Бентежна кров - Страница 187

— Хіба не очевидно? — зронив Страйк, знову розплющуючи очі.— Нам слід поквапитися — раптом Датвейт з кимсь поговорить.

— Отож ми з Барклеєм...

— Повинні знайти тіло Марго,— сказав Страйк,— так.

Запала довга тиша. У Страйка знову забуркотіло в животі. У паб зайшла парочка дівчат, які сміялися з чогось, що одна з них показувала другій на телефоні.

— Ти справді гадаєш, що вона там? — спитала Робін, трішки злякавшись.

— Я певен,— відповів Страйк.

— А ти...

— А я подзвоню Браянові Такеру, перекушу, зроблю міжнародний дзвінок... здається, різниця в часі — три години, тому ще не пізно... а потім поїду назад в офіс. Приїду ближче до вечора, і зможемо все детально обговорити.

— Ясно,— сказала Робін.— Щасти.

І вона відключилася. Страйк на мить завагався, перш ніж дзвонити Браянові Такеру: легше було б це зробити з пінтою в руці, але ж йому ще треба їхати назад у Лондон, а якщо його затримають за кермування в нетверезому стані напередодні арешту вбивці Марго Бамборо, це все ускладнить, тож він не хотів ризикувати. Натомість він закурив ще одну цигарку та приготувався розповісти згорьованому батькові, що після сорока двох років чекання він, вірогідно, незабаром отримає змогу поховати доньку.

Ранок був теплий, як улітку, але листя на платанах біля таксофону на початку Албемарл-вею вже почало жовтіти. Блакитне небо, все в білих латках, то віддавало, то забирало тепло, коли сонце то виринало з-за хмар, то ховалося за ними, і Робін почала тремтіти попри светр, який одягнула під плащ, бо вітер гуляв на Албемарл-веї — коротенькій вуличці, де неперервний ряд високих будинків створював вічну тінь.

Вона стояла біля телефонної будки, де й убивця Марго Бамборо майже сорок років тому, почуваючись — підозрювала Робін — приблизно так само. Мабуть, був і страх, і нервовість, і сумніви, що план спрацює, і жах від можливих наслідків невдачі. Але це відчуття подібності не пом’якшило ставлення Робін до вбивці. Дивлячись через дорогу на старовинну арку Брами Святого Івана, Робін уявляла, як одного дощового вечора, сорок років тому, під нею йшла Марго Бамборо — чи радше пленталася, відчуваючи дивне запаморочення й не розуміючи чому... чи розуміючи? Можливо. Марго була розумна, тому й мала померти...

На Клеркенвелл-роуд було завізно від машин і пішоходів. Робін почувалася цілковито відокремленою від них. Ніхто, проминаючи її, і гадки не мав, що вона зараз спробує зробити. Якими дивними їм видалися б її плани на ранок, якими зловісними... у Робін по спині побіг струмочок холодного поту...

«Думай про щось інакше».

Сьогодні вранці в «Метро» надрукували світлину Шарлотти Росс: вона в темних окулярах і довгому темному пальті йде вулицею в Мейфері разом із сестрою Амелією. Поряд не було ані Шарлоттиного чоловіка, ані близнюків, і коротенький беззмістовний текст під фото не повідомив Робін нічого цікавого.

Учора Шарлотту Кемпбелл помітили на приємній ранковій прогулянці в Лондоні разом із сестрою, Амелією Крайтон. Шарлотта, дружина Яго, спадкоємця віконта Кроя, нещодавно вийшла з лікарні після тривалого перебування в Саймонд-гаузі, улюбленому лікувальному закладі багатїів і знаменитостей, який спеціалізується на залежностях і психічних розладах.

Шарлотта, яка колись посіла перше місце в переліку 100 найгарніших лондонок за версією «Татлеру», не сходить зі шпальт світської хроніки відтоді, яку чотирнадцять років уперше втекла зі школи. Донька...

«Думай про щось інакше»,— звеліла собі Робін і почала шукати іншу тему, на яку перемкнути увагу.

