Бiблiотека душ - Страница 7

Блідий, тремтячи всім тілом, хлопець почав знімати з себе шкірянку, але не встиг витягти руку з другого рукава, як його коліна підкосилися й він звалився на підлогу. Після цього дівчина закричала й зупинитися вже не могла.

Тієї ж миті витвір став гепати в заблоковані двері. У його порожніх очах спалахували іскри вбивства.

– От і втекли непомітно, – резюмував я.

Едисон розвернувся і глянув на нього.

– Точно витвір, – велемудро киваючи, промовив він.

– Я така рада, що з цією загадкою покінчено, – уїдливо зауважила Емма.

Раптом поїзд струсонуло, завищали гальма. Наближалася наступна станція. Я підняв Емму на ноги й приготувався бігти.

– А як же Сєрґєй? – Емма крутнулася, щоб глянути на нього.

Утекти від пари витворів, маючи на руках ослаблену Емму, було само з себе нелегким завданням. А зі складаним чоловіком на руках завдання перетворювалося на нездійсненне.

– Нам доведеться його залишити, – сказав я. – Його знайдуть і відвезуть у лікарню. Це його єдиний шанс. І наш теж.

На диво, погодилась Емма одразу.

– Я думаю, це те, чого він би хотів. – Вона швидко підійшла до нього. – Пробач. Ми не можемо взяти тебе з собою. Але я впевнена, що ми ще зустрінемось.

– У наступному світі, – прохрипів він, на мить розплющивши вузькі щілини очей. – В Абатоні.

Під акомпанемент цих слів і вереску дівчиська, що дзеленчав у наших вухах, поїзд заїхав на станцію і двері відчинилися.

Ми вчинили не розумно. Не елегантно. Тільки-но двері поїзда відчинилися, ми чкурнули.

Витвір вискочив з вагона й застрибнув у наш, але на той час ми вже промчали повз крикливе дівчисько, непритомного хлопця й вибігли на платформу, де довелося змагатися з потоком людей, який саме вливався в поїзд, мов косяк риби на нересті. Ця станція, на відміну від решти, мало не лускалася від люду.

– Туди! – заволав я й потягнув Емму до таблички «ВИХІД», що світилася вдалині. Я сподівався, що Едисон десь у нас під ногами, але навколо нас текли такі ріки людей, що я ледве бачив підлогу. На щастя, до Емми поверталися сили (чи зробив своє приплив адреналіну), бо навряд чи я зміг би підтримувати її й прокладати собі шлях крізь людське юрмисько.

Від поїзда нас уже відділяло близько двадцяти футів і п’ятдесяти людей, коли з вагона вирвався витвір. Він розштовхував тих, хто їхав на роботу, і кричав: «Я представник закону!» і «Геть з дороги!», і «Зупиніть тих дітей!». Але в лункому гаморі станції його або ніхто не чув, або не звертав уваги. Озирнувшись, я побачив, що він наздоганяє. Тоді Емма вирішила ставити людям підніжки: на бігу вистромлювала ногу то вправо, то вліво. З криками люди безладно падали позаду нас. А коли я озирнувся знову, витвір насилу продирався крізь них, наступав на ноги й спини, а у відповідь діставав штурхани парасольками й портфелями. Він зупинився, весь червоний і сердитий, та став розщібати кобуру. Але потік людей між нами став тепер занадто широким. Я, звісно, не сумнівався, що жорстокості стріляти в людей йому вистачить. Але він був не такий дурний, щоб на це наважитися. Слідом за цим неминуче почнеться паніка, і впіймати нас буде ще важче.

Коли я озирнувся втретє, він добряче відстав: поглиненого натовпом, його вже годі було роздивитися. Може, йому насправді було начхати, зловить він нас чи ні. Зрештою, великої загрози ми не становили й розкішним трофеєм не були. Можливо, пес мав рацію: порівняно з імбриною, ми взагалі не варті були зусиль.

На півдорозі до виходу натовп порідішав, і нам вдалося перейти на біг. Але не встигли ми й кількох кроків ступити, як Емма зупинила мене, вхопивши за рукав.

– Едисон! – закричала вона, крутячись на всі боки й шукаючи поглядом. – Де Едисон?

Та вже наступної миті пес вискочив із самісінької гущавини натовпу. До шпичака його нашийника причепилося щось довге з білої тканини.

– Ви мене зачекали! – радісно вигукнув він. – Я зашпортався в жіночій панчосі…

На звук його голосу вже поверталися голови.

– Ходімо, зупинятися не можна, – сказав я.

Емма зняла панчоху з нашийника Едисона, й ми знову пустилися бігом. Перед нами маячіли ескалатор і ліфт. Ескалатор працював, але на ньому було повно людей, тож я повів нас до ліфта. Ми пробігли повз дамочку, від маківки до п’ят розфарбовану в синє, і я мимоволі повернув голову й витріщився на неї, хоча ноги самі несли мене вперед. Волосся в неї було синє, на обличчі лежав товстий шар синього макіяжу, а вдягнена вона була в комбінезон (теж синій), який щільно прилягав до шкіри.

Щойно вона зникла з поля зору, як я побачив декого ще більш лячного: чоловіка, чию голову вертикальна лінія ділила на дві половини. Одна була лиса й обгоріла, як вуглина, а інша лишилася в незмінному вигляді. Волосся на голові лежало охайними хвилями. Навіть якщо Емма його й помітила, то не повернулася, щоб подивитися. Може, так звикла бачити справжніх дивних, що звичайних, які косили під дивних, навіть не помічала. «А що, як вони не звичайні? – подумав я. – Що, як вони дивні і замість теперішнього ми опинилися в якомусь новому контурі? Що, як…»

А тоді я побачив двох хлопчиків, які билися світловими мечами біля торговельних автоматів (кожен доторк мечів у сутичці супроводжувався пластмасовим звуком «кляк»), і реальність набула чітких обрисів. Ці дивні з вигляду люди – дивні не в нашому розумінні. То задроти. Ми таки втрапили в теперішнє.

За двадцять футів од нас відчинилися двері ліфта. Ми вскочили в кабіну на льоту й відштовхнулися долонями від задньої стіни, і Едисон теж забіг, спотикаючись. Я саме вчасно озирнувся, щоб у проріз дверей, які зачинялися, помітити дві речі: як з юрби вискакує витвір і щодуху мчить до нас і як з даху останнього вагона поїзда, що саме віддалявся в тунель, зіскакує порожняк. Він приліпився язиками до стелі станції й погойдувався там на лампі, схожий на павука. Чорні палахкотливі очі невідривно дивилися у мої.

А тоді двері ліфта зачинилися, і ми плавно поїхали нагору, і хтось спитав: «Друзяко, де пожежа?»

У задньому кутку ліфта стояв немолодий уже мужчина в маскарадному костюмі й глузливо посміхався. Сорочка в нього була подерта, на обличчі – штрихи фальшивих порізів, а до однієї руки було прикручено в стилі Капітана Гака закривавлену бензопилку.

Уздрівши таке, Емма позадкувала.

– Ти хто?

Це запитання його трохи образило.

– Та ну, ви що.

– Хочеш насправді дізнатися, де пожежа? Тоді не відповідай. – І вона вже хотіла підняти руки, але я її зупинив.

– Він ніхто, – сказав я.

– А я думав, що цього року таке очевидне вибрав, – пробурмотів чоловік. Вигнувши брову, він припідняв бензопилку. – Звуть Еш. Ну… «Армія темряви»[2]?

– Не чула ні про те, ні про те, – відрубала Емма. – Хто твоя імбрина?

– Моя що?..

– Він просто в костюмі персонажа, – намагався пояснити я, але вона не слухала.

– Утім, байдуже, хто ти такий, – вирішила вона. – Нам потрібна армія, а злидарям вибирати не доводиться. Де решта твоїх воїнів?

Чоловік підкотив очі.

– Ой не можу. Слухайте, ви такі кумедні. Усі там, де проходить збіговисько. Це ж очевидно.

– На ньому маскарадний костюм, – прошепотів я Еммі. А тоді пояснив чоловіку: – Вона не дуже любить кіно.

– Костюм? – Еммині брови зійшлися на переніссі. – Але ж він дорослий.

– І що з того? – Чоловік обвів нас поглядом з ніг до голів. – А ви ким убралися? Ходячими дурцями? Лігою видатних гівняшок?

– Дивними дітьми, – відповів Едисон, якому еґо не дозволяло більше мовчати. – А я сьомий син сьомого сина в довгому й уславленому собачому роду…

Та договорити Едисон не встиг – чоловік знепритомнів, стукнувшись головою об підлогу з глухим звуком «бам», і я мимоволі здригнувся.

– Коли ти вже перестанеш, – докірливо мовила Емма. І, всупереч своїм словам, широко всміхнулася.

– Так йому й треба, – відповів Едисон. – Який грубіян. Швиденько, забери в нього гаманець.