а Грехем Грін, наприклад, взагалі вважає його одним із найвидатніших майстрів слова у сучасній Америці. Більшість романів Воннегута мають чітко виражений характер соціальної фантастики, і в розвитку цього жанру письменник посідає чільне місце в усій американській літературі. Твори К. Воннегута визначаються наявністю гострого гротеску й сарказму, вони насичені дошкульною іронією, а крізь глузливий сміх часто проступає глибоке обурення й гнів. Антигуманна сутність капіталізму Сполучених Штатів не раз була об’єктом зображення й осуду демократичних художників, але в творах Воннегута (як і в творах його сучасників Р. П. Уоррена, В. Стайрона, С. Беллоу, Дж. Оутс та інших) відчутно помітні симптоми «тотальної» духовної кризи, що охопила цю одну з найбагатших країн світу.
В «Механічному піаніно» і частково в «Сніданку для чемпіонів» — це моральне виродження суспільних верхів, «деіндивідуалізація» людини, перетворення її на бездумне коліща у виробничому апараті. В «Колисці для кота» — це деградація представників науки, готових в інтересах великого бізнесу творити винаходи, які загрожують загибеллю всьому людству. В «Хай благословить вас господь...» — це всевладдя обмежених корисливих людей в американському «хворому суспільстві». «Американське класове суспільство,— наголошує автор в цьому романі,— система жорстока й безглузда, цілком непридатна, зайва й позбавлена почуття гумору».