Автограф для слiдчого - Страница 48

— Так, п’ять мільйонів… Зараз ми поїдемо… тут неподалік… Але з умовою: виконуватимете все, що я накажу!

— Згода! — мовив той шанобливо. Гюнтеру зда­лось, полковник виструнчиться й клацне каблуками. Що ж, за п’ять мільйонів це можна…

“Фольксвагена” на стоянці не було — Карл поїхав до Каммхубеля. Піймали таксі, й через десять хвилин Гюнтер натиснув кнопку дзвінка біля хвіртки, що ве­ла до будинку Йоахіма Шліхтінга.

Вийшов слуга у супроводі вівчарки. Пес кидався на чавунну огорожу і хрипів, захлинаючись од люті. Слуга підозріло роздивлявся здалеку, запитав:

— Хто?

— Полковник Пфердменгес і пан Велленберг. Ду­же важлива й термінова справа. Вибачтесь перед паном Шліхтінгом, але ми не маємо іншого виходу.

Слуга скоро повернувся і загнав вівчарку до при­міщення.

— Прошу, пан Шліхтінг чекає на вас.

Йоахім Шліхтінг стояв посеред великого холу з килимом на всю підлогу, і це робило його ще ви­щим — буцімто хробак якось примудрився стати на хвіст і завмерти. Мовчав, розглядаючи відвідувачів. Гюнтер не витримав і почав перший:

— Сьогодні ви зустрічалися з людиною, яка вима­гала від вас дві цифри шифру…

Шліхтінг нахилився трохи й так застиг, немов Пізанська башта. Затим прорипів невдоволено:

— Я не люблю шантажистів, панове. Якщо ви прийшли тільки за цим, вважатимемо розмову вичерпаною.

Гюнтер показав на полковника.

— Це штандартенфюрер СС Людвіг Пфердменгес. Він назве вам пароль, про який дізнався той чоловік… Ну, той, що був у вас сьогодні.

— Так, — ствердив упевнено полковник. — “Гарно навесні в Арденнському лісі”. Чи ви ніколи не їздили туди о цій порі року? — Додав від себе єхидно.

Шліхтінг подумав трохи й запитав:

— Але ж чому створилася така ситуація? Прошу вас… — і вказав на фотелі в кутку холу.

Гюнтер, не кваплячись, закурив. Не тому, що зби­рався з думками, — наперед продумав розмову, прос­то дивився на Шліхтінга й визначав, чого можна чекати від цього “хробака”. Чомусь йому здалося, що Шліхтінг зараз втягне голову поміж вузькі плечі й поповзе по підлозі. Але той дивився на Гюнтера спо­кійно й холодно, сам визначив, з ким має справу, одне вже збагнув — і це робило честь його проникли­вості, — що треба розмовляти не з штандартенфюрером, а з юнаком, у якого, фактично, молоко на губах не висохло.

— Людина, з якою ви познайомилися сьогодні, — почав Гюнтер, — син Франца Ангеля. Сподіваюсь, вам знайоме це ім’я?

Якась іскра спалахнула в прозорих очах Йоахіма Шліхтінга.

— Звичайно, знайоме, але ж цей молодик назвав­ся Карлом Хагеном…

— Карл Хаген, журналіст, — ствердив Гюнтер. — Його батько також користувався цим прізвищем. Та справа не в цьому. Просто я пояснюю, яким чином до Карла Хагена потрапив список тих, хто знає шифр. Я допомагав йому з самого початку, якщо хочете, панове, небезкорисливо, у нас розмова йде начистоту, і я не критимусь перед вами. Карл Хаген обіцяв мені мільйон, п’ятсот тисяч полковнику. На якій сумі зійшлися ви, гер Шліхтінг?

Шліхтінг втягнув голову в плечі, примружився іронічно.

— Ви багато дозволяєте собі, мій молодий дру­же!— мовив з присвистом.

Гюнтер вів далі, буцімто й не чув відповіді:

— Все одно ви не одержали б ані пфеніга, бо Карл Хаген вирішив подарувати всю суму, яка лежить на рахунку, полякам на будівництво лікарні. В ім’я спокутування так званих есесівських гріхів… Щойно я був свідком його розмови з однією особою, гер полковник знає її. — Раптом зірвався ледь не на крик: — Їм, бачте, шкода мене, але вони впевнені, що я зрозумію цей жест і з радістю відречуся від своєї частини! — Він і справді вже вірив, що має право на ці гроші — звик вважати їх своїми. — Ніколи в житті!

Шліхтінг запитав:

— Ви знаєте першу частину шифру?

Гюнтер уже опанував себе.

— Дві цифри відомі полковнику, а перші дві знає Карл Хаген. Він вивідав їх…

— У кого?

— Е-е, ні… — засміявся Гюнтер. — Якщо ви дізнає­тесь, у кого, то виключите мене з гри.

