Автограф для слiдчого - Страница 5

Шульга викликав автоінспекцію, а Козюренко роз­гладив на столі клаптик списаного паперу — прізви­ща працівників швейної фабрики. Думав: невже хтось із них зв’язаний із злочинцями?

Майор поклав трубку, й Козюренко наказав:

— Завтра вранці розмовлятимемо з ними. — По­стукав нігтем по папірцеві. — З працівниками об’єд­нання. А потім слід розпитати дружину Галати. З не­знайомцем Галата навряд чи пішов би пити коньяк до шашличної. Отже, коло знайомств Галати. На це, Якове Павловичу, зверніть увагу і під час завтрашніх бесід.

Помічник завідуючого відділом постачання Вахнічев відповідав неквапливо. Це сподобалося Козюренкові: видно, людина знає ціну й собі, й своїм словам, а розмова із слідчим — не просто формальність, в ра­зі чого відповідатимеш по закону.

Вахнічев сидів у зручній позі, поклавши ногу на ногу, він відмовився від сигарети, запропонованої Козюренком, і курив свою, наче підкреслюючи особисту незалежність.

— Так, це я наказав Галаті їхати на станцію по норкові шкурки, — відповів на Козюренкове запитан­ня, не вагаючись і спокійно. — Міг би, звичайно, й не посилати його.

— Вам ніхто не наказував посилати саме Галату? Чи, може, просив?

— Хто ж міг наказати? Тільки Глуховський, ну — Корж. Але вони рідко втручаються в мої справи — кожен робить своє. Ніхто не просив за Галату. Та й для чого просити? — розвів руками. — Це було б підозріло, адже щодня маємо справу з матеріальними цінностя­ми, і я б у такому разі ніколи не послав Галату.

— А сам Галата? Не просився чи, може, натякнув якось?

— Ні. Він взагалі був людиною мовчазною і випиратися наперед не любив.

— Зауважень до його роботи не було?

— Робив усе, що треба, навіщо ж зауважувати? Правда… — Вахнічев осікся.

— Що ви хотіли сказати?

— Пусте. Колись почув — трохи тхнуло від нього…

— Спиртним?

— Але ж не п’яний. Я зауважив йому, і Галата пояснив: випив кухоль пива. У літню спеку хіба це злочин — кухоль пива? Та я й сам іноді…

— Якщо тільки пиво… — невпевнено погодився Козюренко.

— Засенко розповідав, що Галата пив коньяк у шашличній, і я тепер думаю…

“Базікало цей Засенко, — з неприязню подумав Козюренко. — Встиг уже всім розплескати…”

— Отож, Гнате Юрійовичу, може, пиво, а може, й щось міцніше.

— Якщо вже зайшла про це мова, — почав Вахні­чев, — то мушу повідомити, що колись бачив Галату на­підпитку. Після роботи, і не моя це, мабуть, справа…

— Для нас нема дрібниць, — заперечив Козюрен­ко, — і мені хотілося б, щоб ви збагнули це.

— Звичайно, — погодився Вахнічев, — я й кажу, що два тижні тому бачив Галату “під мухою”.

— Де й коли? Напідпитку чи добряче?..

— Як сказати? У кожного по-своєму. Один вип’є чарку, а галасу наробить на літр. Та й з Галатою я не пив… Одне слово, тримався… Побачив мене, запро­понував розпити пляшку. Я іноді не від того, однак бачу — з ним уже не можна. Дійшли разом до тро­лейбуса, посадив його — їдь, мовляв, чоловіче, додому.

— Середній ступінь сп’яніння, — визначив Козюренко. — Коли людина ще знає, яким транспортом і куди треба їхати.

— Мабуть, так, — потвердив Вахнічев.

— Він був сам чи з кимось?

— Сам.

— І пив сам?

Вахнічев знизав плечима.

— Хто ж його зна? Хоча, зачекайте, казав, що зустрів якогось чоловіка…

— Це дуже важливо, Гнате Юрійовичу. Ми шу­каємо вбивцю, і, можливо, людина, з якою пив Га-лата…

— Вибачте, — приклав Вахнічев руку до серця, — я розповідаю вам усе, що знаю, і не хотів би, щоб ви подумали…

— Ну, що ви! Отже, що казав Галата про свого товариша по чарці?

— Що зустрів знайомого… Ні, — поправився Вах­нічев, — він сказав, що десь познайомився з гарною людиною і розпив з нею пляшку.

— Але ж буває: ми кажемо, познайомився з лю­диною, маючи на увазі, що знайомство відбулося не сьогодні, а колись.

Вахнічев відповів не дуже впевнено:

— Я сприйняв це зовсім не так. Навіть подумав: оце компанійська людина — познайомився й одразу пляшка…

— Однак ви казали, що Галата був мовчазний.

