Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей - Страница 21

В Іліумі його розбудив кондуктор. Біллі, похитуючись, вискочив із вагона зі своїм речовим мішком і став на платформі поруч з кондуктором, силкуючись прочуматися.

— Добре спалося, га? — запитав його кондуктор.

— Еге ж,— відповів Біллі.

— Ну й прутня ти маєш, хлопче,— сказав кондуктор.

О третій годині морфієвої ночі Біллі два здоровані англійці принесли до барака хворих ще одного пацієнта. То був недоросток. Звали його Поль Лаззаро, ряболикий викрадач автомобілів з Сісеро, штат Іллінойс. Його заскочили, коли він цупив сигарети з-під подушки в одного з англійців. Англієць спросоння зламав йому праву руку й до безпам’яті відлупцював.

Це був якраз один із тих англійців, що зараз принесли Поля Лаззаро. В нього була вогнисто-руда чуприна і не було брів. У «Попелюшці» він грав роль доброї феї. Тепер однією рукою він підтримував свою половину Лаззаро, а другою причинив за собою двері.

— Легенький, як курча,— сказав він.

За ноги Лаззаро тримав полковник, той самий, що дав Біллі заспокійливий укол.

«Добра фея» був водночас і злий, і зніяковілий.

— Якби знаття, що з нього таке курча, я б його легше лупив.

— Умгу.

«Добра фея» не приховував своєї відрази до американців.

— Слабаки, смердять і пхикають з жалю до себе. Банда брудних, злодійкуватих шмаркачів. Гірші, ніж ці росіяни.

— Справді, погань вони,— погодився полковник.

В цю мить увійшов німецький майор. Англійці були йому за близьких друзів. Він відвідував їх мало не щодня, грав з ними в різні ігри, розповідав їм про історію Німеччини, грав у них на піаніно, навчав розмовляти по-німецьки. Він часто казав їм, що якби не їхнє цивілізоване товариство, він би був збожеволів. Англійська мова його була бездоганна.

Він вибачився, що англійці мусять терпіти присутність американських солдатів. Він обіцяв, що ці незручності лише на кілька днів, бо американців невдовзі відправлять у Дрезден як дармову робочу силу. З собою він прихопив монографію, опубліковану німецькою Спілкою в'язничних працівників. То було дослідження про поведінку в Німеччині американських полонених. Написав його колишній американець, що доскочив високого становища в німецькому міністерстві пропаганди. Звати його Говард В. Кемпбел молодший. Згодом, коли його мали судити як військового злочинця, він повісився.

Бува й таке.

Поки англійський полковник вправляв зламану руку Лаззаро й готував гіпс, німецький майор переклав уголос уривки з дослідження Говарда В. Кемпбела молодшого. Кемпбел колись був досить відомим драматургом. Його праця починалася словами:

«Америка — найбагатша країна на землі, але народ її переважно бідний, і цим бідним американцям прищеплюють ненависть до самих себе. Американський гуморист Кін Габард каже: «Бути бідним — не ганьба, але недалеко від того». І справді: дарма що Америка — країна убогих, для американця бути убогим означає бути злочинцем. Традиції будь-якого іншого народу знають людей бідних, але надзвичайно мудрих і достойних, через що вони варті більшої пошани, ніж хтось можновладний і багатий. Серед американських бідняків таких легенд не існує. Американські бідняки самі глузують із себе і славословлять багатих. Навіть у найзанедбанішій кав’яренці, власник якої сам бідний, не дивина побачити написане на стіні жорстоке запитання: «Якщо ти такий розумний, то чому не багатий?» І ще там буде американський прапор завбільшки з дитячу долоньку, приклеєний до палички від льодяника і встромлений у касовий апарат».

Дехто твердив, що автор цього дослідження, родом зі Скенектаді, штат Нью-Йорк, мав найкращий показник інтелекту порівняно з рештою військових злочинців, засуджених до шибениці. Бува й таке.

«Американці, як і інші люди на світі, вірять у безліч явних вигадок,— говорилося далі в дослідженні,— Найшкідливішою брехнею є та, ніби кожному американцеві легко доробитися грошей. Вони не згодні, що гроші дістаються з великими труднощами, і той, хто їх не має, тільки ганьбить самого себе. Такий самоосуд становив неоціненну знахідку для багатіїв і можновладців, які могли завдяки цьому менше допомагати бідноті,— як у суспільному, так і в приватному плані,— ніж будь-який інший панівний клас, скажімо, від часів Наполеона.