— Скільки лежить на рахунку?

— Це вже ділова розмова. Я знав, що ми дійдемо згоди, — повеселішав Гюнтер. — Двадцять мільйонів марок.

— Двадцять! — Шліхтінг так і застиг у кріслі. — А він сказав мені: десять.

— І ви зійшлися?..

— Яке це має значення? Двадцять мільйонів!.. — Шліхтінг наче все ще не вірив. — Нас троє, і це ви­ходить…

Гюнтер застережливо підніс руку.

— Людина, яка знає перші дві цифри, переконана, що ці гроші — власність четвертого рейху. Карл Ха­ген обдурив її, й тепер вона вимагатиме певних га­рантій.

Шліхтінг поклав великі, як лопати, долоні на коліна. Мовив безапеляційно:

— Наша партія — ось хто створить четвертий рейх! Той чоловік мусить знати це. Ви з’явитесь до нього як представник партії. Ну й, — засовався в кріс­лі, — гадаю, ми й справді деяку суму…

— Кожному по п’ять мільйонів, — визначив Гюн­тер рішуче. — Нам по п’ять і п’ять на рахунок партії.

— Це видається справедливим, — нарешті подав голос полковник. — Я за такий варіант!

Шліхтінг згодився. Було шкода віддавати десять мільйонів якомусь бурбонистому штандартенфюреру і юнакові, який не знає справжнього смаку гро­шей і, певно, одразу розтринькає їх. Але не міг не згодитись: кожен тримав іншого в руках, кожен зале­жав від іншого.

— Добре, панове, умовились, — сказав рішуче. — Але ж завтра о четвертій годині ми разом із Карлом Хагеном мали вилетіти в Цюріх. Раптом він запідоз­рить, що ми умовилися поза його спиною?

— Ну й що? — недбало махнув рукою Пфердменгес. — Послати його під три чорти, і все.

— Не так усе це просто, — поморщився Шліхтінг. — Він зчинить галас у пресі, що мені й моїй партії напередодні виборів, самі розумієте, ні до чого. Нарешті, може попередити чи шантажувати людину, що знає перші дві цифри.

Полковник підвівся.

— Доведеться прибрати… — мовив діловито, наче йшлося про щось буденне, скажімо, про купівлю пач­ки сигарет.

— Може, все ж домовитись з ним? — запитав Шліхтінг.

— Марна справа, — заперечив Гюнтер. — Я знаю його!..

Шліхтінг нахилився до полковника. Запитав по­шепки:

— Ну, прибрати… Але ж як?

Пфердменгес зареготав:

— Я знаю сто способів!

Шліхтінг відсахнувся.

— Але ж на нас одразу впаде підозра…

Полковник заходив по холу, заклавши руки за спину. Зупинився перед Гюнтером.

— Маєте ключі від “фольксвагена”?

Гюнтер дістав їх з кишені.

— Завтра вранці ні в якому разі не сідайте в ма­шину.

— А-а… — зрозумів усе Шліхтінг. — Тільки б не вийшла на нас поліція.

— А ми забезпечимо собі алібі. Почнемо з того, що зараз спіймаємо таксі й твердо запам’ятаємо його номер…

…Пфердменгес сів поруч із шофером і всю дорогу розмовляв із ним. Розповідав, як полюють на левів у савані. Розплачуючись, запитав у водія, котра годи­на. Той відповів.

— А мені здавалось, що нема й дев’ятої… — А коли машина від’їхала, мовив повчально: — Шофер підтвердить, що за три хвилини до десятої ми при­їхали в “Корону”.

— “Фольксвагена” ще нема на стоянці, — заува­жив Гюнтер. — Коли проїжджали, я подивився.

— Це відведе від нас усі підозри, — хрипко за­сміявся Пфердменгес. — На стоянці зафіксують час його повернення, тоді ми вже будемо в готелі і мати­мемо свідків.

— Але ж як?

Полковник приклав пальця до вуст.

— Ходімо, — підштовхнув Гюнтера, — все буде га­разд.

Приятелі Пфердменгеса все ще сиділи за столом. Полковник непомітно дав Гюнтерові таблетку.

— Снотворне, — пояснив. — Зараз ми накачаємо їх… Запропонуєш Куртові переночувати на дивані в своєму номері. Таблетку даси випити з вином. Вранці він клястиметься, що півночі ви з ним базі­кали… Спустишся до мене після другої ночі, тільки обережно, щоб ніхто не помітив. Я не замикатиму.

…Вікна номера Пфердменгеса виходили в прову­лок. Вночі тут рідко траплялись перехожі, та все ж полковник, відхиливши раму, довго прислухався. Нарешті зважився, сковзнув у віконний отвір, три­маючись за зв’язані ремінці від валізи, і Гюнтер обе­режно спустив його на тротуар. Як було обумовлено, втягнув ремінці й зачинив вікно.