Сьогодні двадцяте вересня. Народжена сьогодні людина — Діва за знаком зодіаку. Цікаво, подумала Робін, скільки мине часу, перш ніж вона припинить подумки прив’язувати дати до знаків зодіаку? Вона подумала про Метью: його з усіх її знайомих, народжених під сузір’ям Діви, вона знала найкраще. Люди цього знаку вважаються розумними, організованими й нервовими. Метью, понад сумнів, і організований, і розумний у книжному сенсі... їй пригадалося, як Уна Кеннеді сказала: «Насправді мені іноді здається: що розумніша людина в книжних питаннях, то дурніша в статевих»,— і Робін стало цікаво, чи радіє він зараз вагітності — як він сказав, випадковій...

«Думай про щось інакше».

Вона зиркнула на годинник. Де ж Барклей? Як по правді, Робін приїхала дуже рано, тож офіційно Барклей ще не запізнюється, але їй не подобалося стояти тут самотою, намагаючись не думати про те, що вони зараз збираються зробити.

Одного разу майже на тому самому місці, де нині стоїть Робін, спостерігаючи за машинами на Клеркенвелл-роуд, стояла Тео — Тео з сережками «кучі», у якої болів живіт і яка чекала на сріблястий фургон, що забере її. Досі лишається загадкою, чому Тео згодом так і не обізвалася, чому не зробила цього з удячності до жінки, яка прийняла її без запису,— бодай щоб викреслити себе з переліку підозрюваних і щоб Талбот не йшов хибним слідом. Але, звісно, це тільки в тому разі, якщо Тео відчувала вдячність. Ніхто до кінця не може знати, що відбувається між лікарем і пацієнтом у кабінеті: це ж світський еквівалент сповідальні. Думки Робін перекинулися на Датвейта, коли нарешті вона побачила Барклея, який наближався з торбою в руках. Коли він опинився зовсім поряд, Робін почула з торби брязкіт інструментів.

— У мене справжнє дежавю,— сказав він, зупиняючись біля Робін.— Хіба ми вже з тобою не відкопували тіло?

— Те, що ми збираємося зробити, не зовсім відкопування,— відповіла Робін.

— Які новини?

— Він вийшов,— мовила Робін.— Страйк каже, нам слід дочекатися, поки він повернеться.

— А тут що? — поцікавився Барклей, кивнувши на пакет у руці Робін.

— Шоколадне печиво,— пояснила Робін.

— Підкуп?

— Можна і так сказати.

— А Страйк...

— Ще ні. Він уже на позиції, але хоче, щоб ми...

Робін почекала, поки гурт молоді, на вигляд студентів, пройшов і вже не міг її почути.

— ...спершу виконали свою частину справи. Ти задоволений,— провадила Робін, до останнього намагаючись не думати про те, що на них очікує,— результатами референдуму?

— Ага, але не сподівайся,— похмуро сказав Барклей,— що це кінець. Цей клятий покидьок Камерон грає на руку шотландським нацикам. «Англійські голоси за англійські закони» — і це за день по тому, як Шотландія вирішує лишитися? Не можна боротися з бісовим націоналізмом за допомогою бісового націоналізму. Йому пора витягнути голову з Фараджевої дупи... а це не наш хлоп іде?

Робін озирнулася. В кінці Албемарл-вею показався силует — чоловік з двома повними торбами йшов трохи дивно, перевальцем. Він зупинився біля дверей, поставив покупки, устромив ключа в замок, знову підняв покупки, переступив поріг і зник з очей.

— Це він,— сказала Робін, а в нутрі у неї все затремтіло.— Ходімо.

Пліч-о-пліч вони дійшли вулицею до темно-синіх дверей.

— Він лишив ключа в замку,— тицьнув Барклей.

Робін саме збиралася подзвонити у дзвоник, коли двері відчинилися і знову показався Самайн Аторн. Блідий, з великими вухами й мишастим волоссям, з трохи розтуленими вустами. Він був у спортивній кофті з Бетменом. Він збентежився, побачивши двох людей у себе на порозі, кліпнув і звернувся до лівого плеча Робін:

— Я лишив ключа.

І потягнувся, щоб дістати його з замка. Коли він уже хотів зачинити двері, Барклей прудко підставив ногу.

— Ви — Самайн, правильно? — спитала Робін, усміхаючись до чоловіка, який стояв, роззявивши рота.— Ми — друзі Корморана Страйка. Кілька місяців тому ви йому дуже допомогли.

— Мені треба розкласти покупки,— сказав Самайн. Він спробував зачинити двері, але завадила Барклеєва нога.