Безумцi - Страница 19

Майор повільно йде до дверей. Біля виходу він обертається.

— Чи не вважаєте ви, що мій візит і моя пропозиція, так само як і суд над вами — інсценівка?.. Можливо, ви гадаєте: «Це зроблено для того, щоб змусити мене сказати правду». Помиляєтесь. — Майор морщиться, наче в нього болить голова. — Щойно ви втратили свій останній шанс. Дуже шкода, бо я чомусь маю до вас почуття симпатії.

І він виходить.

Виждавши, Джабб сідає на табуретку, торкається плеча полоненого.

— Слухай, а ти даремно відмовився. Погодився б, та й по всьому. Ну що тобі, важко? Майор сказав правду — фашистам одна дорога. Чого ж упиратися? Чи ти, хлопче, з двома головами — однієї не шкода?

Джабб останні дні нервує; він придивляється до засудженого, і його мучать сумніви. Їх посіяв дружок — той самий старшина Дінкер, котрого за вимогою майора контррозвідки списали на берег. Чекаючи на катер, Дінкер вибрав хвилину і, озираючись на всі боки, поманив товариша пальцем.

«Джабб, старина, — зашепотів Дінкер, — вони повісять росіянина! Я вибув з гри, ти починаєш її. Я нічого тобі не раджу, та поговори з ним, як слід поміркуй. Може, щось і зробиш для бідолахи».

Джабб заціпенів. Він мало не заїхав Дінкеру в писок: наберешся з ним халепи!..

Дінкер поїхав. І ось Джабб другу ніч не спить. А ця остання розмова із смертником, як кажуть, доконала матроса. Подумати тільки: чоловікові запропонували життя, свободу, а він анітелень! І що воно за один? Гітлерівський фанатик? Але запеклий фашист не вдавав би з себе росіянина. Та ще після суду й вироку, коли все вирішено. Він би використав будь-яку можливість, щоб повернутися до своїх і знову взяти зброю до рук. Так хто ж ця людина? Невже Дінкер мав рацію?

Десь на палубі б'ють склянки. Корабельний дзвін-ринда дзенькає глухо, тоскно. «Наче по небіжчику», — думає Карцов.

Два подвійних удари. Це означає: двадцять дві години.

Час втечі наблизився. Зараз усе буде вирішено. Карцов неквапливо засовує руку в кишеню, вологими пальцями стискає долото…

І розтуляє руку. Він раптом зрозумів, що не зможе вбити матроса.

Що кілька секунд внутрішньої боротьби, і він кладе долото на стіл. Повільно човгає до койки.

Джабб дивиться на долото нерухомим поглядом. Отямившись, хапає його, проводить пальцем по гострому лезу. Як інструмент опинився у засудженого? Яке мав призначення? Для чогось чи для когось?

— Мене хотів убити? — розгублено мурмоче він. Полонений стоїть у дальньому кутку камери, відвернувшись до стіни.

Джабб підходить, зупиняється позад нього:

— Чого ж не вбив? Ми ж вороги! Я виловив тебе з води. На суді свідчив проти. Тепер охороняю, поки за тобою не прийдуть…

Карцов мовчить.

Матросові очі наливаються кров'ю. Згорбившись, він простягає тремтячі кулаки. Його велике, міцне тіло здригається від напруження.

— Відповідай! — ричить він. — Відповідай, будь ти проклятий! Чому не вбив? Чому?

Карцов різко обертається.

— Та зрозумійте ж, — мало не кричить він, свердлячи матроса ненависним поглядом, — зрозумійте, я росіянин, росіянин!..

Вони сидять на брезентових табуретках в дальньому кутку камери. Джабб тре хусточкою лоба, очі, щоки, запалює сигарету, гучно сякається і зітхає.

— Правильно, все правильно, — буркотить він. — Правильно, що відмовився від майорової пропозиції. Звичайно, націсти хутко б розкусили, який ти німець!.. То що ж нам робити, як діяти? Ти не думай, я б плюнув на все і пішов до майора: так, мовляв, і так, надсилайте новий запит. Але думаю, що буде не користь, а шкода. Спишуть, як Дінкера. Ще й відлупцюють. Ах, дурень я, не повірив йому. Хоча знав — Дінкер кілька років працював у Росії. Підписав контракт з фірмою — і гайда до Рад будувати завод. Слухай, він не прибрехав: він і справді працював у місті, звідки ти родом?

