Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей - Страница 33

Вряди-годи продавці нагадували тому чи іншому відвідувачеві, щоб він або купував, або внмітався геть, бо нічого без кінця глипати й мацати руками. А декотрі з відвідувачів дивились один на одного, а не на крам.

Один продавець підійшов до Біллі й сказав, що справжній крам у глибині приміщення, що книжки, які Біллі проглядає, про людське око.

— Це не те, що вам потрібно, запевняю! — сказав він Біллі.— Те, що вам треба, далі.

Біллі ступив кілька кроків до приміщення для дорослих. Зробив він так із ввічливості, прихопивши і Траутову книжку про Христа й машину часу.

Мандрівник у часі з роману Траута задався перевірити, чи справді Христос помер на хресті, чи його зняли ще живим, і, отже, він просто живе собі далі. Герой книжки взяв із собою стетоскоп.

Біллі заглянув у кінець роману, де герой змішався з натовпом, що знімав Ісуса з хреста. Вбраний по-тодішньому, мандрівник у часі першим видерся драбиною, прихилився до Христового тіла і нишком, щоб ніхто не помітив, приставив стетоскоп.

З висохлої грудної порожнини не чулося ані звуку. Син божий був мертвий-мертвісінький.

Бува й таке.

Мандрівник у часі, якого звали Лане Корвін, примудрився також зміряти зріст Христа, але зважити його вже не пощастило. На зріст Христос мав п’ять футів і три з половиною дюйми.

До Біллі підійшов другий продавець і спитав, чи він збирається купувати книжку, і Біллі відповів, що так, він хоче її купити. Біллі стояв біля полиці дешевих книжок про статеві збочення від давнього Єгипту й до наших днів і таке інше, а продавець думав, що він переглядає одну з тих книжок. Продавець вжахнувся, коли побачив, що за книжка в руках у Біллі.

— А нехай йому, де ви таке запопали? — сказав він і пішов розповісти іншим продавцям про дурнуватого, що хоче купити книжку з вітрини. Ті вже придивлялись до Біллі. Він і їм видався підозрілим.

Чекаючи на здачу, Біллі зауважив поряд купу старих журналів з зображенням жінок. Глянувши краєчком ока на один з них, він прочитав на обкладинці заголовок: «Де насправді поділася Монтана Уайлдгек?»

Біллі прочитав ту статтю. Він-бо знав, де насправді поділася Монтана: вона була на Тральфамадорі, доглядала там маля, але журнал, який називався «Нічні киці», висловив здогад, що вона лежить у цементній домовині на глибині двісті футів у бухті Сан-Педро.

Бува й таке.

Біллі стало смішно. Для цього журналу, що мав еротично збуджувати самотніх чоловіків, історія про Монтану була тільки приводом, щоб умістити добірку кадрів з сороміцьких фільмів, у яких вона знімалася ще дівчам. Біллі не захотів їх дивитися. Зрештою, то було абищо — тільки сажа й крейда. Так і будь-кого можна зобразити.

Біллі знову попросили пройти в глибину приміщення, і цього разу він не огинався. Якийсь м'якуватий моряк відійшов від кіноавтомата, коли плівка все ще крутилася. Білі заглянув у вічко і побачив Монтану Уайлдгек, коли та саме лежала на ліжку й чистила банан. Автомат вимкнувся. Біллі не хотів дивитись, що станеться потім, і продавець порадив йому пройти далі, де під прилавком є справді гострі лакоминки для знавців.

Біллі трохи зацікавило, що ж вони там можуть приховувати. Продавець захихотів і показав йому. То була фотографія жінки й шотландського поні, які силкувалися здійснити статевий акт між двома доричними колонами на тлі оксамитових гардин, оздоблених помпончиками.

Цього вечора на телестудію Біллі не потрапив. Натомість він узяв участь в диспуті, влаштованому на радіо. Поруч з готелем Біллі була радіостудія. Біллі побачив напис над дверима і ввійшов. Ліфтом піднявся до студії, де вже чекали інші люди, поки їх впустять. То все були літературні критики. Вони визнали Біллі за одного зі своїх колег. Мав відбутися диспут на тему, існує роман чи вже вимер. Бува й таке.

Біллі разом з усіма сів за золотистим дубовим столом, де перед кожним стояв мікрофон. Ведучий запитав його ім’я і від якого він часопису. Біллі сказав, що від «Іліум газет». Він був схвильований і щасливий.

— Якщо вас занесе у Коді, штат Вайомінг,—сказав він сам до себе,— ви тільки спитайте Шаленого Боба.

