Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей - Страница 24

— Хлопці, чуєте, хлопці? Будь ласка, хвилинку уваги.— І так далі.

Про виживання англієць висловився так:

— Якщо ви перестанете дбати про свій зовнішній вигляд, вам довго не жити.

Він сказав, що бачив, як через це декілька чоловік померли.

— Вони перестали ходити випростані, тоді перестали голитися й умиватися, тоді перестали вставати з ліжка, тоді перестали розмовляти й, нарешті, померли. В такій поведінці тільки й втішного, що це дуже легкий і безболісний спосіб піти на той світ.

Бува й таке.

Англієць сказав, що коли його взяли в полон, він дав собі таку клятву й виконує її: двічі на день чистити зуби, щодня голитися, мити обличчя й руки перед їжею і після відвідин нужника, щодня чистити черевики, щоранку принаймні півгодини робити фізичні вправи, а потім іти оправлятись, часто дивитися в дзеркало, прискіпливо оцінюючи свою зовнішність, особливо щодо постави.

Біллі Пілігрим слухав усе це, лежачи в своєму кубельці. Він дивився не на обличчя англійцеві, а на його взуття.

— Заздрю я вам, хлопці,— сказав англієць.

Хтось засміявся. Біллі здивувався: що тут смішного?

— Ви, хлопці, сьогодні виїжджаєте в Дрезден — чудове місто, як мені казали. Ви не сидітимете, як ми. Ви будете там, де життя, де харчі, безперечно, матимете більше, ніж тут. Між нами кажучи, я вже п’ять років не бачив ні деревини, ні квітки, ні жінки, ні дитини, ні собаки, ні кицьки, жодного закладу не бачив, жодної людини, що робила б бодай яку корисну роботу. До речі, про бомбардування можете не переживати. Дрезден — відкрите місто. Воно незахищене і не має ні військової промисловості, ні будь-якого значного зосередження військ.

Десь під цей час старого бідолашного Едгара Дербі обрали старостою. Англієць зі сцени закликав американців висувати кандидатів, але ніхто нікого не висунув. Тоді він сам назвав кандидатуру — Дербі, схвально відзначивши його зрілий вік і великий досвід роботи з людьми. Оскільки інших кандидатур не було висунуто, список кандидатів закрили.

— Всі «за»?

Двоє чи троє озвалися:

— Атож.

Тоді бідолашний старий Дербі виголосив промову. Він подякував англійцеві за добру пораду і сказав, що збирається неухильно виконувати її. Висловив упевненість, що й решта американців зробить так само. Сказав, що найперший його обов’язок — домогтися, щоб кожен попри все повернувся додому.

— А дідька лисого не хоч? — пробурмотів Поль Лаззаро у своєму голубому кубельці.— І дідьків місяць можеш прихопити докупи.

Під полудень раптом потеплішало, розпогодилось. У двоколісних візках, що їх тягли росіяни, німці привезли суп і хліб. Англійці передали натуральної кави, цукру, мармеладу, сигарет і сигар. Двері театрального барака розчинили навстіж, щоб із двору надходило тепло.

Американці відчули себе значно краще. Вони вже були здатні затримувати в собі їжу. І ось настала пора від’їжджати до Дрездена. З англійської зони американці вийшли досить пристойно вишикувані. Біллі Пілігрим знову очолював парад. На ньому тепер були сріблясті чоботи, на руках муфта і шмат голубої завіси, що її він накинув собі на плечі як тогу. Біллі не встиг поголитись. Так само й бідолашний старий Едгар Дербі, що йшов поряд нього. Дербі подумки складав листа додому, і губи його безнастанно ворушилися:

«Дорога Маргеріт! Сьогодні ми виїжджаємо в Дрезден. Не переживай. Дрезден не бомбардуватимуть. Це відкрите місто. Ополудні у нас були вибори, і ти знаєш, кого?..»

І так далі.

Вони знову вийшли на табірну бічну колію залізниці. Сюди вони приїхали тільки в двох вагонах. А звідси вирушать значно комфортабельніше, аж у чотирьох. Вони побачили того самого мертвого волоцюгу. Замерзлий труп його лежав обік колії. Трохи підібгавши під себе ноги, волоцюга навіть у смертній позі намагався примоститись до інших, як ложка до ложок у коробці. Щоправда, тут не було до кого примоститися, хіба до повітря та до попелу. Хтось стягнув з нього чоботи, і його босі ноги були жовті з синіми жилами. Проте нічого дивного, адже він помер. Бува й таке.

