Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей - Страница 20

Як сказала мати Біллі: «Пілігрими вибиваються в люди».

Їхній медовий місяць проходив у атмосфері гірко-солодкої таємничості бабиного літа в Новій Англії. В будинку молодят одна стіна напрочуд романтична — вся всуціль засклена і виходила на балкон над масною водою пристані.

Повз балкон, за яких тридцять футів від їхнього шлюбного ложа, з вуркотом і рипінням пройшла, чорніючи в темряві, зелено-оранжева баржа. Вона випливала в море, і в неї світилися тільки передні вогні. її порожні трюми гучно відлунювали, і пісня машин звучала голосно й басовито. Ця пісня віддалася луною на молу і докотилась до узголів’я ліжка молодят. І ліжко відлунювало її ще довго після того, як баржа зникла.

— Дякую,— озвалася нарешті Валенсія. Узголів’я ліжка бриніло тонким комариним дзижчанням.

— Нема за що.

— Було чудово.

— От і гаразд.

Валенсія почала схлипувати.

— Що сталося?

— Я така щаслива.

— Це добре.

— Я й не сподівалася, що хтось зі мною одружиться.

— Гм,— сказав Біллі Пілігрим.

— Заради тебе я почну худнути,— сказала вона.

— Що?

— Буду сидіти на дієті. Я хочу бути для тебе гарною.

— Ти мені й така подобаєшся.

— Справді?

— Справді,— відповів Біллі Пілігрим.

Завдяки подорожам у часі він досить грунтовно познайомився з перебігом свого подружнього життя і знав, що воно до кінця буде більш-менш стерпне.

А тепер повз їхнє подружнє ложе пропливала велика моторна яхта «Шехерезада». Пісня її машин звучала як дуже низька нота органа. Яхта світилася всіма вогнями.

На кормі біля борту стояло двоє вродливих молодят у вечірньому вбранні, закохані одне в одного, у свої мрії і в пінявий слід за яхтою. У них теж був медовий місяць. Звали їх Лане Рамфорд — з Пьюпорта, штат Род- Айленд, і Сінтія, вроджена Лендрі, його молода дружина, дитяча любов Джона Ф. Кеннеді за часів, коли Джон і Сінтія жили в Гаяніс-Порті, штат Массачусетс.

Тут у наявності певний збіг обставин. Згодом Біллі Пілігрим лежатиме в госпіталі поруч з дядьком Рамфорда, професором Бертрамом Копландом Рамфордом з Гарвардського університету, офіційним істориком військово-повітряних сил Сполучених Штатів.

Коли двійко вродливих молодят пропливли, Валенсія почала розпитувати свого недоладно збудованого чоловіка про війну. Для недалекої землянки було простимо поєднати секс і славу з війною.

— Ти коли-небудь згадуєш війну? — поцікавилась вона, кладучи руку на його стегно.

— Іноді,— відповів Біллі Пілігрим.

— Часом я дивлюсь на тебе,—озвалась Валенсія,— і мені здається, що ти маєш повно таємниць.

— І зовсім ні,— відказав Біллі. Звичайно, це була брехня. Він нікому не розповідав про свої подорожі в часі, про Тральфамадор і таке інше.

— У тебе повинні бути якісь таємниці, пов'язані з війною. Може, й не таємниці, але щось таке, про що ти не хочеш розказувати.

— Ні, нема.

— Я пишаюся, що ти був солдатом. Ти це знаєш?

— Чудово.

— А там було страшно?

— Бувало.

У Біллі промайнула чудернацька думка і вразила його. Це ж була б добра епітафія для нього! Та й мені теж.

— А зараз ти б розповів мені про війну, якби я попросила? — запитала Валенсія.

Десь у маленькій закутині свого дебелого тіла вона вже компонувала майбутнього «зеленого берета».

— Тобі це здалося б схожим на сон. А чужі сни здебільшого не дуже цікаві.

— Я чула, як ти якось розказував батькові про німецький каральний взвод.

Валенсія мала на увазі страту бідолашного старого Едгара Дербі.

— Умгу.

— І вам довелось його ховати?

— Так.

— А перед тим, як його розстріляли, він бачив вас із лопатами?

— Бачив.

— І він сказав що-небудь?

— Ні.

— А він боявся?

— Його чимось напоїли. Він зробився якийсь посоловілий.

— І в нього на грудях була прикріплена мішень?

— Просто клапоть паперу,— сказав Біллі.

Він підвівся з ліжка, промовив: «Перепрошую»,— і зник у темряві туалету. Шукаючи вимикача, він відчув шорстку стіну і нараз усвідомив, що знов опинився в 1944 році, і знов у бараці для хворих.

