Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей - Страница 18

Полковник спитав старого Дербі, як його взяли у полон, і Дербі розповів, що разом з сотнею інших переляканих солдатів опинився у невеличкому гайку. Бій тривав п’ять днів. А в той гайок солдатів загнали танки.

Дербі описав неймовірну штучну погоду, яку одні земляни часом створюють для інших землян, коли не хочуть, щоб інші земляни жили на світі. Снаряди з страшенним гуркотом вибухали поміж верховіття дерев і сипались на людей ножами, голками й бритвами. Ближче до землі гайок прошивали шматочки свинцю в мідних оболонках; вони пролітали зі швидкістю, що значно перевищувала швидкість звуку.

Багатьох поранило або вбило. Бува й таке.

Потім артобстріл припинився, і замаскований німець з мегафоном запропонував американцям скласти зброю і вийти з лісу, заклавши руки за голови, інакше обстріл почнеться знову і триватиме, доки не залишиться жодної живої душі.

Отож американці склали зброю й вийшли з лісу, заклавши руки за голови, бо вони хотіли жити, якщо можливо.

Біллі знову перенісся в часі у госпіталь для ветеранів війни. Він лежав, з головою залізши під укривало. В палаті було тихо.

— Моя мати вже пішла? — запитав Біллі.

— Пішла.

Біллі визирнув з-під укривала. На стільці для відвідувачів тепер сиділа його наречена. Звали її Валенсія Мербл. Валенсія була дочка власника іліумської оптичної школи. Вона була багата. І товста, як бочка, бо безперестанку щось їла. Вона й зараз їла, цим разом шоколадну цукерку «Три мушкетери». У неї були випуклі окуляри в строкатій оправі, поцяткованій фальшивими коштовностями. Блискові цих коштовностей відповідав блиск діаманту в її обручці, що був застрахований на тисячу вісімсот доларів. Біллі привіз його з Німеччини. То був військовий трофей.

Біллі не хотів одружуватись із бридкою Валенсією. Вона була однією із причин його хвороби. Він знав, що з^,їжджає з глузду, коли почув сам себе, як він просить її руки, як просить взяти цю обручку з діамантом і стати його супутницею життя.

Біллі сказав їй: «Привіт»,— а вона спитала, чи не хоче він шоколадки. Біллі відповів: «Ні, дякую».

Вона спитала, як він себе почуває, і Біллі відповів: «Дякую, значно краще». Вона сказала, що всі в оптичній школі жалкують, що він захворів, і сподіваються на його швидке одужання. І Біллі сказав: «Як побачиш їх, передай їм привіт».

Вона спитала, чи не треба йому щось принести, і Біллі відповів: «Ні. У мене є майже все, що потрібно».

— То, може, щось почитати? — спитала Валенсія.

— Поруч зі мною одна з найбільших приватних бібліотек у світі,— відповів Біллі, маючи на увазі Розуотерову колекцію наукової фантастики.

Розуотер саме читав на сусідньому ліжку, і Біллі втягнув його в розмову, поцікавившись, що він зараз читає.

Розуотер відповів, що «Євангеліє з космосу» Кілгора Траута. В романі розповідалося про прибульця з космосу, виглядом, до речі, дуже схожого на тральфамадорця. Прибулець із космосу не на жарт заходився вивчати християнство, щоб збагнути, якщо вдасться, чому християнам так легко бути жорстокими. Він дійшов висновку, що, принаймні почасти, до цього спричинилися композиційні недоладності у Новому завіті. Він гадав, що метою євангелія було навчити людей, між іншим, бути милосердними навіть до найниціших із ницих.

А насправді євангеліє навчало такого: перш ніж убити когось, переконайся, чи не має він впливових зв'язків. Бува й таке.

Недоладність у розповідях про Христа, казав прибулець із космосу, полягала в тому, що Христос, абиякий на вигляд, насправді був сином Наймогутнішої істоти у Всесвіті. Читачі знали про це від самого початку, і коли доходили до сцени розп’яття, то думали... Розуотер прочитав уголос:

— А нехай йому, вони ж збираються лінчувати не того, кого слід!

І в цієї думки знайшлась посестра: «Отже, є люди, яких треба лінчувати». Хто ці люди? Ті, які не мають впливових зв’язків. Бува й таке.

Прибулець із космосу дарував Землі нове євангеліє. У ньому Христос справді був нічим і кісткою в горлі багатьом, хто мав впливовіші зв’язки, ніж він. А проте він і далі проповідував оті чудові й загадкові речі, що їх виголошував у інших євангеліях.