— Так…

— Ну й ну! — шепоче Джабб. — Он воно як може бути… І він закидав тебе запитаннями: зараз, мовляв, виведу його на чисту воду! Так було?.. Ти повинен знати: після розмови з тобою він одразу пішов до майора, не злякався. Там йому відмовили — хотів до самого адмірала дійти. А вийшло: списали хлопця з корабля, та ще й посадили на тиждень. Це означає — не сунь носа не в своє діло…

— У мене прохання.

— Кажи!

— Можна надіслати листа?

— Ні.

— Перехоплять?

— Розумієш, він запізниться… — Джабб супить брови, відвертається.

— Отже, мене… скоро?

— Завтра.

— Все одно, — повторює Карцов, — все одно, треба надіслати листа!

— Я все розмірковую, що б таке вигадати, — задумливо каже матрос.

— Пізно!

— Пізно, коли вб'ють. Доти не пізно. — Джабб стискає кулаки. — Чи сам вирішив накинути на шию зашморг?

— Але що можна зробити?

— Тікати! — вигукує Джабб.

Карцов приголомшено дивиться на, матроса. А Джаббові очі блищать від збудження.

— Тікати! — рішуче повторює він. — Ти ж сам хотів… Тепер пропоную я! Може, відмовишся?

— Я втечу, а вас судитимуть.

— Буде суд чи ні, це поки що тільки балачки. Найімовірніше, якось минеться. Звичайно, вліплять так, що шкіра тріщатиме. Але ж заради такого… — Джабб хапає Карцова за груди. — Тікай, росіянине! Можливо, зустрінеш конвой — кораблі часто проходять північніше бази. Якщо трапиться таке, тоді все гаразд. А ні — то краще загинути в морі, ніж гойдатися в зашморгу!

— Тікаючи, я таким чином підтверджу…

— Та ніякого дідька ти своєю смертю не доведеш. Уб'ють, і край! І годі базікати! Слухай, що скажу. Так ось: ти тікаєш, а потім я щось придумаю і надішлю вісточку. Напишеш сторінку, я й перешлю. На той випадок, коли щось трапиться в дорозі…

— Як же ви все влаштуєте?

— А тобі який клопіт?.. — Схаменувшись, Джабб зосереджено дивиться на годинник. — Часу, хлопче, в обріз. Піду принесу папір, напишеш листа. А потім — з богом! До світанку повинен вибратися з бухти.

— Котра ж тепер година? — не витримує Карцов.

— Майже двадцять три.

Карцов ходить з кутка в куток, намагаючись ступати повільніше, дихати розміреніше.

Мрії несуть його далеко за межі залізної клітки. Губами він відчуває смак вільної морської води. Ось мчить до нього гострогрудий красень з червоним прапором на гафелі. Він наближається, він зовсім поряд. Карцов кричить, простягає до нього руки. І тоді з безодні постає конічна скеля. Вона росте, заступивши корабель. День згасає, все потонуло в темряві.

Він трясе головою, щоб одігнати безглузду примару. Як лине час! Здається, Джабб тільки-но пішов, а нагорі вже знову пробили півгодини.

По трапу чути кроки.

Двері відчиняються. Це майор.

Чого він прийшов? Невже матрос таки звернувся до нього?..

Карцов примушує себе неквапно піти до койки, лягти й заплющити очі. Він чує: майор зупинився поруч.

— Я гадав, що наостанку вам усе-таки захочеться побачити мене, — каже контррозвідник.

Відповіді нема.

— А де Джабб? — питає майор у вартового в коридорі.:

— Не знаю, сер. Він недавно пішов. Повинен бути з хвилини на хвилину. Та ви не турбуйтесь, тут усе гаразд.

Джабб не ходив до майора! Радість, що нахлинула, знову змінюється гострим неспокоєм. Він от-от повернеться, майор покличе його, затримає…

— Прощавайте! — каже контррозвідник. І ще хвилину стоїть біля дверей.

Лишившись на самоті, Карцов полегшено зітхає. Проте небезпека ще не минула — майор може зустріти Джабба на трапі, на палубі.

Час лине, лине…

Кроки в коридорі. Знову майор? Джабб?

Ні, до камери входять вартовий і незнайомий матрос. Обидва озброєні. Опівночі на кораблях усіх морів та океанів зміняються вахти. Ось і тут, біля карцера, заступає на пост новий вартовий. Один передає засудженого, другий приймає його.

Ринда сповіщає про початок нової доби. А Джабба все нема. Чому? Відімкнути свій рундук, взяти блокнот і перо — справа однієї хвилини, а його нема вже понад годину.

Вдалині чути рокіт. Схоже на стугін турбін корвета. Незабаром долинають удари глибинних бомб, які скидають перед входом до бухти, щоб відігнати німецькі субмарини.