Світло в бараці погасло. Бідолашний старий Едгар Дербі заснув на сусідньому ліжку. Біллі підвівся і, мацаючи по стінах, став шукати виходу — йому страшенно захотілося відлити,

Раптом він намацав двері, вони відчинились, і він, заточуючись, вийшов у табірну ніч. Подорож у часі, а також морфій забили йому баки, і він наліз на загорожу з колючого дроту й у кількох місцях зачепився одягом. Біллі пробував якось виплутатись, але колючки не пускали його. Він став чудернацько пританцьовувати біля дроту, даремно шарпаючись то в один, то в другий бік.

Якийсь росіянин, що теж вийшов надвір через малу нужду, побачив, як по другий бік колючого дроту пританцьовує Біллі. Росіянин підступив ближче до чудного опудала й лагідно його спитав, з якої він країни. Опудало, не звертаючи на нього уваги, тупцялося собі далі. Тоді росіянин виплутав його з колючок, і опудало, ані словом не подякувавши, підтюпцем рушило в пітьму.

Росіянин помахав йому рукою й сказав «до побачення» по-російськи.

Біллі потягнувся до ширінки і став довго-довго змочувати землю серед табірної ночі. Потім абияк заправив штани і задумався над новим клопотом: звідки він прийшов і куди йому вертатись?

Десь із пітьми доносились розпачливі крики. Біллі навмання поволікся у тому напрямку. Дорогою він силкувався збагнути, яке це лихо примушує стількох людей голосити серед ночі.

Не відаючи того, Біллі наближався до задньої стінки нужника, що складався з перекладини, під якою стояло дванадцять відер. З трьох боків перекладину обступали стінки з різних дощок та розплющених бляшанок. Четвертий бік, відкритий, виходив на чорну, покриту толем стіну барака, в якому відбувся бенкет.

Біллі сунув уздовж стінки й дійшов до місця, де було видно недавно зроблений на чорній стіні барака напис. Слова було написано тією самою рожевою фарбою, що оживила декорації до «Попелюшки». Свідомість Біллі була ще затуманена, і йому здалося, ніби слова висять у повітрі, наче їх написано на прозорій завісі, яку до того ж оздоблювали прегарні сріблясті кружечки. Насправді це були головки цвяхів, якими прибили толь до стіни. Біллі не міг второпати, яка сила тримає в повітрі завісу, і подумав, що завіса чарівна, що крики розпачу — теж театр і що все це частина якогось невідомого йому релігійного обряду.

Напис був такий:

«Хай цей нужник залишиться такий чистий, який він був до ваших відвідин!»

Біллі заглянув до нужника. Зойки чулися звідти. Там було повно американців зі спущеними штаньми. Завдяки урочистому бенкету їхні животи перетворилися на вулкани. Відра були повні, деякі лежали перекинуті.

Найближчий до Біллі американець зойкав, що з нього вийшли геть усі нутрощі, крім мозку. За хвильку американець додав:

— О, і він уже пішов.— Американець мав на увазі свій мозок.

То був я. Так, саме я, автор цієї книжки.

Саме таким Біллі уявив собі пекло і непевною ходою рушив геть. Проминув трьох англійців, що звіддалік споглядали цю екскрементальну оргію. Вони бридливо застигли на місці.

— Застебни ширінку як слід,— сказав один із них Біллі.

Біллі застебнув. Ненароком він втрапив у двері барака для хворих. Він увійшов у ці двері й знову опинився у своєму медовому місяці на мисі Енн, на дорозі від туалету до ліжка, де лежала його дружина.

— Я знудьгувалася за тобою,— пожалілася Валенсія.

— А я за тобою,— відповів Біллі.

Біллі й Валенсія поснули, притулившись одне до одного, як ложки в коробці, і Біллі перенісся в часі назад, до того поїзда, в якому 1944 року він повертався з маневрів у Південній Кароліні на похорон батька. Він ще не бачив ні Європи, ні війни. І тоді ще ходили паровози.

Біллі треба було робити багато пересадок. Всі поїзди ледь повзли. У вагонах смерділо вугільним димом, пайковим тютюном і пайковим алкоголем, а також газами людей, що харчуються військовими продуктами. Сидіння були оббиті такою шорсткою тканиною, що Біллі ніяк не міг заснути. Міцний сон зморив його тільки тоді, коли до Іліума лишилося три години дороги. Розкинувши ноги, він спав у людному проході до вагона-ресторану.