Отож люди одного дня розважилися тим, що розіп’яли його на хресті, а хрест увіткнули в землю. Розпинателі вважали, що це не призведе до жодних наслідків. Читач теж мав схилитися до такої думки, бо в новому євангелії раз у раз наголошувалося, що Ісус був абихто.

І от зненацька — за хвилину перед тим, як цей «абихто» мав померти,— небеса розверзлися, вдарив грім і блиснула блискавиця. Почувся громоподібний голос бога. Бог заявив людям, що бере цього волоцюгу за свого сина, дарує йому на віки вічні силу й привілеї сина Творця Всесвіту. Бог сказав так: віднині його син каратиме жахливою карою кожного, хто збиткуватиметься з волоцюги без ніяких зв’язків!

Наречена Біллі скінчила цукерку «Три мушкетери» і взялася за «Молочний Шлях».

— Хай їм грець, тим книжкам! — сказав Розуотер, шпурляючи під ліжко ту з них, яку тримав у руках.— К бісу їх!

— Але ця начебто цікава,— промовила Валенсія.

— Господи, якби тільки Кілгор Траут умів писати! — вигукнув Розуотер. Він мав слушність: Кілгор Траут не вартий був уваги. Його проза — просто жахіття. Тільки думки в нього дечого варті.

— Здається, Траут ніколи й не виїжджав з Америки,— вів далі Розуотер.— Хай йому біс — пише весь час про землян, а вони всі в нього американці. Тоді як насправді американців на світі кіт наплакав.

— А де він живе? — поцікавилася Валенсія.

— Ніхто не знає,— відповів Розуотер.— Здається, ніхто, крім мене, ніколи й не чув про нього. Кожну його книжку видає інший видавець, і щоразу, коли я пишу до нього через видавця, лист повертається з повідомленням, що видавець збанкрутував.

Він перевів розмову на інше і поздоровив Валенсію з обручкою.

— Дякую,— відповіла вона і виставила палець, щоб Розуотер міг краще роздивитись обручку.— Біллі привіз цей діамант з війни.

— Оце й привабливе на війні,— сказав Розуотер.— Там кожному щось перепадає.

Щодо місцеперебування Кілгора Траута: він насправді жив в Іліумі, рідному місті Біллі, без друзів, зневажений усіма. Незабаром Біллі з ним зустрінеться.

— Біллі,— звернулася до нього Валенсія Мербл.

— Що?

— Може, порадимось, яке срібло нам брати?

— Давай.

— Я зупинилась на двох зразках — «Датський коро-лівський» або «Витка троянда».

— «Витка троянда»,— сказав Біллі.

— Але з цим не слід поспішати,— відказала вона.— Я хочу сказати, що треба вибирати на все життя.

Біллі придивився до фотографій зразків.

— Тоді «Датський королівський»,— сказав він нарешті.

— «Місячний блиск» теж гарний.

— Справді,— погодився Біллі Пілігрим.

Біллі перенісся в часі до зоопарку на Тральфамадорі. Йому сорок чотири роки, і його виставили для оглядин під прозорим ковпаком. Біллі напівлежав на канапі, яка була йому ложем під час космічної подорожі. Він був голий. Тральфамадорцям цікаво було бачити його всього, все тіло. Довкола стояли тисячі їх з піднесеними вгору ручками, щоб краще розгледіти його своїми очицями. На Тральфамадорі Біллі перебував уже шість земних місяців. До глядачів він уже звик.

Про втечу годі було й думати. Атмосфера поза ковпаком складалася з ціаніду, а Земля була за 440 120 000 000 000 000 миль.

У зоопарку Біллі показували в штучному земному антуражі. Більшість умеблювання було викрадено з універсального магазину в Айова-сіті, штат Айова. Стояв тут кольоровий телевізор і диван-ліжко. Біля дивана — столики з лампами й попільничками. Був домашній бар і дві табуретки. Іще невеличкий більярд. Всю підлогу, за винятком кухні й туалету, а також залізного люка посеред приміщення, вкривав золотистий килим. На столику перед диваном лежали розкладені віялом журнали.

Був тут і стереофонічний програвач. Він працював. Телевізор — ні. На екрані телевізора був приклеєний малюнок: ковбой убиває іншого ковбоя. Бува й таке.

Стін під ковпаком не було — Біллі не мав жодного затишного закутка, всюди він лишався на видноті. Пофарбована в салатове ванна теж була відкрита звідусіль. Біллі підвівся з канапи, пройшов до туалету й помочився. Натовп аж заревів від захвату.