Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей - Страница 31

— Чому не дадуть йому померти? — запитував він Ділі.

— Не знаю,— відповідала вона.

— Це ж уже не людина. Лікарі повинні мати діло з людьми. А його треба було б передати ветеринарові чи садівникові: вони б знали, що з ним зробити. Ти тільки глянь на нього! І це, на думку медицини, життя! А життя ж прекрасне, чи не так?

— Не знаю,— відповідала Ділі.

Якось Рамфорд розмовляв з Ділі про бомбардування Дрездена, і Біллі усе чув. Рамфорд мав мороку з тим Дрезденом. Його однотомна історія військово-повітряних сил у другій світовій війні планувалась як популярний виклад двадцятисемитомної «Офіційної історії військово-повітряних сил у другій світовій війні». Але справа в тому, що в цих двадцяти семи томах про наліт на Дрезден майже не згадувалось, дарма що операція мала приголомшливий успіх. Розміри цього успіху протягом багатьох років після війни тримали в таємниці — в таємниці від американського народу. Бо для німців це, звичайно, не було таємницею, як і для росіян, які після війни зайняли Дрезден.

— Американці довідалися про Дрезден тільки через двадцять три роки після нальоту,— сказав Рамфорд.— Тепер багато хто з них знає, що то було куди гірше Хіросіми. Отож мені доведеться дещо зачепити цю тему в своїй книжці. Це буде щось зовсім нове про військово-повітряні сили.

— А чому так довго тримали це в таємниці? — запитала Ділі.

— Бо боялися, що знайдуться жалісливці, яким ця операція видасться не такою вже й славною,— відповів Рамфорд.

Тут цілком вчасно втрутився Біллі Пілігрим.

— Я там був,— докинув він.

Рамфорд так довго вважав Біллі за відразливого недолюдка, якому краще б сконати, що тепер не сприймав його слів всерйоз. Коли Біллі заговорив виразним голосом і доречно, для Рамфорда це прозвучало наче якась чужоземна мова, що її не варто й вивчати.

— Що він сказав? — запитав Рамфорд.

Ділі виступила в ролі перекладачки.

— Він сказав, що був там,— пояснила вона.

— Де «там»?

— Не знаю,— відповіла Ділі.— Де ви були? — запитала вона Біллі.

— У Дрездені,— пояснив Біллі.

— У Дрездені,— переклала Ділі Рамфордові.

— Він просто повторює наші слова,— сказав Рамфорд.

— О! — сказала Ділі.

— У нього, певно, ехолалія.

— О!

Ехолалія — це хвороба мозку, при якій хворий відразу повторює все, що почує від здорових людей. У Біллі зовсім не було цієї недуги. Просто Рамфорда більше влаштовувало, щоб у Біллі вона була. Рамфорд мислив по-військовому: невигідна особа, що їй з практичних міркувань ревно бажаєш смерті, мусить мати якусь відразливу хворобу.

Рамфорд годинами втовкмачував няням і лікареві, що у Біллі ехолалія. З Біллі провели кілька експериментів. Лікарі й няні намагалися спровокувати Біллі, щоб повторив що-небудь, але він як затявся.

— Це він зараз такий,— спересердя кинув Рамфорд,— А тільки ви за двері, знову почне.

Ніхто не сприймав усерйоз Рамфордового діагнозу. Персонал госпіталю вважав його зловредним стариганом, пихатим і жорстоким. Він не проминав нагоди докинути, що хворі люди заслуговують смерті, в той час як персонал дотримувався думки, що хворим людям треба якомога більше допомагати, що ніхто не повинен умирати.

У цьому госпіталі Біллі пережив стан, характерний для людей, які на війні були пішаками: він намагався переконати навмисне глухого й сліпого супротивника, що його, рядового, варто чути й бачити. Він мовчав, поки ввечері погасили світло, і потім ще досить довго мовчав, коли не було вже чого повторювати, і аж тоді озвався до Рамфорда:

— Я був у Дрездені під час бомбардування. Я був у полоні.

Рамфорд нетерпляче зітхнув.

— Слово честі! Ви не вірите мені?

— І ми повинні про це зараз говорити? — відказав Рамфорд. Він чув, але не вірив.

— Взагалі, про це не слід говорити,— сказав Біллі.— Я просто хотів, щоб ви знали, що я там був.

