Бентежна кров - Страница 201

— Страйку,— мовила Робін,— який ти уважний.

— Ну, так,— озвався напарник, знизавши плечима.— Люди змінюються. Принаймні так мені сказав психіатр у Бродмурі. Я постою тут,— указав він у куток, де, як він сподівався, його кремезна постать нікому не заважатиме.— А ти не квапся.

Отож Робін з насолодою чверть години блукала між пляшечок, бризкаючи з тестерів на смужки паперу, з приємністю консультуючись із послужливою асистенткою, і нарешті звузила свій вибір до двох парфумів. А тепер вагалася, не певна, що наважиться зробити те, що хоче... але ж, певна річ, якщо вони — найкращі друзі, це ж буде нормально?

— О’кей, мені дуже подобаються два аромати,— промовила Робін, повертаючись до Страйка.— Скажи свою думку. Тобі ж їх доведеться терпіти в «лендровері».

— Якщо запах такий міцний, що переб’є сморід у тій машині, людині ним дихати не рекомендовано,— сказав Страйк, але все одно взяв дві смужки паперу.

Перша пахла ваніллю, нагадуючи випічку, і йому це сподобалося. А друга викликала образ теплої шкури з мускусним ароматом і з натяком на прим’яті квіти.

— Оцей. Другий.

— Ха! А я гадала, тобі перші парфуми сподобаються більше.

— Бо пахнуть як випічка?

Робін широко всміхнулася, нюхаючи смужки.

— Так... Мені, мабуть, теж другі більше подобаються. Але вони недешеві.

— Я витримаю.

Отож Страйк поніс до каси важкий куб з білого скла з невибагливою назвою «Нарцисо».

— Так, це подарунок,— відповів він на запитання касирки й терпляче дочекався, поки з парфумів зняли наліпку з ціною, загорнули їх і прикрасили стрічкою. Сам він цього не розумів, але відчував, що Робін заслужила на маленьку церемонію, і усмішка, з якою вона взяла пакунок, засвідчила, що він дав касирці правильну відповідь. А тепер вони йшли разом через крамницю до центрального виходу, де опинилися в оточенні квіткових букетів.

— То куди...— почала була Робін.

— Я веду тебе в «Ритц» на шампанське,— сказав Страйк.

— Ти серйозно?

— Ага. Тому я і вдягнув костюм.

Якусь мить вона просто дивилася на нього, а потім простягнула руки й міцно обійняла. Тут, в оточенні гори квітів, вони обоє пригадали обійми на вершечку сходів у день її весілля, але цього разу Робін підвела обличчя й рішуче поцілувала Страйка в щоку, торкнувшись вустами щетини.

— Дякую, Страйку. Це дуже багато для мене означає.

А це, подумав її напарник, коли вони рушили до «Ритцу» в золотому сяйві раннього вечора, було більш ніж варте шістдесятьох фунтів і дещиці докладених зусиль...

З підсвідомості випливли прізвища Мазанков і Крупов, і лише за секунду-дві Страйк пригадав, де їх чув, чому вони асоціювалися з Корнволлом і чому він подумав про них саме зараз. Кутики його вуст вигнулися, та оскільки Робін не помітила, що він усміхається, він вирішив нічого не пояснювати.

Як зазвичай, висловлюю подяку своєму редакторові Девіду Шеллі, який завжди перетворює роботу на задоволення;

моєму чудовому агентові Нілу Блеру;

команді, яка не дає мені з’їхати з глузду: Маркові Гатчинсону, Ребеці Солт і Нікі Стоунгілл;

моїй команді підтримки вдома і на роботі, без якої ця книжка так ніколи б і не була дописана: Ді Брукс, Саймонові Брауну, Денні Кемерону, Анджелі Мілн, Россові Мілну, Фі Шепкотт і Кайсі Тієнсуу;

Нілові Мюррею, найкращому на світі читачеві недописаних романів;

Кензі, яка помітила отой мальтійський хрест, де я його не очікувала;

Вільямові Леону і Лінн Корбетт — за натхнення і за те, що перевірили мої підрахунки;

Расселові Таусенду, який допоміг мені перевірити всі локації і врятував мій здохлий ноутбук;

а також Томові Берку за захопливі оповіді про Алістера Кроулі й за книгарню «Атлантида» (Atlantis Bookshop).