Бентежна кров - Страница 193

— Це вимагає витримки,— сказала Дженіс Бітті — розпашіла, з блискучими очима,— але поводься спокійно — й люди нічо’ дивного не помітять... просто слід тримати себе в руках. Може, замолоду я й не була ефектною, та це мені тільки сприяло. Я людям не запам’ятовувалася...

А наступного дня, десь так, Стів прийшов плакатися до мене. Все було просто чудово,— мовила жінка, яка влила гербіцид у горло своїй суперниці,— і після того ми часто з ним бачилися, він постійно приходив до мене. Шось між нами було, я це відчувала.

— Його я ніколи сильно не накачувала,— сказала Дженіс, неначе це було справжнім доказом її кохання.— Ті’ки трішки, шоб він нікуди не ходив, шоб я була йому потрібна. Я дуже добре коло нього ходила. Одного разу він спав у мене на канапі, і я уві сні витирала йому обличчя,— мовила вона, і знову Страйк пригадав поцілунок, який вона подарувала мертвому Джонні Марксові.

— Але часом,— мовила Дженіс гірко,— чоловіки бачили в мені ті’ки матусю, а не жінку. Я бачила, шо Стів добре до мене ставиться, але подумала, шо він не дивиться на мене як на жінку, бо я медсестра, та й Кев постійно тягається за мною. Одного вечора прийшов Стів, а Кев улаштував істерику, і Стів сказав: краще він піде, шоб я подбала про Кева... і я зрозуміла, шо він не захоче мене з дитиною. І я подумала, шо слід позбутися Кева.

Вона сказала це таким тоном, наче говорить про сміття, яке треба винести.

— Але треба діяти дуже обережно, коли йдеться про твою власну дитину,— мовила Дженіс.— Не можна поспішати. Не міг же він раптово померти, хоча ше вчора був здоровісінький. Я почала експериментувати з різними речовинами, думала: може, хай це буде передозування сіллю, мовляв, він сам наковтався на спір абошо. Я почала додавати йому в їжу то те, то се. Шоб він жалівся вчителям, шо в нього болить живіт, а я б така: «Та це в нього запалення хитрості»...

— А потім Марго оглянула його,— мовив Страйк.

— А потім,— повільно підхопила Дженіс, кивнувши,— ця бундючна сука завела його в кабінет на огляд. І я зрозуміла, шо вона шось запідозрила. Вона потім запитала у мене, які напої я йому даю, бо малий виродок сказав їй, шо мама дає йому «особливі напої»...

— Не минуло й тижня,— мовила Дженіс, крутячи на пальці стару обручку,— як я довідалася, що Стів пішов до неї перевірити здоров’я, замість звернутися до мене. І не встигла я моргнути оком, як Марго на кухоньці, біля чайника, вже розпитує мене про смерть Джоанни, а Дороті та Глорія слухають. Я кажу: «Та звідки в біса мені знати, шо там трапилося?» — але я занепокоїлася. Подумала: шо саме розповів їй Стів? Може, сказав, шо в її смерті було шось дивне? Може, хтось бачив біля її будинку медсестру?

Я почала хвилюватися. Надіслала Марго цукерки, накачані фенобарбіталом. Айрін казала мені, шо Марго отримувала листи з погрозами, і не дивно — вона в усе пхала свого носа... Я подумала, всі вирішать, цукерки надіслав той, хто їй погрожував...

Але вона їх так і не з’їла. У мене на очах викинула їх у сміття, але я чула, шо потім вона їх дістала і зберегла. Ось коли я все зрозуміла. Я подумала: вона віддасть їх на аналіз...

— І тоді ви нарешті погодилися піти на побачення з тупуватим Ларрі? — запитав Страйк.

— Це хто сказав, шо він був тупуватий? — спалахнула Дженіс.

— Айрін,— відповів Страйк.— Вам потрібен був доступ до цементу, правильно? Я так розумію, ви не хотіли його купувати.

І як ви вчинили: попросили Ларрі трохи взяти й нікому про це не казати ?

Вона просто дивилася на нього своїми круглими синіми очима, які ні в кого, хто не чув цієї розмови, не викликали б недовіри.

— Що підказало вам ідею з цементом? — поцікавився Страйк.— Чутки про тіло у фундаменті?

— Ага,— нарешті відповіла Дженіс.— Здавалося, це гарний спосіб, шоб тіло не смерділо. Мені треба було, щоб вона зникла. Вона занадто близько до мене підібралася: оглядала Кева, і розпитувала мене про Джоанну, і зберегла оті цукерки. Я хтіла, щоб усі подумали, шо на неї напав Ессекський Різник або той, хто надсилав їй листи з погрозами.

— Скільки разів ви бували в Аторнів, перш ніж убили Марго?

— Кілька.

— Бо їм потрібна була медсестра? Чи була й інша причина?

Запала найдовша пауза, протягом якої сонце встигло визирнути з-за хмари, і скляна карета Попелюшки ненадовго спалахнула, мов біле полум’я, а потім знову перетворилася на дешеву цяцьку, якою, власне, і була.

