Бiкiнi - Страница 8

Левон із Барбарою вийшли рука в руку з терміналу, та не встигли вони дійти до стоянки таксі, як побачили, що до них наближається чоловік. То був водій, який тримав над головою табличку з їхніми іменами.

Водій був вищий за Левона. Він мав сивіюче темне волосся й вуса; на ньому була шоферська кепка, темно-каштанова куртка і крокодилячі ковбойські чоботи з тридюймовими підборами.

Він сказав, звертаючись:

— Ви містер і місіс Макденіелси? Мене звуть Марко. Готель найняв мене вашим водієм. Ви маєте картки на ваш багаж?

— Ми не брали багажу.

— Добре. Авто стоїть якраз на виході.

Коли Макденіелси йшли за Марко, Левон помітив одну дивну особливість — шофер ішов у своїх ковбойських чоботях якось невпевнено, час від часу похитуючись. А ще він мав легкий акцент, схожий на нью-йоркський чи нью-джерсійський.

Коли вони перетнули під'їзну алею й вийшли на острівець безпеки, Левон побачив газету, що лежала на лавці лицевою сторінкою догори.

Серце його зупинилося, і він ще раз поглянув на газету, не вірячи своїм очам. З-під заголовка на нього дивилася Кім. То була «Мауї Ньюз», а заголовок великим чорним шрифтом сповіщав: «Зникла красуня».

Думки Левона приголомшено сплуталися, і йому знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти: за ті дванадцять із гаком годин, поки вони з Барбарою були в дорозі, Кім офіційно оголосили зниклою.

Вона не ждала їх у готелі.

Правильно сказав незнайомець, що зателефонував їм серед ночі: «Вона зникла».

Тремтячою рукою Левон схопив газету, із завмираючим серцем поглянув в усміхнені очі Кім і звернув увагу на купальник-бікіні, який був на ній на цьому фото, зробленому, вочевидь, лишень пару днів тому.

Склавши газету вздовж, Левон наздогнав Барбару та водія біля авто і спитав у Марко:

— А до готелю довго їхати?

— Близько півгодини, і безкоштовно, містере Макденіелс. «Вейлі Прінсес» платитиме мені, поки ви користуватиметеся моїми послугами.

— А чому вони це роблять?

— Ну, з огляду на ситуацію, сер, — відповів Марко лагідним, співчутливим тоном.

Він відчинив дверцята, і Левон та Барбара увібралися всередину. Коли Барбара взяла газету, її обличчя осунулося. Поки авто пробиралося крізь потік машин, вона читала і плакала.

Коли таксі вискочило нарешті на автостраду, Марко лагідно спитав у них, поглянувши в дзеркало заднього виду, чи їм зручно, чи не хочуть вони послухати музику і чи достатньо їм свіжого повітря. А Левон уже роздумував про те, як вони вселяться в готель, а потім відразу ж підуть до поліції. Й увесь цей час у нього було таке відчуття, немов йому відірвало кінцівку на полі бою і що без цієї брутально відірваної частини тіла він може померти.

Нарешті седан звернув із траси і поповз по чомусь, схожому на приватну дорогу, обабіч якої росли густі лози з рожевими квітками. Повільно під'їхавши до штучного водоспаду, вони зупинилися перед розкішним критим ґанком — то був вхід до готелю «Вейлі Прінсес».

Левон побачив довкола викладені кахлями фонтани, де з одного боку з води піднімалися статуї полінезійських воїнів зі списами в руках, а з протилежного — виднілися консолі з орхідеями.

До таксі поквапилися коридорні в білих сорочках та червоних шортах. Марко відчинив дверцята, і коли Левон обходив авто, щоб підсобити Барбарі, то почув, як звідусіль лунає його ім'я.

До парадного входу бігли люди. То були репортери з камерами та мікрофонами.

Вони бігли до них.

Десять хвилин по тому, увійшовши до номера люкс, який іншого дня та за інших обставин здався б їй «розкішним», Барбара відчула заціпеніння та запаморочення від зміни годинних поясів у результаті перельоту. А якби вона потрудилася придивитися до цінника за дверима, то побачила б, що номер коштував понад три тисячі доларів за добу.

Вона вийшла, як сновида, на середину головної кімнати й побачила, немов у тумані, шовковий килим ручної роботи І візерунком орхідей на блідо-персиковому тлі, меблі, оббиті декоративною тканиною, та величезний плаский екран телевізора.

Підійшовши до вікна, Барбара поглянула на мальовничий пейзаж, але насправді його не побачила, бо хотіла. узріти лише одне — Кім.

Унизу, під вікном, виднівся розкішний плавальний басейн витіюватої форми, щось на кшталт квадрата, накладеного на прямокутник, де на мілкому краю розташувалися кілька круглих джакузі. Посеред басейну вивищувався фонтан у вигляді келиха для шампанського. З нього лилася вода на дітлахів, що бавилися під ним.

Барбара окинула поглядом низку білих купальних кабінок довкола басейну, видивляючись молоду жінку в шезлонгу з пляшкою напою в руці — то мала бути Кім побіля басейну.

Вона побачила кількох дівчат — худорлявіших, справніших, старших чи нижчих на зріст за її доньку, але Кім серед них не було.

Вона поглянула далі, за басейн, і побачила мощену стежину та дерев'яні сходи, що вели до пляжу, поцяткованого пальмами на краю сапфірово-блакитного океану. Між краєм пляжу та узбережжям Японії не було нічого. Нічого, крім води.

Де ж Кім?

«Я відчуваю тут присутність Кім», — хотіла сказати Левону Барбара, але коли вона обернулася, то його поруч не було.

Помітивши прикрашений кошик із фруктами на столику нобіля вікна, вона підійшла до нього й витягнула з кошика записку, що насправді виявилася бізнес-карткою з написаним на звороті повідомленням. У цей момент вона почула, як у туалеті зашуміла в унітазі вода.

За кілька секунд до неї підійшов Левон, її бідолашний любий чоловік, і спитав:

— Що це, Барб? — У його широко розкритих немигаючих очах застигнув біль.

Вона прочитала вголос:

— Любі містер та місіс Макденіелси, будь ласка, зайдіть до мене. Ми завжди готові допомогти вам будь-яким доступним нам способом.

Картка була підписана «Сюзанна Грубер, журнал „Спортивне Життя"», а під іменем — номер готельної кімнати.

— Сюзанна Грубер. Це — головний редактор. Зараз я до неї навідаюся, — сказав Левон.

Барбара відчула слабку надію. Грубер була в курсі. Вона має щось знати.

П'ятнадцять-двадцять хвилин по тому номер Макденіелсів був ущерть заповнений так, що яблуку ніде було впасти.

Склавши руки на колінах, Барбара сиділа на одному з диванів і чекала, що зараз прийде Сюзанна Грубер, беручка нью-йоркська начальниця зі сліпучо-білими зубами та обличчям гострим, як лезо ножа, і скаже їм, що Кім посварилася з фотографом чи просто її фото не вийшли достатньо гарними, і їй дали невеличкий відгул чи щось типу того. Одне слово, скаже щось таке, що відразу прояснить ситуацію: Кім просто відсутня, а не пропала. Ніхто її не викрадав, і ніяка небезпека їй не загрожує.

На Грубер був аквамариновий брючний костюм і маса золотих браслетів, а коли вона простягнула руку привітатися, то Барбара відчула, що в неї холодні пальці.

Дел Свен, художній керівник, мав темну шкіру, сріблясто-платинове волосся й дорогу сережку в одному вусі. На ньому були модні поношені джинси та футболка в обтяжку. Він мав вигляд людини на межі нервового зриву, і це наштовхнуло Барбару на думку, що він знає більше, ніж каже. А може, він просто почувався винуватим через те, що був останнім, хто бачив Кім.

У номері було ще двоє чоловіків. Старший, віком за сорок, був одягнений у сірий костюм і всім своїм виглядом демонстрував належність до високих ділових кіл. Таких чоловіків Барбара часто зустрічала на конференціях у фінансовій компанії «Меріл Лінч», де працював Левон, та на бізнесових вечірках із коктейлями. Вона майже не сумнівалася, що цей чоловік та його молодший клон, що стояв праворуч, обидва були нью-йоркськими адвокатами, яких хутко, як термінову посилку, прислали на Мауї, щоб юридичними засобами прикрити сраку журналові «Спортивне життя».

Раптом Барбара помітила серед присутніх Керол Свіні — огрядну жінку в дорогій, але безформній чорній сукні. Вона працювала букером модельного агентства, яке знайшло цю роботу для Кім, і супроводила її на зйомку як опікунка. Товстуха мала такий отетерілий вигляд, наче їй у дупу зненацька встромили кочергу.