Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей - Страница 23

Бува й таке.

— Коли хто спитає вас, що найприємніше на світі,— додав Лаззаро,— то ви так і кажіть: помста.

Між іншим, коли пізніше було знищено Дрезден, Лаззаро зовсім не зрадів. Він нічого не має проти німців, сказав він. І додав, що любить розраховуватись зі своїми ворогами по одному за раз. Він пишався, що ніколи не заподіяв шкоди безневинному.

— Ніхто не потерпить від Лаззаро без причини,— сказав він.

У розмову вступив бідолашний старий Едгар Дербі, шкільний учитель. Він спитав Лаззаро, чи не думає він і «добру фею» нагодувати м’ясом з пружинкою.

— Лайно,— сказав Лаззаро.

— Він оно який здоровило,— сказав Дербі, хоч і сам, звичайно, був добрим здоровилом.

— Розміри тут ні до чого.

— Ти застрелиш його, чи як?

— Його за мене застрелять,— відказав Лаззаро.— Вернеться він після війни додому. Герой, де ж пак. Дамочки так і липнутимуть до нього. Він влаштується, мине кілька років. А тоді одного дня до нього постукають. Він відчинить двері, а там незнайомець. І той незнайомець спитає, чи він буде такий-то. «Так, я». Тоді незнайомець скаже: «Мене прислав Поль Лаззаро». І вихопить револьвера, й пах йому по яйцях. Потім ще дасть йому хвилинку подумати, хто такий Поль Лаззаро і як йому житиметься без яєць. Тоді пальне йому в черево й піде геть.

Бува й таке.

Лаззаро сказав, що можна будь-кого вбити, аби лиш мати тисячу доларів та ще на дорожні витрати. У нього в голові є вже цілий список, сказав він.

Дербі спитав, хто ж у цьому списку, і Лаззаро відповів:

— Ти краще сам з біса пильнуйся, щоб у нього не попасти. Просто не сердь мене, оце й усе.— Помовчавши, віп додав: — І моїх друзів також.

— У тебе й друзі є? — поцікавився Дербі.

— На війні? — відказав Лаззаро.— Еге ж, був у мене друг і на війні. Він помер.

Бува й таке.

— Це дуже кепсько.

Очі Лаззаро знову зблиснули.

— Еге ж. Він був моїм друзякою у товарняку. Називався він Роланд Вірі. Вмер у мене на руках.— Лаззаро тицьнув на Біллі здоровою рукою.— Вмер через оцього паскудного йолопа. І я пообіцяв йому, що після війни цей паскуда ляже мені трупом.

Помахом руки Лаззаро відмів можливі заперечення з боку Біллі Пілігрима.

— Забудь про це, хлопче,— сказав він.— Втішайся життям, поки можеш. Нічого не станеться, може, п’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять років. Але послухайся моєї ради: коли до тебе подзвонять, не виходь відчиняти, нехай вийде хтось інший.

Біллі Пілігрим каже, що він і справді помре саме так. Подорожуючи в часі, він не раз бачив власну смерть і описав її на магнітофонній плівці. Ця плівка, каже він, разом з його заповітом та іншими коштовностями лежить у сейфі іліумського національного торговельного банку.

«Я, Біллі Пілігрим,— так починається запис на плівці,— помру, помер і завжди помиратиму 13 лютого 1976 року».

На момент своєї смерті, каже Біллі, він виступатиме в Чікаго перед великим натовпом про літальні тарілки та справжню природу часу. Домівка його буде так само в Іліумі. Щоб дістатися до Чікаго, йому доведеться перетяти три державні кордони. Сполучені Штати будуть балканізовані, їх поділять на двадцять дрібних держав, щоб вони ніколи більше не загрожували світовому миру. На Чікаго розгнівані китайці скинуть водневу бомбу. Бува й таке. Опісля на тому місці збудують зовсім нове місто.

Біллі промовляє до багатолюдних зборів на бейсбольному стадіоні, покритому прозорим куполом. Позад нього вивішено державний прапор — зображення бика герфордської породи на зеленому тлі. Біллі заявляє, що за годину він помре. Він сміється з цього і заохочує натовп сміятися разом з ним.

— Надійшла пора мені померти,— каже він.— Багато років тому один чоловік пообіцяв мене вбити. Тепер він уже дід і живе неподалік звідси. Він почув у пресі про мій приїзд до вашого прекрасного міста. Він божевільний. Сьогодні ввечері він здійснить свою погрозу.

З натовпу чути обурені голоси, але Біллі Пілігрим стримує їх.

