Автограф для слiдчого - Страница 8

— Звичайно, мав,— ані на секунду не завагався Корж. — Але до Вахнічева завітав Аркадій Овсійович, і мені негайно треба було розв’язати з ним кілька питань.

— Могли зайти до нього.

— Його кабінет на другому поверсі, ми сидимо на першому.

— Важко піднятися?

— Та ні… Але ж доводиться бігати кілька разів на день — набридає.

Козюренко подумав, що раціональне зерно в цьо­му є. Почав розмірковувати вголос:

— До кімнати Вахнічева ведуть двері з вашого кабінету. Побачивши там Глуховського, ви посадили за телефон Золотницького й взяли участь у спільній розмові. У Вахнічева сидів ще працівник вашого від­ділу Федот Гарасимович Булгаков, який щойно повер­нувся з відрядження. Більше нікого?

— Коли Вахнічев давав завдання Галаті, до кім­нати зазирнув Пуд, — заперечив Корж. — Наш шо­фер. Але не увійшов, постояв на порозі й кудись подався.

Шофер Пуд! Такого в списку не було, і Козюренко запитав:

— Глуховський бачив Пуда?

— Цього не можу сказати.

— Пуд чув розмову Вахнічева з Галатою?

— Гадаю, так.

— І давно Пуд у вас працює?

Корж схилився над столом, наче кланявся комусь. Відповів, не дивлячись на Козюренка:

— Лише півроку тому вийшов з колонії. Може, воно й неправильно, що взяли його на роботу, але ж з шоферами важко.

— Чого ж неправильно? Він же шофер і влашту­вався за спеціальністю. До речі, ви знаєте, за що су­дили Пуда?

— За хуліганство. Дали три роки.

— А як у вас поводиться?

Корж скоса зиркнув на Козюренка.

— Дисципліну не порушував. Та неприємний він якийсь. Слизький. Але ж це моє, чисто суб’єктивне, враження.

— В чому це проявляється?

— Розумієте, — мовив Корж не дуже впевнено, — тихий він такий, і я завжди дивувався, як міг нахуліганити. І наче підглядає за тобою. Отак, як позавчо­ра: зазирнув до Вахнічева — і відразу назад. Улесли­вий якийсь, а мені це не подобається.

— Кому ж воно подобається? — зітхнув Козюренко. Справді, не любив людей улесливих і волів мати справу з різкими, але прямодушними. Повідомлення Коржа занепокоїло його, хоча не подав вигляду. Пуд півроку як з колонії, там міг познайомитися із злочин­цями, котрі й порекомендували стати на роботу до швейного об’єднання. З дальнім прицілом…

— До речі, — перебив його розмірковування Корж, — у мене путівка до санаторію. Давно обіцяли, а от учора подзвонили, що є. З дев’ятнадцятого черв­ня. Якщо я вам непотрібний?..

Козюренко розвів руками.

— Якщо є путівка, треба їхати. Шкода, звичайно, та, коли виникне нагальна потреба, ми з вами зв’яже­мося. Куди путівка?

— Закарпаття. Санаторій під Свалявою.

— Чудові місця. — Козюренко згадав свою подо­рож у Карпати. — Бажаю добре відпочити.

Коли Корж пішов, Козюренко подзвонив Шульзі й, дізнавшись про результати допиту Віри Гулько, за­хвилювався.

— Негайно домовтесь з ялтинськими товариша­ми, — наказав. — Нехай знайдуть Байдачного й по­сте­жать за ним. До мене зараз мусить зайти Булгаков, а ви займіться Пудом. Є в них такий шофер, і чоловік, виявляється, непростий. Заходив до кімна­ти, коли Вахнічев давав завдання Галаті. Бачите, не потрапив навіть до нашого списку. До речі, лише пів­року, як вийшов з колонії.

Поклавши трубку, задумався. Розмова з Коржем чимось не задовольнила його, нараз полковник збаг­нув, чим саме: Корж наче намагався бути об’єктив­ним, але не міг приховати антипатії до Пуда й натис­кав на його злочинне минуле. Хоча, якщо стати на його точку зору, справді не залишишся байдужим: по-звірячому вбивають твого товариша по роботі, тут не до сентиментів, а Пуд тільки-тільки вийшов з ко­лонії.

Козюренко зиркнув на двері, уявив, як стояв там Корж, — заклавши кінчики пальців до модних ки­шень і картинно схрестивши ноги. Певно, йому просто не сподобалося піжонство Коржа. Що ж, зрештою, кожен носить такі штани, які йому подобаються, і це не привід для антипатії.