Біллі першим підніс руку, але зразу говорити йому не дали. Поки що виступали інші. Перший критик сказав, що саме пора хоронити роман, коли вже один вірджінець дійшов до того, що через сто років після поразки південців написав нову «Хатину дядька Тома». Інший заявив, що люди тепер відучилися так читати, щоб відтворювати в уяві друковані сторінки, отож авторам доводиться брати приклад з Нормана Мейлера, котрий привселюдно здійснює те, що напише. Ведучий попрохав критиків висловити свою думку про завдання роману в сучасному суспільстві. Один критик сформулював його так: «Додавати барвистості приміщенню, в якому чисто-білі стіни»; другий — «Майстерно змальовувати марнотратство»; третій — «Навчати дружин дрібних службовців, що треба купувати і як поводитись у французьких ресторанах».

Тоді надали слово Біллі. Він одразу чудово поставленим голосом почав розповідати про літальні тарілки, про Монтану Уайлдгек і таке інше.

Скориставшися з перерви для реклами, Біллі культурно випровадили зі студії. Він повернувся до готелю, вкинув двадцять п’ять центів в автомат «чарівні пальці» й ліг спати. Вві сні він перенісся на Тральфамадор.

— Знов подорожував у часі? — запитала Монтана. Був штучний вечір: Монтана годувала немовля.

— Гм? — перепитав Біллі.

— Ти знов подорожував у часі. Я відразу бачу.

— Умгу.

— Де ти був цього разу? Адже не на війні.

— У Нью-Йорку.

— А, Здорове Яблуко.

— Гм?

— Це так колись називали Нью-Йорк.

— А-а.

— Бачив якісь п'єси чи кіно?

— Ні. Я пройшов через площу Тайме і купив книжку Кілгора Траута.

— Ото щастя! — Вона не поділяла його захоплення.

І докинув знічев'я, що бачив кілька кадрів з сороміцьких фільмів, в яких вона знімалась. Вона зреагувала на ці слова так само знічев'я. Відповідь її була по-тральфамадорському безтурботна:

— Атож... А я чула про те, як ти воював, яким ти там був блазнем. І про того вчителя, якого розстріляли. Той розстріл — справжнє сороміцтво!

Вона дала немовляті другу грудь — даний момент був так побудований, що вона мусила це зробити.

— Вони знов бавляться з годинниками,— сказала Монтана, підводячись, щоб покласти немовля у колиску.

Вона мала на увазі їхніх доглядачів, що пускали електричні годинники під банею то швидше, то повільніше, то знову швидше, спостерігаючи в шпарини, як при цьому поводиться невелика родина землян.

На шиї у Монтани блищав срібний ланцюжок, з якого звисав між грудьми медальйон з фотокарткою її матері-алкоголічки,— то було абищо, тільки сажа й крейда. На такій фотокартці можна зобразити будь-кого. На медальйоні були вигравірувані слова:

«Боже, даруй мені спокій душі, щоб миритися з тим, чого я не можу змінити,

мужність, щоб змінювати те, що я можу змінити,

і мудрість — завжди бачити різницю».

Дача Роберта Кеннеді міститься за вісім миль від того будинку, в якому я живу цілий рік. І ось два дні тому на Роберта Кеннеді вчинено замах. Минулої ночі він помер. Бува й таке.

Місяць тому вчинено замах на Мартіна Лютера Кінга. Він теж помер. Бува й таке.

І щодня уряд моєї країни дає мені звіт про трупи, наслідок застосувань військової науки у В’єтнамі. Бува й таке.

Мій батько помер давно — природною смертю. Бува й таке. Він був симпатяга і полюбляв збирати рушниці. Він залишив їх мені у спадок. Тепер їх їсть іржа.

На Тральфамадорі, каже Біллі Пілігрим, не дуже цікавляться Ісусом Христом. Із землян найбільшу увагу тральфамадорців привертає особа Чарлза Дарвіна, котрий учив, що хто помирає, той таки повинен померти, і що від трупів своя користь. Бува й таке.

Та сама ідея закладена і в романі «Велика дошка» Кілгора Траута. Істоти з літальної тарілки, які викрали героя, розпитують у нього про Дарвіна. І про гольф.

Якщо те, що Біллі довідався від тральфамадорців, правда,— тобто що ми всі житимемо вічно, хоч би часом здавались не знати якими мертвими,— то мене це не дуже тішить. А проте, якщо мені судилося провести вічність, перебуваючи то в одних, то в інших моментах, я вдячний долі, бо так багато цих моментів були гарні.