— Якщо ви протестуєте, якщо ви гадаєте, що смерть — це щось жахливе, тоді ви не зрозуміли й слова з того, що я вам казав.— І він закінчує промову тими самими словами, якими кінчав кожен свій виступ:

— Прощайте — привіт, прощайте — привіт.

Коли він сходить з трибуни, його оточує поліція. Вона тут для того, щоб боронити Біллі перед натиском популярності, Ніхто не погрожував його вбити від самого 1945 року. Полісмени пропонують і надалі лишатися при ньому. Вони висловлюють ревне бажання щільним кільцем стояти коло нього цілу ніч, тримаючи зброю напоготові.

— Ні, ні,— незворушно переконує їх Біллі.— Вам пора додому, до дружин і діток, а мені треба на якийсь час померти, а тоді знову ожити.

В цю мить високе чоло Біллі попадає на мушку далекобійної лазерної гвинтівки. Націлено гвинтівку з темної ложі для преси. Наступної миті Біллі вже мертвий. Бува й таке.

Ось так Біллі зазнає тимчасової смерті. Це просто бузкове світло й бриніння. Там більш нікого немає. Навіть Біллі Пілігрима.

Потім Біллі повертається назад у життя, аж у той день 1945 року, коли Лаззаро погрозився його вбити. Йому наказали вдягтись і забратися з барака для хворих, оскільки він уже видужав. Він, Лаззаро і бідолашний старий Едгар Дербі мають приєднатися до решти американців у театральному бараці. Там вони на вільних виборах таємним голосуванням оберуть собі ста-росту.

Біллі, Лаззаро і бідолашний старий Едгар Дербі йшли через табірне подвір’я до театрального барака. Біллі ніс своє куце пальто, засунувши в нього руки, наче в жіночу муфту. Він був головним блазнем у цій мимовільній пародії на знамениту давню картину «Герої 76-го року».

Едгар Дербі подумки складав листа додому, повідомляючи дружину, що він живий і здоровий, і просив не переживати, бо війна скоро скінчиться і він повернеться.

Лаззаро бурмотів собі під ніс про людей, яких він прикінчить після війни, про афери, які він робитиме, і про жінок, які спатимуть з ним, захочуть вони того чи ні. Якби він був вуличним псом, полісмен пристрелив би його й послав голову в лабораторію, щоб перевірити, чи він не скажений. Бува й таке.

Біля театрального барака вони побачили англійця, що каблуком робив у землі жолобок. Він позначав кордон між американською та англійською зонами подвір’я. Ні Біллі, ні Лаззаро, ні Дербі не треба було питати, що то за лінія. Цей символ їм був знайомий з дитинства.

Барак був встелений тілами американців, що притулились один до одного, як ложки у коробці. Більшість із них спала або ж дрімала. їхні випорожнені нутрощі аж торохтіли.

— Причини ці клятущі двері,— гукнув хтось Біллі,— Ти що, в хліву народився?

Біллі причинив двері, витяг руку зі своєї муфти й доторкнувся до пічки. Вона була холодна як лід. На сцені й досі стояли декорації до «Попелюшки». Голубі завіси все ще звисали з кричущо-рожевих арок. Там же стояли золоті трони й макет годинника, стрілки якого показували опівніч. Черевички Попелюшки, за які правили пофарбовані в срібне льотчицькі чоботи, валялись під одним із тронів.

Коли англійці роздавали укривала й матраци, Біллі, бідолашний старий Едгар Дербі й Лаззаро були в бараці для хворих, отож їм нічого не перепало. Тепер вони мусили усе це імпровізувати. Вільне місце лишилося тільки на сцені; вони туди й подалися — стягнули голубу завісу й улаштували собі кубельця.

Згорнувшись у своєму голубому кубельці, Біллі раптом побачив під троном срібні черевички Попелюшки. І пригадав, що його туфлі геть збиті, що чоботи страх як потрібні. Йому була осоружна сама думка, щоб вилізти зі свого кубельця, але він присилував себе. Рачки підповз до льотчицьких чобіт, сів і приміряв їх.

Чоботи прийшлися на нього, як улиті. Біллі Пілігрим був тепер Попелюшкою, а Попелюшка — Біллі Пілігримом.

Тим часом найстарший за званням англієць читав лекцію про особисту гігієну, а потім відбулися вільні вибори. Десь так із половина американців любісінько собі спала протягом усієї цієї процедури. Англієць піднявся на сцену і, постукавши своєю тростиною об спинку трону, став гукати: