Бiкiнi - Страница 11

— А чому ви пішли з Портлендського відділення поліції? Тільки не переповідайте те, про що йдеться у вашій біографії на обкладинці книги, будь ласка. То ж усе піар, еге ж?

Своєю зосередженістю та рішучістю Барбара дала мені зрозуміти, що коли я не дам відповіді на її запитання, то вона не бачитиме підстав давати відповіді на мої. Я підіграв їй, бо вважав, що вона має право перевірити мене, і мені хотілося, щоб Макденіелси мені довіряли.

Прямолінійний, як на допиті, стиль Барбари викликав у мене посмішку, але в історії, яку вона хотіла від мене почути, нічого смішного не було. Я подумки повернувся в той час і на те місце — і спогади нестримною хвилею накотилися на мене. Спогади безславні та неприємні.

Коли на широкому екрані моєї пам'яті спалахнули й досі виразні й випуклі картини, я розповів Макденіелсам про оту фатальну автокатастрофу, що сталася багато років тому; про свого напарника Деніса Карбона. Ми з ним опинилися неподалік від місця пригоди й відізвалися на виклик.

— Коли ми прибули на місце катастрофи, то світлого часу залишалося не більш ніж півгодини. День був похмурий, мрячив дрібний дощ, але світла ще було достатньо, щоб побачити, що машину знесло з дороги. Мабуть, водій втратив керування і вона врізалася в зарості, торохнувшись об кілька дерев, наче двотонна більярдна куля після невдалого удару.

Я зателефонував і попросив підмогу, — продовжив я свою розповідь. — І залишився, щоб опитати свідка — водія авто, що рухалося в протилежному напрямку. А мій напарник тим часом пішов до машини подивитися, чи не лишився хтось живим.

Свідок повідомив мені, що авто, яке злетіло з дороги, — то був чорний пікап «тойота», — швидко рухалося йому назустріч по його ж смузі. Він сказав мені, що різко звернув убік, уникаючи зіткнення, і «тойота» теж звернула. Свідок аж здригнувся, описуючи, як пікап злетів із дороги на високій швидкості, сказав, що сам гальмував — і я дійсно бачив гумовий слід сто ярдів завдовжки, який він залишив на асфальті. Той слід і досі смердів паленим.

Невдовзі прибули швидка допомога та рятувальна машина. Фельдшери витягнули з пікапа тіло і сказали, що водій загинув від удару об ялину й що пасажирів в авто не було.

А коли мерця забирали, я пошукав поглядом свого напарника. Він стояв за кілька ярдів від узбіччя, і я встиг помітити, як він скоса позирає в мій бік. Дивно, але він виглядав так, наче не хотів, щоб хтось побачив те, що він робив.

Раптом почувся вибух сміху і радісні вигуки: то наречена в оточенні подружок пройшла крізь бар до кімнати відпочинку. Наречена була блондинкою років двадцяти з гаком. Не інакше, як то був найщасливіший день у її житті.

Барбара обернулася подивитися на весільну процесію, а потім повернулася і знову поглянула на мене. Усі, хто мав очі, зрозумів би її почуття тієї миті. І її сподівання.

— Продовжуйте, Бене, — сказала вона. — Ви розказували про свого напарника і про те, що він мав винуватий вигляд.

Я кивнув і сказав, що відвернувся від напарника, бо хтось у ту мить мене покликав. А коли я знову поглянув у його бік, то він уже закривав багажник нашого авто.

— Я не спитав Деніса, що він робив, бо вже думав про наші майбутні дії. Ми мали написати звіт і виконати деяку роботу. І мусили розпочати з ідентифікації загиблого. Я повівся так, як будь-хто інший, Барбаро, — пояснив я їй. — Мабуть, це звичне явище, коли людина блокує у своїй свідомості те, чого не хоче бачити. Мені слід було вимагати пояснень у свого напарника на місці й негайно. Але я не зробив цього. І згодом виявилося, що отой ледь побачений епізод, коли Деніс боягузливо зиркнув на мене, змінив усе моє життя.

Підійшла офіціантка й спитала, чи не долити нам напоїв, і я був радий її бачити. У мене пересохло в горлі, і мені хотілося зробити перерву. Мені вже доводилося розповідати цю історію раніше, але завжди нелегко переживати наново свою ганьбу.

Особливо коли ти її не заслужив.

Левон сказав:

— Знаю, це дуже важко, Бене. Але нам подобається, що ти розповідаєш про себе. Нам важливо це чути.

— А я ще й не дійшов до найважчого місця, — відповів я.

Левон кивнув, і хоча він був десь лише на десять років старший за мене, я відчув у його словах щось схоже на батьківську турботу.

Принесли ще одну порцію мінералки, і я поколотив її соломинкою. А потім продовжив:

— Минуло кілька днів. Жертвою аварії виявився дрібний наркоділок Робі Сноу, і в його крові знайшли велику дозу героїну. Аж ось телефонує нам його подружка. Звали її Кері Вілліс. Кері була приголомшена смертю Робі, але її непокоїло щось іще. Вона спитала мене: «А куди подівся рюкзак Робі? Ну, червоний такий рюкзак із рефлекторною стрічкою на задньому боці? У ньому було багато грошей».

Насправді ми ніяких грошей не знайшли й багато жартували з приводу того, що Кері Вілліс вистачило нахабства заявити в поліцію про зниклі наркогроші. Але подружка загиблого викладала все дуже переконливо. Сказала, що не знала, що Робі був наркоділком. А знала лише те, що він збирався придбати ділянку землі біля річки, щоб збудувати там для них обох будинок. У тому рюкзакові були банківські документи й повна сума за маєтність — сто тисяч доларів. Вона сама їх туди поклала, бо він якраз збирався поїхати на завершальну процедуру оформлення. її історія виглядала переконливою.

— І ви спитали свого напарника про рюкзак? — підказала Барбара.

— Так. Я спитав його. І він відповів: «Знаєш, не бачив я ніякого рюкзака, однозначно. Ані червоного, ані зеленого, ані у смужечку». Я наполіг на тому, щоб ми пішли на штраф-майданчик, розібрали розбите авто на гвинтики, але так нічого й не знайшли. Після цього ми поїхали до лісу, де трапилася аварія, й обшукали все довкола. Принаймні я обшукав. Мені здалося, що Денні просто ходив і копав ногами купи листя та шерехтів гілками. Саме тоді я й пригадав хитрий лисячий вираз на його обличчі того вечора, коли трапилася ця дорожня пригода.

Приїхавши після обшуку додому, я довго не спав, ставлячи собі дуже незручні запитання. А наступного дня пішов до свого начальника для неофіційної розмови. Я розповів йому про свої підозри, про те, куди могли подітися сто тисяч доларів із місця аварії й чому вони не фігурували в нашому звіті.

— Що ж, — зауважив Левон. — У тебе й вибору іншого не було.

— Денні Карбон був старим досвідченим копом, чіпким, як пітбуль, і я знав, що коли він дізнається про мою розмову з лейтенантом, то мені буде непереливки. Але я ризикнув — і наступного дня співробітники служби внутрішнього розслідування вже були в роздягалці. Здогадайтеся, що вони знайшли в моїй шафці?

— Червоний рюкзак, — відповів Левон.

Я схвально виставив великий палець.

— Саме так — червоний рюкзак зі срібною рефлекторною стрічкою, банківські папери, героїн і десять тисяч доларів готівкою.

— О Господи, — вирвалося в Барбари.

— Мене поставили перед вибором: подати у відставку, інакше буде суд. Суд наді мною. Я знав, що не виграю його. Можна було наводити на мою користь багато суто словесних аргументів, але речові докази свідчили проти мене. А найгіршим було те, що я підозрював: мене підставили, бо мій шеф увійшов у частку з Денні Карбоном.

То був дуже важкий день, коли я позбувся багатьох ілюзій. Я здав свій поліцейський жетон, пістолет, а разом із ними — і частину своєї самоповаги. Я міг би поборотися, але не міг піти на ризик опинитися за ґратами ні за що.

— Сумна історія, Бене, — сказав Левон.

— Та отож. А далі ви знаєте, що було. Я перебрався до Лос-Анджелеса, отримав роботу в «Таймс». І написав кілька книжок.

— Ви надто скромні, — зауважила Барбара й поплескала мене по руці.

— Так, я пишу, але це — не моє.

— А що є, на вашу думку, вашим? Яке ваше покликання? — спитала вона.

— У цей конкретний момент моє покликання — виконати свою репортерську роботу якомога краще. Я приїхав до Мауї, щоб розповісти історію вашої доньки, і водночас мені хочеться, щоб ця історія мала щасливий кінець. Я хочу бачити його, зробити про це репортаж і відчути разом із вами радість, коли Кім повернеться живою й неушкодженою. Ось яке моє покликання.