Секретарка доповіла, що з’явився Булгаков, і Козюренко одразу прийняв його. Полковник не мав особливих ілюзій відносно розмови з Булгаковим: той мало не місяць був у відрядженні, Галати фактично не знав, а операція з норковими шкурками готувалася не один день — щодо цього в Козюренка не було нія­ких сумнівів.

Справді, розмова з Булгаковим не дала нічого но­вого: на всі запитання той відповідав здебільше одно­складовим “ні”, і полковник швидко відпустив його.

Михайло Григорович Пуд підійшов до стільця видрібцем, не сів, фактично лише торкнувся його краєчка одною сідницею, сплів пальці на животі й подивився на Шульгу улесливо.

— Викликали, громадянине начальник? — запи­тав, зазирнувши Шульзі у вічі і всміхнувшись. Ма­йорові видалося, що за солодкою посмішкою хова­ється якщо не занепокоєння, то принаймні якесь збудження.

— Ви можете називати мене товаришем майо­ром, — відповів Шульга, не зводячи очей з Пудового обличчя й намагаючись проникнути за машкару улесливості. — Ми викликали вас як свідка і сподіває­мось, що ви допоможете нам з’ясувати деякі обста­вини.

Зморшки на обличчі Пуда аж розтяглися од за­побігливої посмішки. Реготнув коротко і одповів:

— Якось вже звик, громадянине… вибачте, това­ришу майор. Мабуть, знаєте, з колонії я недавно.

— Звичайно, знаємо, Михайле Григоровичу.

— Хе… хе… — На якусь невловиму мить посмішка зникла з його обличчя, зиркнув холодно й жорстко, а може, це лише здалося майорові, бо вів далі так само вкрадливо: — І думаєте — ото вбили Галату, то Пуд причетний?.. Бо Пуд злочинець, з колонії і все може… — Він потер руки, буцімто ця думка принесла йому насолоду.

Пуд відбував покарання недалеко від міста, і Шульга встиг ознайомитися з характеристикою, складеною на нього в колонії, навіть переговорив по телефону з капітаном-вихователем. Тепер його ціка­вили деякі аспекти, пов’язані з перебуванням Пуда в колонії, і той дав йому непоганий привід для почат­ку розмови.

— Та киньте ви, Михайле Григоровичу, — мовив розважливо, — ви ж не злодій-рецидивіст, ну, трапи­лась неприємність у житті, а я щось не зустрічав та­ких, котрі б горіли бажанням повернутися до колонії.

— Ні… ні… — аж замахав руками Пуд. — Ви зов­сім вірно зволили висловитися, і тільки дурень може сам собі відрубати голову.

Шульга благодушно посміхнувся.

— Кажуть, товариство там у вас було непогане. Люди освічені, з життєвим досвідом. — Мав інфор­ма­цію, що в колонії Пуд виконував обов’язки чи то хлопчика на побігеньках, чи то ад’ютанта засуджено­го за розтрату директора бази Івана Івановича Ребрикова, який вийшов на волю за півроку до звільнення Пуда. — Коли бачили Ребрикова востаннє? — запитав раптово.

— Ну що ви! — аж обурився Пуд. — Я від того життя науку маю, і Ребриков для мене не компанія.

Шульга подумав, що Пуд уже зустрічався з Ребриковим на волі. Якщо б не бачилися, так би й відповів, що востаннє розмовляв з Ребриковим у колонії. Але його здогадки, як кажуть, до протоколу не підшиєш…

— Маєте відомості, де зараз живе Ребриков? — запитав.

Пуд подивився на нього уважно. Певно, зважував, що може бути відомо цьому настирному майору, й бо­явся заплутатися. Зітхнув і мовив жалібно:

— Заходив до мене Ребриков. З місяць тому. Ви­пили з ним півлітрушечку, переночував він у мене. Чи вже не можна переночувати? — запитав визивно.

— Чому не можна? А що Ребрикову було потріб­но від вас?

— Та нічого. Погомоніли, випили…

— Не такий він чоловік, щоб ляси точити. Й го­рілку просто так не питиме.

— Але ж ми разом сиділи в колонії. Давні знайо­мі, є що згадати.

— Ох, Пуде, не ходіть околясом!

— Чесно я, їй-бо, чесно! — Очі в Пуда аж округ­лилися, він притиснув сплетені пальці до серця й ди­вився на Шульгу віддано.

— І транспорт Ребрикову не був потрібний? — почав навмання майор.

Брови в Пуда ворухнулися на якусь невловиму мить, та це не пройшло повз увагу Шульги.

— Коли і що возили Ребрикову? — запитав різко.

— Я-я!.. Возив! — аж захлинувся від обурення Пуд.