Автограф для слiдчого - Страница 18

Гупач замислився. Викрадення автомобіля виклю­чається. Поки доїдеш до Одеси, автоінспекція поставить усе з голови на ноги, а тут потрібно влаштувати справу так, щоб комар носа не підточив. Можна, звичайно, знайти приватника з “Волгою”, приватник — не проблема, та що влізе у “Волгу” — кілька тюків у багажник, а в них шкурок, слава богу, на півтораста тисяч! Потрібен фургон, так, тільки фургон, меншим не обійдешся, фургон з надійними документами, щоб не дати ніякої зачіпки міліції.

— Хто фінансує операцію, шеф? — запитав.

Левинський поморщився.

— Ти що, хлопчиськом мене вважаєш! Домовле­но — все навпіл. І витрати також.

— Не зовсім справедливо, — закрутив головою Гу­пач. — На передовій тільки я. Головою ризикую.

Левинський пирхнув.

— Що ти без мене? Кузька нещасна… Кому про­даси шкурки?

— На товкучці потихеньку продати можна. У тій же Одесі.

— Давай, — знущально мовив Левинський, — да­вай, любаночко, поспішай у міцні обійми рідної мілі­ції, вона давно вже з нетерпінням чекає на тебе!

Гупач і сам знав, що бовкнув дурницю, бо йти з норками на базар — все одно, що самому добровіль­но за­тягнути на шиї зашморг. Та набридло підкоря­тися цьому хитруну. До того ж увесь час по лезу ходиш — за півмісяця дві “мокрих” справи, це ж тобі не жарт!

Самі собою “мокрі” справи не лякали Гупача. Зрештою, що таке — відправити на той світ двох яки­хось піжонів, під час війни одною автоматною чергою клав удесятеро більше. Зітхнув. Скільки приблизно на його особистому рахунку? Чоловік триста, може й більше. їхня ейнзатцкоманда наводила жах по всьо­му Краснодарському краю, а він, Пилип Ірлинський, славився в ній як великий спеціаліст по шибеницях. Щоправда, для чого там особливе уміння? Накинув зашморг на шию, вибив стільця чи ящик з-під ніг — тільки й усього. Але ж відомо: все треба робити як слід — щоб і мотузок був добрячий, не рвався, як у деяких недбайливців, і стільці з ящиками були про запас. Та головне — як підвести людину до шибениці!

Інші тягнуть чоловіка, мов кабана, підштовхують, преміями нагороджують, а в Ірлинського самі йдуть, у нього підхід — вміє переконати людину, що все одне — не минути шибениці. До одного з ласкавим словами підійде, іншому на амбіцію натисне — мовляв, і померти гідно не можеш.

— Ой-йой-йой, які часи були — в Гупача від розчулення аж зволожилися очі.

Пожував лимон і запевнив Левинського:

— Машина буде. Живе недалеко від мене один, на другій просіці. Але ж потрібен тиждень на орга­нізацію.

— Так тому й бути. За успіх! — Левинський на­лив по другій.

— Оптом? — коротко запитав Гупач.

— Ти що, дурний? Як можна вроздріб?

— Шкода, тридцять відсотків утрачаємо.

— Тобі що, й цього мало?

— Не мало, та все одно шкода.

— Не будь зажерливим. Ще одне діло — і на все життя!

— В тебе й так на все життя вистачить.

— А ти на чужий коровай очей не поривай!

Гупач підчепив виделкою шматок заливної осетри­ни. Цього різноокого полоскотати б! Великий, ой ве­ликий куш зірвати можна. Але ж ховає гроші, либонь, так, що й сам чорт не знайде.

— Я на тебе в Одесі чекатиму, — уточнив Левин­ський. — Якраз відпустка починається.

— Не довіряєте? — сердито відсунув фужер Гупач.

Левинський зиркнув на нього одним оком зневаж­ливо, — а може, це лише здалося Гупачеві, бо друге око дивилося доброзичливо.

— Тебе там уперше бачитимуть, — пояснив, як по­яснюють учневі елементарні речі, — отже, не довіря­тимуть чи довірятимуть невповні. А знаєш, скільки на цьому втратимо? Облуплять як липку!

— Вам видніше… — неохоче погодився Гупач, і Ле­винський наповнив чарки. Він знав, про що думає зараз Гупач: шкода, що не може поїхати до Одеси сам. Одержав би всі гроші, й шукай вітра в полі — ніхто б його не розшукував. Просто Олександр Степанович списав би свою частку до графи чист збитків — і все.

— Шофер не повинен знати, що везе, — попередив Левинський Гупача.

— Я що — дурник? — образився той. — Машину звечора поставимо в мене на подвір’ї, і я сам з вантажу.

