Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей - Страница 2

Йолоп англієць, що десь позбувся зубів, віз свій сувенір у парусиновій торбі. Торбу він поклав мені на черевик. Щохвилини він зазирав у ту торбу, а тоді поводив очима й витягував худу шию, силкуючись перехопити чийсь заздрісний погляд. І раз у раз стукав торбою мене по нозі.

Я гадав, що це ненавмисне. Але помилявся. Йому страх кортіло показати кому-небудь свій скарб, і він вирішив, що я заслуговую на довіру. Він глянув мені в очі, підморгнув і розкрив торбу. Там була гіпсова модель Ейфелевої вежі, вся позолочена. А всередині було встановлено годинник.

— Оце краса! — вигукнув він.

Нас переправили літаками до Франції, у табір відпочинку, де нам давали молочні коктейлі з шоколадом та різний поживний харч, щоб ми взялися молоденьким жирком. А потім нас відправили додому, і я одружився на гарненькій дівчині, яка теж надбала молоденького жирку.

І в нас з’явилися діти.

Досі вони всі вже повиростали, а я зробився старим шкарбуном зі своїми спогадами й улюбленими витребеньками. Зовуть мене Йоном Йонсоном, живу я у Вісконсин, працюю тут собі на тартаку.

Іноді пізно вночі, коли дружина вже спить, я пробую додзвонитися до котроїсь із давніх своїх приятельок.

— Чи не могли б ви дати мені номер телефону місіс такої-то? Вона живе, здається, там і там. Будь ласка.

— Пробачте, сер, але такого абонента у нас немає.

— Спасибі. І за це спасибі.

Я випускаю нашого собаку погуляти, а тоді впускаю назад, і ми розмовляємо собі помалу. Я йому показую, як я його люблю, а він показує, як любить мене. Запах гірчичного газу й троянд зовсім йому не вадить.

— Ти добрий собацюра, Сенді,— кажу я йому,— Ти знаєш це? Ти молодець, Сенді.

Іноді я вмикаю радіо і слухаю які завгодно, тільки не музичні передачі з Бостона чи Нью-Йорка. Коли я трохи напідпитку, музики в записах я просто не терплю.

Рано чи пізно я лягаю спати, і дружина питає, котра година. їй неодмінно треба це знати. Буває, я не знаю і тоді відказую:

— Спитай мене, а я — тебе!

Деколи я думаю про свою освіту. Якийсь час після другої світової війни я навчався в Чікагському університеті. Був студентом факультету антропології. Тоді нас учили, що між людьми немає абсолютно ніякої різниці. Можливо, вони й досі цього вчать.

І ще вони вчили, що немає людей дивних, бридких або лихих.

Незадовго до смерті мій батько сказав мені:

— А ти знаєш, у тебе нема жодного оповідання, де героєм був би негідник.

Я відповів йому, що цього, як і дечого іншого, навчено мене в університеті.

Навчаючись на антрополога, я водночас працював поліційним репортером у славнозвісному Чікагському бюро міських новин. За двадцять вісім доларів на тиждень. Одного разу мене перевели з нічної зміни в денну, і я мусив відробити шістнадцять годин підряд. Фінансували нас усі міські газети, а також Ассошіейтед Прес, Юнайтед Прес і таке інше. А ми діставали інформацію з судів, поліційних дільниць, пожежної охорони, берегової охорони на озері Мічіган тощо. З тими закладами, які нас фінансували, ми підтримували зв’язок з допомогою пневматичних труб, прокладених під вулицями Чікаго.

Репортери по телефону передавали новини журналістам, які сиділи з навушниками і розмножували цю інформацію на мімеографах. Тоді відбитки вкладали в мідні, вистелені оксамитом патрони, і пневматичні труби поглинали їх. Пайзапеклішими репортерами й журналістами були жінки, які замінили чоловіків, забраних на війну.

От одній з таких бісових дівчат і довелося мені передавати свою першу інформацію. Вона була про молодого учасника війни, що влаштувався ліфтером на старомодному ліфті в якійсь конторі. Вхід до кабіни на першому поверсі був оздоблений нитками залізного плюща, який обсновував гратчасті двері. Па одній із залізних галузок красувалися ще залізні голуб і голубка.

Ветеран вирішив спустити ліфт у підвал; він увійшов у кабіну і рушив униз, але шлюбною обручкою зачепився за одну з прикрас. Отож підлога вислизнула йому з-під ніг, він повис у повітрі, а стеля кабіни роздушила його. Бува й таке.

Я виклав телефоном цю пригоду, і жінка, яка мала занотувати мою інформацію, спитала:

- А що каже його дружина?

— Вона ще не знає,— відповів я.— Це щойно сталося.

— Подзвоніть їй, нам треба знати, що вона скаже.

— Що??

— Назвіться капітаном Фінном з поліції. Скажіть, що у вас неприємна новина. Поясніть їй, в чому справа, і почуєте, як вона зреагує.

Я так і зробив. Вона зреагувала, як і слід було сподіватись. Що у них дитина. І так далі.

Коли я повернувся в контору, та сама журналістка спитала мене — вже просто так, з цікавості,— як виглядав хлопчина після того, як його розтовкло.

Я сказав їй.

— А вам було неприємно? — запитала вона, жуючи шоколадну цукерку «Три мушкетери».

— Чого б то, Ненсі? — відповів я.— На війні я й не таке бачив.

Я вже тоді заходжувався коло цієї самої книжки про Дрезден. У той час в Америці цей наліт зовсім не здавався чимось особливим. Мало хто знав, наскільки то було жахливіше, ніж, скажімо, Хіросіма. Я теж не знав. Цій справі не надавали великого розголосу.

Якось мені випало розповісти на вечірці одному професорові з Чікагського університету про бомбардування, яке я пережив, і про книжку, що маю написати. Він був членом так званого Комітету громадської думки. І почав розповідати мені про концтабори, про те, як німці робили мило й свічки з жиру забитих євреїв і так далі.

Я міг відповісти лише одне:

— Я знаю. Знаю. Знаю.

Звісно, друга світова війна зробила всіх менш чулими. А я став працювати у відділі реклами компанії «Дженерал електрік» у містечку Скенектеді, штат Нью-Йорк, і добровільно вступив до пожежної команди в селищі Альплос, де я придбав свій перший будинок. Сподіваюсь, що вже більше не спіткаю такої нечулої людини, як мій тодішній начальник. Раніше він був підполковником і служив у відділі реклами в Балтіморі, а за часів мого перебування в Скенектеді прилучився до голландської реформістської церкви, яка теж не відзначається особливою чулістю.

Він завів собі звичку інколи глузливо запитувати, чого мені не дали офіцерського звання, так, ніби я вчинив якийсь злочин.

Ми з дружиною вже скинули молодий жирок. То були наші худі літа. І товаришували ми теж з худими ветеранами та їхніми худими дружинами. Як на мене, найсимпатичніші ветерани в Скенектеді, найдобріші й найвеселіші серед них ті, що справді понюхали пороху. І вони ж ненавиділи війну, як ніхто.

Я звернувся до штабу військово-повітряних сил з проханням повідомити деталі нальоту на Дрезден: з чийого наказу це було здійснено, скільки літаків брало участь у бомбардуванні, яка була в ньому потреба, що воно дало і так далі. Мені відповів урядовець, котрий, як і я, мав своїм обов'язком підтримувати зовнішні зв'язки установи. Він написав, що, на жаль, всі дані з цього питання й досі лишаються засекречені.

Я вголос прочитав його листа своїй дружині й сказав:

— Засекречені? Господи, але ж від кого?!

Тоді ми вважали себе прихильниками Всесвітньої федерації. Не знаю, ким ми зробились тепер. Хіба що телефонними дзвонарями. Бо ми страшенно багато телефонуємо вночі, в усякому разі я.

Через кілька тижнів після телефонної розмови з фронтовим приятелем Бернардом В. О'Гаром я таки з'їздив до нього. Це було приблизно у 1964 році — одне слово, в останній рік Нью-Йоркської всесвітньої виставки.

Eheu, fugaces labuntur anni К  (На жаль, минають швидкоплинні роки (лат.).

Зовуть мене Йон Йонсоном. Жив собі хлопець з інструментом у Стамбулі.

З собою я взяв двох дівчаток — дочку Ненні та її найкращу подружку Елісон Мітчел. Обидві ще ніколи не виїжджали з мису Код. Коли ми побачили річку, треба було зупинитись, щоб вони могли постояти й помріяти над водою. Вони ніколи ще не бачили води в такому довгому, вузькому й несолоному вигляді. Річка називалася Гудзон. У ній плавали коропи, й ми бачили їх. Здоровезні рибини, як атомні підводні човни.