Того вечора про Дрезден більше не говорили, і Біллі, заплющивши очі, перенісся у травневу надвечірню пору за два дні після закінчення другої світової війни в Європі. Біллі й ще п’ятеро полонених американців їхали в зеленому фургоні, що обрисами нагадував труну. Цього фургона з двома запряженими кіньми вони знайшли на околиці Дрездена. Коні розмірено поцокували копитами на вузеньких проїздах, розчищених серед руїн, ніби на поверхні Місяця. Вони їхали до бойні по військові трофеї. Біллі пригадав змалку знайоме вранішнє цокання копит молочаревого коня в Іліумі.

Біллі сидів усередині тряскої труни. Голова його була відкинута назад, ніздрі роздималися. Йому було тепло й приємно. У фургоні лежали харчі й вино, а також фотоапарат, колекція поштових марок, опудало сови й камінний годинник, який приводився в дію зміною атмосферного тиску. Американці ходили по спорожнілих будинках на околиці міста, де вони були полоненими, і понабирали всього цього, та й ще багато чого.

Власники будинків повтікали, налякані чутками про наближення росіян, які, мовляв, убивають, грабують, гвалтують і палять.

Але росіяни ще не прийшли, навіть через два дні після кінця війни. Серед руїн панував мир. Дорогою до бойні Біллі побачив тільки одну живу душу — дідка з дитячою коляскою. В колясці були горнятка, чашки, каркас парасольки та інший мотлох, який він познаходив.

Біля бойні Біллі зостався в фургоні, ніжачись на сонці, а решта пішли по трофеї. Пізніше від тральфамадорців Біллі почує пораду зосереджуватись на щасливих хвилинах життя, а нещасливими нехтувати, сприймати лише гарне, над яким вічність безвладна. Якби такий вибір був для Біллі можливий, він би, напевно, визнав це дрімання у фургоні під сонцем за найщасливіші хвилини свого життя.

Дрімав Біллі Пілігрим при зброї, що було вперше відтоді, як його забрали до війська. Його товариші наполягли, щоб він роздобув собі зброю, бо ж мало яких хижаків можна зустріти на поверхні Місяця — диких собак, зграї пацюків, що розжиріли на трупах, божевільних і вбивць, що вирвалися на волю, солдатів, що вбиватимуть доти, доки їх самих уб’ють.

За поясом Біллі стирчав здоровенний кавалерійський пістолет, реліквія ще з часів першої світової війни. Пістолет мав кільце в рукоятці і заряджати його треба було кулями завбільшки з дроздяче яйце. Біллі знайшов його в одному будинку на нічному столику. То була характерна ознака кінця війни; кожен, кому не ліньки, міг роздобути собі зброю — вона валялася повсюди. У Біллі був і кортик — парадна зброя офіцера люфтвафе. Руків’я його оздоблював орел з розкритим дзьобом, що дивився вниз і тримав у кігтях свастику. Кортик був встромлений у телеграфний стовп, і Біллі витягнув його звідти, коли фургон проїжджав повз той стовп.

З дрімоти Біллі вихопили голоси чоловіка й жінки, які щось жалісливо говорили по-німецьки. Вони щиро комусь співчували. Перше ніж Біллі розплющив очі, йому подумалося, що, певно, так жалісливо промовляли друзі Ісуса, коли знімали з хреста його понівечене тіло. Бува й таке.

Біллі розплющив очі. Біля фургона стояли літні чоловік і жінка, й чуло промовляли до коней. Вони помітили те, що американці пропустили повз увагу: губи в коней покалічені мундштуками, що аж проступила кров, копита їхні збиті, й кожен крок для них мука, і коні скаженіють від спраги. Американці ставилися до свого гужового транспорту як до нечутливого, шестициліндрового «шевроле».

Обоє кінських співчувальників пройшли вздовж фургона й докірливо подивилися на Біллі, на Біллі Пілігрима, такого довгов’язого, слабосилого й кумедного в своїй голубій тозі й сріблястих чоботях. Вони не боялися його. Та й узагалі нічого не боялись. Обоє були лікарі, акушери, і приймали пологи, поки не погоріли всі лікарні. Тепер вони прогулювались неподалік того місця, де колись стояла їхня оселя.

Впадала в око якась лагідна врода жінки, шкіра її стала напівпрозора від тривалого харчування картоплею. На чоловікові був діловий костюм, краватка й таке інше. Через ту картоплю і він світив ребрами. На зріст, як і Біллі; носив трифокальні окуляри в сталевій оправі. Це подружжя, що все життя мало справу з немовлятами, не спромоглося спородити собі подібних, хоч ніщо їм не заважало. Це цікавий коментар до питання про продовження роду людського.