— І це правда, — погодився Вахнічев. — Тоді ж після чарки язик у нього розв’язався.

— З ким же познайомився Галата?

— Не знаю, — скрушно відповів Вахнічев. — Сам не похвалився, а мене це якось не зацікавило.

— Шкода.

— Сам бачу, та що зробиш.

— Потім ніколи не згадував цього чоловіка?

— Ні. Наступного ранку вибачився: може, питає, що не так? Але я тільки рукою махнув.

— Хтось дзвонив йому на роботу? Чи він комусь?

— Товарознавці рідко коли сидять у своїх кімна­тах, — пояснив Вахнічев. — А взагалі я не помічав, щоб Галата телефонував комусь.

— Позавчора, після того, як ви дали завдання Галаті їхати на станцію, ніхто не телефонував йому?

— Здається, ні.

— А він сам?

— З нашої кімнати — ні.

— Звідки ще міг?

— Хіба один телефон в об’єднанні?

— Так, — погодився Козюренко. Зрештою, Галата не міг сам повідомити злочинця про доручення — все одно, що самому сунути голову в зашморг. — Як вважаєте, — перевів розмову на інше, — чи змогли б злочинці скористатися документами когось ще з то­варознавців?

Вахнічев подумав, перш ніж відповісти.

— Все може бути, — знизав плечима. — Там на станції гармидер, десятки машин, сотні людей. Та все ж могли натрапити на комірника, який знає наших товарознавців в обличчя.

— А Галату не знали. Глуховський казав мені, що той поїхав уперше.

— Чесно кажучи, я хотів послати Золотницького. Є у нас такий товарознавець, — пояснив Вахнічев. — Але Корж посадив його видзвонювати щось по теле­фону. Та, зрештою, Галаті теж треба було б колись поїхати туди…

— Хто ще, крім Галати й Золотницького, міг ви­їхати на базу?

— Бачите, ми не марнуємо часу — машини в нас чекають зранку, і товарознавці знають напередодні, що кому робити.

— Хіба ви напередодні не знали про шкурки?

— Про це було відомо лише Аркадію Овсійовичу й Коржу.

— А ви самі не їздите по товари?

Вахнічев злегка зашарівся.

— Якщо б виникла така потреба, чому б не по­їхати?

— Тобто ви хочете сказати, що позавчора такої потреби не було.

— Галата ж був вільний.

— За шкурками слід було їхати по обіді, то ж міг поїхати Золотницький.

— Міг, — кивнув Вахнічев, — але чому не Галата?

У цьому був резон, і Козюренко погодився з Вахнічевим.

— Прочитайте й ось тут розпишіться, — підсунув йому протокол. — Якщо буде потреба, ми звичайно, потурбуємо вас ще.

Шульга зазирнув до головного бухгалтера. Той схилився над столом так, що кінчики довгих вусів торкалися паперів — здавалося, головбух обнюхує їх, і Шульга не втримався від посмішки. Миркаленко по­мітив її і зрозумів по-своєму.

— У вас такий вигляд, майоре, ніби ви натрапили на слід злочинця.

— Без вашої допомоги навряд чи…

— Чим можу? Вчора просили повідомити, хто з наших працівників знав про доручення Галаті, то я сказав…

— Віра Гулько?

— Так, наш рахівник, вона якраз сиділа тут, коли принесли доручення на підпис.

— Хотів би порозмовляти з нею.

— На жаль… Нема її сьогодні, подзвонила, що за­хворіла дитина й має бюлетень по догляду.

Шульга кивнув головою.

— Шкода… — зауважив. — Доведеться їхати до неї.

Бухгалтер зиркнув на нього спідлоба. Посмикав себе за кінчик вуса.

— Так, — почав нерішуче, — не моє це діло, зви­чайно… — Нараз смикнув себе за другий вус і мовив зовсім іншим тоном: — Тут їхати недалеко.

— Ви щось хотіли сказати?

— Та нічого.

— Федоре Лукичу, я дуже прошу вас не критися.

— Хто ж його зна? Не подумайте, що я старий пліткар, але щось з нашою Вірочкою діється. Жінки мої кажуть, а від жінок, самі розумієте, нічого прихо­вати не можна, що з’явився у Віри багатий коханець. Подарунки всякі, гроші… Працює Віра тепер про людське око, щоб не вважали дармоїдкою.

У Шульги тенькнуло серце.

— А вона розлучена чи вдова? — запитав.

— Не витанцювалося в неї з чоловіком. Шкода, молода й вродлива, залишилася з дочкою, — сердито згріб кінчики вусів у долоню. — Почалися кавалери різні, я їй казав, непотрібні вони тобі, а вона — жити хочеться! Але ж по-різному жити можна… Знайшла собі такого, що й дивитися гидко, проте грошовитий!