Багато чого дала Америка світові, та найразючішим і безприкладним явищем є маса бідняків, позбавлених почуття власної гідності. Вони не люблять один одного, бо не люблять самі себе. Якщо це зрозуміти, то неприємна поведінка американських солдатів у німецьких таборах перестає бути загадковою».

Далі Говард В. Кемпбел молодший зупиняється на уніформі американських рядових у другій світовій війні.

«Будь-яка інша армія в історії, багата чи бідна, намагалася так одягнути навіть найостанніших своїх солдатів, щоб вони у власних очах і в очах інших мали вигляд досвідчених знавців, коли йшлося про пиятику, злягання, грабунок чи наглу смерть. І тільки американська армія посилає своїх рядових на битву і смерть у чомусь схожому до ділового костюма виразно з чужого плеча, у чомусь такому, що скидається на продезинфікований, але невипрасуваний дарунок якогось доброчинця, що, затуливши носа, роздає п’яницям одежу в міських нетрищах.

Коли гарно вбраний офіцер звертається до такого абияк вирядженого опудала, він шпетить його, як і повинен шпетити офіцер у кожній армії. Але свою зневагу цей офіцер не виявляє, як то в інших арміях, почасти «про людське око». Це в нього щира ненависть до бідняків, які за свою вбогість не можуть нікого винуватити, окрім самих себе.

Представника тюремної адміністрації, який уперше мав діло з полоненими американськими солдатами, відразу застерігали: не сподівайтесь братньої любові навіть між братами. Окремих індивідів ніщо не зв’язуватиме між собою. Кожен буде похнюпленою дитиною і звичайно сам собі зичитиме смерті».

Ксмпбел розповідав, що німці винесли зі свого спілкування з американськими полоненими-солдатами. Як твердив Кемпбел, американців усі визнавали за найбільших скигліїв, за найменш здатних на братерські почуття й найбрудніших серед інших полонених. Вони були неспроможні на який-небудь спільний виступ у власних інтересах. Старших, обраних з їх числа, вони зневажали, не хотіли ні підкоритися їм, ні слухати їх,— мовляв, ті нічим не кращі од них, і нічого йому гнути кирпу.

І так далі. Біллі Пілігрим заснув і прокинувся вдівцем у своєму порожньому домі в Іліумі. Його дочка Барбара вичитувала йому за те, що він пише до газет такі безглузді листи.

— Ти чув, що я тобі сказала? — допитувалась Барбара.

Був знову 1968 рік.

— Звичайно,— відповідав Біллі крізь дрімоту.

— Якщо ти будеш поводитись, як дитина, нам, певно, доведеться й ставитись до тебе, як до дитини.

— Насправді станеться щось інше,— впевнено сказав Біллі.

— Це ми побачимо, що станеться.—Огрядна Барбара заклала руки під пахви.—Тут страшенно холодно. Опалення, може, не працює?

— Опалення?

— Пічка. Та штука в підвалі, що нагріває повітря в батареях. Щось вона наче не працює.

— Може, й ні.

— А тобі хіба не холодно?

— Не помічав.

— О боже, ти й справді дитина. Якщо ми залишимо тебе тут самого, ти задубієш і помреш з голоду.

І так далі. її це дуже збуджувало — в ім’я любові позбавляти його людської гідності.

Барбара викликала майстра і примусила Біллі лягти в ліжко, взявши в нього обіцянку лежати під електроукри- валом, поки не полагодять опалення. Вона поставила регулятор на найвищу температуру, і незабаром у ліжку в Біллі зробилося гаряче, що хоч хліб печи.

Коли Барбара вийшла, хряснувши за собою дверима, Біллі перенісся в часі в зоопарк на Тральфамадорі. З Землі йому щойно доставили подругу до пари. То була Монтана Уайлдгек, кінозірка.

Монтана була під дією снотворного. Тральфамадорці в газових масках внесли її всередину, поклали на жовту канапу Біллі і вийшли через люк. Величезна юрба глядачів була в захопленні. Всі рекорди відвідування зоопарку були побиті. Кожному тральфамадорцеві кортіло побачити, які подружки у землян.