Автограф для слiдчого - Страница 46

— Літак завтра о четвертій, — повідомив. — Я за­мовив квитки.

— П’ять?

— Так. До речі, для чого вам п’ятий?

— З нами полетить ще дівчина.

Шліхтінг не дозволив собі жодної фамільярності, лише зиркнув спідлоба, та Карл не схотів нічого по­яснювати.

Аннет зустрічала їх в аеропорту. Не бачилися тро­хи більше тижня, та Карл хвилювався так, наче по­вертався з багатомісячної тропічної експедиції, й весь цей час не мав жодної вісточки з дому. Коли йшли по площі, Аннет повисла в нього на руці, зазирала у вічі, і ямочки в неї на щоках рухались. Розповіда­ла, як гарно вела “фольксваген” гірськими дорогами, зовсім не боялась, хоча вперше їхала серпантинами. Вона замовила їм номери в недорогому готелі “Ко­рона” — три кімнати поряд на четвертому поверсі, пан Пфердменгес може оселитися в комфортабельніших покоях бельетажа (що він, до речі, й зробив), для машини є платна стоянка, навскіс від готелю, метрів за триста.

Карл ще не розмовляв з Аннет про поїздку до Цюріха, та знав, що дівчина захоче полетіти з ними в Швей­царію, а ще більше хотів цього він — до речі, глянув на годинник, уже мало не восьма година, й Аннет зачекалась на нього.

Шліхтінг зрозумів його погляд.

— Де ви зупинилися? Готель “Корона”? Чудово, нам по дорозі. Сьогодні я залишаюсь на міській квартирі, шофер відвезе мене, а потім вас.

Біля виходу Шліхтінга чекали два “орднери” — озброєні молодики з охорони. Один із них сів на пе­реднє сидіння автомобіля — Шліхтінг підняв скло, що відділяло задню частину машини, наказав у пере­говорну трубку:

— Додому! А потім відвезете пана до готелю “Корона”.

Карл подумав, що Шліхтінг міг дати цей наказ перед тим, як підняти скло. Посміхнувся: але ж тоді залишилась би непоміченою переговорна трубка.

Наче відповідаючи на його думки, Шліхтінг мовив пихато:

— Ми замовили для фон Таддена й для мене два броньовані “мерседеси” з непробивними шинами. Унікальні машини, фірма виготовила на спеціальні замовлення кілька таких.

Карл відсунувся в куток автомобіля. Так, цей тип, якщо дірвется до влади, збудує для себе не лише бун­кери. Власне, всі розмови про честь нації, інтереси народу — ширма, якою він прикриває свої жадання. Починається з броньованого “мерседеса”, а закінчує­ться маєтками, віллами, картинними галереями. Герінг так само хапав усе підряд.

Раптом Карл уявив Герінгову тушу на шибениці, а поруч — Шліхтінга: товстий і тонкий, але з одна­ковими апетитами.

Зиркнув на Шліхтінга: чи не сниться йому такий кінець? Варто було б сьогодні по закінченню наради показати цим неофашистам фільм про Нюрнберзький процес.

Хоча такі не схаменуться.

Чи то цікавість підштовхнула Гюнтера, чи твере­зий розрахунок, але коли Карл пішов на розшуки останнього з “трійки”, він через ресторан шаснув на вулицю, змішався з натовпом, перебіг на протилежний бік і, заховавшись за газетним кіоском, побачив, як Карл вийшов із готелю й попростував до зупинки так­сі. Слава богу, там не було жодної машини, і Гюнтер, намагаючись не потрапити другові перед очі, встиг дістатися до автостоянки й залізти у “фольксваген”. Звідси добре бачив, як нетерпляче переступав Карл з ноги на ногу. Нарешті підійшло таксі, Гюнтер врі­зався в транспортний потік одразу за ним — їх роз­діляли всього два чи три автомобілі. Таксист ішов швидко, і Гюнтерові довелося добре попотіти: не знаю­чи міста, важко одразу зорієнтуватися, та все ж Гюн­тер не випустив таксі з поля зору.

Карл вийшов на Кроненштрасе й попрямував до скляних дверей, біля яких юрмилося з півтора десят­ка чоловіків.

Гюнтер втиснув “фольксваген” поміж мишачого кольору “мерседесом” і якоюсь довгою модерною ма­шиною. Побачивши, що Карл зник за скляними две­рима, закурив і з нудьгуючим виглядом підійшов до молодиків, які топтались на тротуарі. Його обігнав сивий високий чоловік — молодики розступилися, один навіть відчинив двері.

— Штандартенфюрер Готшальк, — мовив хтось поштиво, і Гюнтер зрозумів, що за скляними дверима збираються чи то колишні есесівці, чи то члени яко­гось земляцтва.

Гюнтер зайняв місце на краю тротуару і, обравши зручний момент, відчинив дверцята “опеля”, допома­гаючи вийти з машини чоловікові в гарно пошитому костюмі. За ним вискочила середніх років жіночка, зиркнула на Гюнтера, той уклонився ввічливо і про­йшов з незалежним виглядом разом з цією парою повз молодиків, що догідливо розступилися.

Великий темнуватий зал був заповнений на дві третини — Гюнтер примостився в останньому ряду й уважно огледівся, але не побачив Карла. Мало не одразу присутні зааплодували — на сцену вийшов якийсь чоловік.

“Шліхтінг, — прошепотів сусіда Гюнтера з захоп­ленням, — сам Йоахім Шліхтінг!”

Той підійшов до краю сцени й оголосив, що при­сутні матимуть честь вислухати зараз лідера націонал-де­мократичної партії фон Таддена.

Сусіда Гюнтера швидко підхопився й загорлав на весь великий зал:

— Новому фюреру — хайль!

Гюнтерові здалося: зараз Шліхтінг піднесе руку, кине у зал “зіг”, і сотні присутніх, як у часи третьо­го рейху, проревуть “хайль!” Та справа обмежилась оплесками й окремими вигуками.

Шум у залі притупив увагу Гюнтера, й він ледь не прогавив Карла — побачив його, коли той вийшов із бокових вузьких дверей біля самісінької сцени й сів на вільний стілець у першому ряді.

Гюнтер не слухав фон Таддена. Його завжди дра­тували виступи політиканів, вважав їх усіх демаго­гами, міг сидіти за кілька кроків від промовця, ди­витися йому у вічі й не слухати — відключався повністю, міг у такі хвилини навіть повторювати роль чи придумувати влучні репліки.

Гюнтер уже давно збагнув, що останній з “трій­ки” — один з неонацистських бонз. Навряд чи Карл за власною ініціативою пішов би на це зібрання й на­вряд чи його допустили б без запрошення у примі­щення за вузькими дверима, які охороняють двоє кремезних молодиків. Отже, він зустрівся вже з люди­ною, котра знає дві останні цифри, і завтра, найпіз­ніше післязавтра, вони повернуться до Швейцарії й стануть власниками банківського рахунку, — це ж біс його зна що таке, сьогодні він злидар, жебрак, а завтра може відкрити власний театр!

Думка про театр тішила, та в глибині душі Гюнтер знав, що ніколи не піде на це — надто ризиковано. Він бачив театри, які прогорали за кілька місяців: тьху, — й нема мільйона, мільйони під ногами не ва­ляються, а шанс розбагатіти трапляється раз у жит­ті одному на десять тисяч чи, хто його зна, може, й на сто…

Фон Тадден закінчив, його провели бурхливими оплесками, Йоахім Шліхтінг підійшов до краю сцени й подав якийсь знак (Гюнтер міг закластися) Карлові, бо той одразу підхопився й пішов до вузьких дверей, котрі відчинив один з охоронців.

Гюнтер подумав, що з приміщення, можливо, є ще один вихід, і поспішив до фойє. Там біля буфету пили шнапс і пиво молодики, котрі чергували на ву­лиці перед початком зборів. Гюнтер замовив і собі чарку, постояв, поки зал спорожнів, зазирнув туди й, побачивши, що охоронці біля вузьких дверей усе ще стоять, заспокоївся. Вийшов на вулицю, зупинився перед вітриною. Мало не одразу підкотила чорна за­крита машина, з-за скляних дверей вискочили охо­ронці — Гюнтер побачив фон Таддена, який швидко перетнув тротуар і сів в автомобіль. Поспішив і собі до “фольксвагена”, щоб не прогавити Карла.

Чекати довелося довго. Почало вже сутеніти, і Гюнтер тривожився: невже не побачив, коли Карл вийшов? Та зі скляних дверей почали виходити чо­ловіки, нарешті з’явився і Карл у супроводі Йоахіма Шліхтінга. Сів разом із ним у таку ж саму довгу, чорну машину, якою від’їхав фон Тадден.

Що ж, усе стало на свої місця: Йоахім Шліх­тінг — останній з кальтенбрунерівської “трійки”.

Тепер Гюнтер міг їхати додому, та, згадавши істо­рію із “святим отцем”, рушив за розкішним чорним лімузином.

Шліхтінг не поспішав. Скоро почалися тихі феше­небельні квартали Ганновера, і Гюнтер не боявся загубити чорний лімузин, ішов метрів за сто — вже зовсім стемніло, і якщо Карл навіть озирнувся б, все одно не впізнав би свого жовтого “фольксвагена”.