— Зверху закидаєте чим-небудь. І щоб у пуг було вказано: для такого-то будинку відпочинку то білизна, чи то книжки для бібліотеки.

— Обмізкуємо,— пообіцяв Гупач.

Левинський відломив шматочок добре підсмаже­ного курчати. Клацнув пальцями, підкликаючи офі­ціанта.

“Шампанське замовлятиме, — несхвально подумав Гупач. — І що гарного в тій водичці?”

Він не помилився: Левинський замовив пляшку напівсухого шампанського. Хотів налити й Гупачеві, але той потягнувся до коньяку.

Олександр Степанович підняв келих і з задоволен­ням дивився, як осідає пінна шапка. Випив за одним духом і наповнив знову до краю. Полюбляв різкувату солодкість, яку залишає шампанське на язиці й під­небінні.

— Ми з тобою, Федю, — мовив приязно, — провер­немо ще одне дільце, і шабаш. Виходжу одразу на пенсію.

— Брешете, — зареготав Гупач незлобливо. — Я вас краще за себе знаю. У вас очі хоч і різні, та обидва завидющі.

— Я тобі точно кажу: зав’язую!

Левинський допив шампанське й попросив раху­нок. Розрахувавшись, наказав:

— Коли домовишся про машину, подзвониш. Ска­жеш, що хотів би здати на комісію болгарську дуб­лянку. Того ж вечора зустрінемось — одержиш одесь­кі координати. Усе, я пішов.

Гупач заздрісно дивився йому вслід. Ото голова, Олександр Степанович! Дешева бавовняна сорочка і брюки з мішками на колінах. Хлюст проклятий — три чорти йому в горлянку! Але ж визнай, Федоре, ти без нього — як без рук і живеш завдяки ласки цього ферта.

Гупач дивився, як простує до дерев’яних сходів, що вели у горішній парк, Левинський, і десь краєч­ком ока помітив, що на веранді сусідньої шашличної одразу підвівся з-за столика чоловік у синій сорочці. Пішов слідом за Олександром Степановичем, недбало помахуючи затиснутою в кулак газетою, озираючись на вродливих дівчат.

Цей молодик чимось не сподобався Гупачеві, і він насторожився.

Невже Левинського “повели”? Тоді “вестимуть” і його, можливо, навіть одразу братимуть.

Серце обірвалося, і десь на мить похололи кінчики пальців. Та одразу опанував себе: його ще треба взя­ти, а взяти Пилипа Ірлинського не так уже й просто. В шпигунсько-диверсійній школі, куди він потрапив після ейнзатцкоманди, їх навчили багатьох прийомів самооборони, шкода лише, що нема при собі зброї, тоді б він показав цим жевжикам…

“Спокійно, — подумав, — може, це коньяк тобі вда­рив у голову, йолопе!”

Вигодивши хвилю, коли на алеї понад рестораном майже не було перехожих, Гупач пішов у бік місточ­ка, перекинутого над дорогою поміж парками. Краєч­ком ока помітив, як заворушилися за столиком у кафе, що притулилося до “Зозулі”, двоє хлопців у тенісках. Встиг оцінити: м’язисті й сильні. Першим порухом було кинутися одразу в кущі на схилах. По­ки оговтаються, він відірветься на якусь сотню мет­рів, та одразу схаменувся: йому за п’ятдесят, а хлоп­цям років по двадцять п’ять, вони швидко наздоже­нуть його і візьмуть як недосвідченого цуцика.

Ні, тут потрібна хитрість, слід знепутити їх — лише в цьому порятунок.

Попід містком Гупач перейшов на інший бік ву­лиці, озирнувся на дівчинку з собакою і побачив. хлопців у тенісках десь за сотню метрів позаду. Добре запам’ятав їх: один чепуркуватий, з модним, наче­саним на чоло темним чубчиком, другий білявий і кирпатий.

Гупач не приспішив крок, не озирнувся більше жодного разу. Проминув “Півник”, перетнув вулицю і завернув до двору. Тепер — швидше! Перебіг до па­радного, за яким починалися сходи, а потім стежка до Жовтневого палацу. Либонь, ті молодики з міліції також знають цей хід і гадатимуть, що він тікатиме стежкою до метро. Але ж, певно, думають, що вони спритніші й наздоженуть…

Гупач став у парадному за виступ стіни. Цієї ніші збоку зовсім не видно, хоча варто їм зупинитися і зро­бити лише кілька кроків…

Намацав у кишені ніж, пружина клацнула, й лезо вислизнуло з руків’я. Вони молоді й сильні, а він до­свідчений, і м’язи в нього ще тверді…