— Я подумувала їх убити,— повільно заговорила Дженіс.— Як по правді, не знаю нашо. Просто відтоді, як я з ними познайомилася... вони були дивні, й ніхто до них не ходив. Родичі навідували їх раз на десять років. Я з ними познайомилася ще в січні, з тими родичами, коли треба було прибрати у квартирі, шоб отой сусіда з нижнього поверху не подав до суду... вони пробули годинку й зіпхнули всю роботу на «Клер»... Так, я думала, шо одного дня вб’ю Аторнів,— сказала вона, стенувши плечима.— Саме тому і продовжувала до них навідуватися. Мені подобалася ідея, шо ціла родина помре разом, і хтілося дочекатися, поки люди про це здогадаються, і тоді це, можливо, потрапить у новини, і місцеві почнуть пліткувати, а я одна знатиму, шо сталося...

Я трохи з ними експериментувала. Казала, шо колю їм вітаміни. Спеціальне лікування. А ше я затискала їм уві сні носи. Коли вони були без тями, піднімала їм повіки й зазирала в очі. Медсестри ніколи не колють анестетики, знаєте, але лікар Бреннер давав мені які завгодно, а Аторни дозволяли робити з ними різні речі, навіть Ґіерм. Він дуже любив, коли я приходила. Цілі дні сидів на бензедрині, а потім ше брав у мене седативні. Справжній наркоша. Я йому казала: ті’ки ж нікому не патякай, шо ми робимо. Це експериментальне лікування. Роблю це лише тому, шо люблю вашу родину.

Одного дня, думала я, вб’ю малого, а потім підкину докази проти Ґіерма. Ось яка була в мене ідея. Думала, потраплю в газети: гарно вдягнена, даю свідчення проти нього, знаєте. Моє фото на першій шпальті... і ше я думала, шо цікаво буде поговорити про це зі Стівом, коли він побачить моє фото в газеті. Чоловіки обожнюють медсестер. Це було єдине, шо грало на мою користь, коли я ходила кудись з Айрін, а потім та сука почала вдавати, шо вона медсестра і все таке...

Але, слава Богу, я нічого цього не зробила, слава Богу, я врятувала Аторнів, бо куди б я поділа Марго, якби не було їх? На той час я вже заникала їхній запасний ключ. Вони й не помітили...

— Я не думала, що це спрацює,— провадила Дженіс,— бо на складання плану в мене було хвилин п’ять. Я зрозуміла, шо вона підбирається, коли вона зберегла цукерки, і я цілу ніч не спала — все думала, нервувалася... а наступного дня, чи, може, через день Стів ходив до неї востаннє і просто вилетів з її кабінету. Я злякалася, шо вона його попередила, бо коли того вечора я зайшла до нього, він знайшов привід не пустити мене в хату... Ну, тепер я розумію, шо в мене була параноя, бо ж у поліцію він не пішов, але в той час...

— Це була не параноя,— сказав Страйк.— Учора я розмовляв з ним. Марго йому сказала, щоб не їв більше нічого з приготованого вами. Лише натякнула. Але він зрозумів, що вона має на увазі.

Обличчя Дженіс почервоніло дужче.

— От сука,— злобно мовила вона.— Нашо вона це робила? У неї був багатий чоловік, і був коханець, який хтів її повернути, нашо їй було ше й забирати в мене Стіва?

— Продовжуйте,— попросив Страйк,— розкажіть, як ви це зробили.

У Дженіс відбулася ледь помітна переміна. Перед тим вона говорила скромно, прозаїчно, навіть трохи соромилася власної імпульсивності, а тут уперше, схоже, насолоджувалася своєю розповіддю, немов удруге вбивала Марго Бамборо.

— Пішла я на побачення з Ларрі. Згодувала йому побрехеньку про те, шо одній бідній родині треба шось зацементувати на терасі на даху. Сказала, шо у них зовсім нема грошей. Він так хтів справити на мене враження, ідіот, шо хтів навіть сам для них усю роботу зробити.

Вона закотила очі.

— Довелося вигадувати на ходу: мовляв, таткові буде ніяково... Кажу: достатньо просто поцупити з будівництва кілька мішків цементної суміші. Ларрі привіз усе на Албемарл-вей і навіть заніс на їхній поверх. Усередину зайти я йому не дозволила, сказала, шо неетично бачити пацієнтів. Він такий простак був, Ларрі, шо йому можна було згодувати шо завгодно... Але побратися зі мною не схотів,— зненацька мовила Дженіс.— Чому так? Чому ніхто не хтів одружуватися зі мною? Чого такого не було в мені, шо було в інших жінках? — запитала медсестра, яка відтягувала повіки своїх накачаних ліками пацієнтів, щоб зазирнути в їхні невидющі очі.— Ніхто не хтів брати зі мною шлюб... ніхто... А я хтіла в білій сукні потрапити в газети. Хтіла свій день у церкві, але так його і не отримала ніколи. Ніколи...