Подорож до Дрездена скидалась на екскурсію. І тривала всього дві години. Досі запалі животи були наповнені. Крізь вентиляційні віконця у вагони соталося сонячне світло й лагідний вітерець. Англійці вділили їм чимало курива.

У Дрезден американці прибули о п’ятій годині. Двері телятників стояли навстіж, і в дверних рамах постало напрочуд мальовниче місто, що такого більшість американців не бачила зроду-віку.

Обрис міста на крайнебі був вигадливий і любосний, чарівний і недоладний, Біллі Пілігримові воно нагадало райський краєвид, знайомий з недільної школи.

Хтось позад нього у вагоні сказав:

— Країна Оз.

То був я. То я сказав. Доти я бачив одне-єдине місто — Індіанаполіс, штат Індіана.

Всі інші великі міста в Німеччині були нещадно розбомбардовані й спалені, а в Дрездені жодна шибка не тріснула. День у день розлягалось моторошне виття сирен, люди ховались по підвалах і слухали там радіо. Літаки щоразу летіли на інші міста: Лейпціг, Хемніц, Плауен тощо.

Бува й таке.

Парове опалення в Дрездені все ще весело шуміло. Дзенькотіли трамваї. Справно діяла телефонна мережа. Світло вмикалося й вимикалося, коли клацнути вимикачем. Працювали театри й ресторани, працював зоопарк. Основні підприємства міста виробляли ліки, харчові продукти й сигарети.

В цю пору люди саме поверталися з роботи додому. Вони були втомлені.

Восьмеро дрезденців переходили через сталеві макаронини залізничних колій. Вони були в нових уніформах. Вчора вони прийняли військову присягу. Це були хлопчаки і літні чоловіки, і двоє з них — інваліди війни, посічені російськими кулями. Вони мусили охороняти сотню полонених американців, привезених сюди на роботу. В одному взводі були дід і онук. Дід був архі-тектор.

Восьмеро цих дрезденців з похмурим виглядом підходили до товарних вагонів, що містили їхніх підопічних. Вони відчували, які з них жалюгідні й придуркуваті солдати. Один замість ноги мав справжній протез і був озброєний не тільки зарядженою гвинтівкою, а й тростиною. І все-таки від них сподівалися, що вони завоюють покору й повагу цих високих самовпевнених розбишак американців, свіженьких, із фронтової січі.

Та раптом вони побачили зарослого бородою Біллі Пілігрима в голубій тозі й сріблястих чоботях, з руками в муфті. Виглядав він щонайменше на шістдесятирічного. Поруч з Біллі плентав коротун Поль Лаззаро з переламаною рукою,— лють аж кипіла в ньому. Поруч з Лаззаро чапів бідолашний старий учитель, Едгар Дербі, до сумного сповнений патріотизму, літнього віку і уявної мудрості. І так далі.

Восьмеро блазнюватих дрезденців переконалися: ця сотня блазнюватих створінь справді американські вояки і щойно з фронту. Вони заусміхались, а тоді й зареготали. Страх їхній розвіявся, бо й чого їм боятися! Ці створіння ще більш калікуваті, ще більш придуркуваті, ніж вони самі. Таж це просто комедія!

Комедійна процесія вирушила із залізничної станції на вулиці Дрездена. Зіркою в ній був Біллі Пілігрим, позаяк він вів перед у параді. На тротуарах тисячі людей поверталися з роботи. Обличчя їхні були водянисті н безбарвні від харчування в останні два роки майже самою картоплею. Нічого приємного на вечір вони не сподівалися, окрім ясної погоди, і ось на тобі — таке лицедійство.

Біллі не помічав майже нікого з тих, хто витріщався на нього. Його зачарувала архітектура міста. Над вікнами плели гірлянди веселі амурчата. З розцяцькованих карнизів на Біллі позирали пустотливі фавни й голі німфи. Серед сувоїв, черепашок і бамбукових стеблин бавилися кам’яні мавпи.

Пам’ятаючи про майбутнє, Біллі знав, що за місяць це місто буде розбите вщент й спалене. Знав він і те, що більшість людей, які дивляться на них, незабаром загинуть.

Бува й таке.

Дорогою Біллі раз у раз ворушив руками в муфті. У тій теплій темряві його пальці хотіли з’ясувати, що то за дві маленькі грудочки в підкладці пальта куцого імпресаріо. Пучки пальців забралися в підкладку. Вони обмацали грудочки — одна як горошина, друга як підківка. В цю мить процесія зупинилась на людному перехресті. Світлофор загорівся червоним світлом.