Автограф для слiдчого - Страница 17

— Три сотні. — Перечекав кілька секунд, надів окуляри й подивився на Козюренка вивчаюче. — Але не раджу… — В голосі його забриніли співчутливо-конфіденціальні нотки: — За таке пальто можна взяти більше.

Козюренко спантеличено знизав плечима: мовляв, у чому ж справа, хто ж відмовлятиметься від зайвих грошей? Подумав: невже цей пройда одразу запро­понує гендель? Але ж, якщо операція з норковими шкурками його рук справа, не може бути таким при­мітивним і дрібним. Прибутку з цього пальта для ньо­го — півсотні, не більше, але клієнт може одразу по­скаржитися, не кожен, звичайно, та принаймні один з десяти…

Наче у відповідь на ці думки, Левинський посміх­нувся якось гірко, опустивши куточки блідих, зне­кровлених губів, і запропонував:

— Пальто треба перешити. — Підняв обома рука­ми за комір, струсонув. — Матеріал — люкс, хутро мало не нове, та й шкіра!.. Таку шкіру тепер важко знайти, це я вам точно кажу, та й ви самі знаєте. — Зітхнув. — Але не модне, кожен гляне й не візь­ме. І матиме рацію, для чого ж шкіряну рясу купу­вати?

Усе було правильно, і Козюренко не міг не пого­дитися з оцінювачем.

— Але ж, — почав нерішуче, — де знайти майстра і скільки візьме?

— Я вам пораджу, — довірливо мовив Левинсь­кий. — Є в мене один, старий вже і бере трохи більше, та кращий майстер у місті, і зробить усе чудово. Звичайно, якщо в майстерню здасте, лежатиме кілька місяців, та й зіпсують. А цей візьме сотню, за два тижні буде готове, й потягне тоді п’ять кусків. І вам зайва сотня, і майстру навар.

“І тобі, — подумав Козюренко. — Певно, працює з майстром навпіл… І як усе елегантно зроблено: со­бі — жодної копійки, турбується лише про клієнта, тільки радить йому… А ціна поради — півсотні!”

Левинський провів долонею по їжакуватій, під Керенського, зачісці, зняв окуляри, і знов його облич­чя стало співчутливо-розгубленим.

— Я не примушую вас, — мовив украдливо, — і за три сотні ми візьмемо ваше пальто. Мінус сім процен­тів комісійних.

Козюренко рішуче потягнув до себе шкірянку.

— Пораджусь з дружиною, — відповів. — Зайду завтра.

Левинський допоміг йому заховати пальто до ва­лізи.

— Більше вам ніхто не дасть, — мовив на про­щання.

Козюренко доніс валізу до машини, що стояла за рогом. Сів на заднє сидіння. Думав: яке ж враження справив на нього Левинський? Ніяк не міг згадати виразу його очей, либонь, тому, що дивилися вони в різні боки, і це тривожило Козюренка, як триво­жить усе незбагненне. Але як швидко й спритно обро­бив він клієнта, і був би на місці Козюренка справж­ній відставник, давно б уже погодився на пропозицію оцінювача.

Нараз Козюренко подумав: чи не схибив він? Справжній відставник погодився б, а він не взяв адре­си майстра… Може, Левинський запідозрить щось і стане вдвоє обережнішим? Але ж він обрав абсолют­но пристойний привід для відступу — такі підстарку­ваті відставники погано орієнтуються в цивільному житті, й порада дружини їм просто необхідна.

Раптом згадав, який зневажливий погляд кинув йому вслід Левинський, і тихо засміявся. Шофер озир­нувся запитувально, та полковник махнув рукою: мовляв, усе гаразд, і не звертай уваги…

Шульга чекав на Козюренка з новинами. По-пер­ше, експертиза встановила, що записка Коржеві на­писана рукою Левинського. По-друге, комірник товар­ної станції твердить, що норкові шкурки одержані зовсім іншою людиною.

— Як ми й передбачали, — сказав Козюренко спо­кійно. — Тепер — нагляд. Кожен крок Левинського мусить бути відомий нам.

Під час обідньої перерви Левинський випив пляш­ку кефіру з булочкою в сусідньому кафе, постояв тро­хи на тротуарі під каштаном, дивлячись, як поливає газони водовоз, поколупався сірником у великих жов­туватих зубах і подався до телефону-автомата. Обій­шов ті, що стояли неподалік від магазину, хоч нікого в двох будках не було, подався далі, за два квартали. Він був обережний, Олександр Степанович Левинський звик виважувати кожний крок і ділові розмови рідко коли вів по телефону. Якщо ж не було іншого виходу, дзвонив з автомата подалі від квартири, де мешкав, і від магазину, де працював.

Покрутив диск і, почувши знайомий голос, за­питав:

— Це ательє? Прошу техніка Федора Юрійовича.

— Вас слухають.

— Позавчора ми домовлялися з вами про ремонт телевізора. Із четвертого будинку, пам’ятаєте? Плаває зображення, телевізор “Електрон”. О сьомій я буду дома, чекаю на вас, ви зрозуміли?

У відповідь лише мугикнули, й Левинський пові­сив трубку. Посидів у скверику під кущами бутлеї, рівно дихаючи, — це корисно для здоров’я, а здоров’я своє Олександр Степанович цінував над усе. Слава бо­гу, пташиного молока, мабуть, йому тільки й не виста­чає, жити б і жити, скоріше б на пенсію, тоді влітку на південь, у приморські краї, в людське море, де й пошикувати не гріх, аби були гроші, а грошей йому з дружиною ого на скільки вистачить! Навіть якщо й не рахувати…

Левинський зітхнув. Згадка про гроші завжди ті­шила й одночасно пригнічувала. Він любив гроші, знав, яку вони мають силу, зітхав, чуючи про примхи американських чи ще якихось мільйонерів, бо сам, маючи гроші, змушений був таїтися, зважувати, чи можна витратити зайвий карбованець. Навіть у колі близьких знайомих Олександр Степанович не хвалив­ся прибутками, навпаки, прибіднювався, скаржився на нестатки й любив позичати гроші. Невеликі суми, для чого йому великі — машину й дачу купувати не збирався, квартира, слава богу, обставлена, — десятку чи п’ять карбованців, це свідчило, що він ледь зводить кінці з кінцями від зарплати до зарплати. Віддавав гроші акуратно, і йому позичали залюбки, вважаючи людиною бідною й добропорядною.

Справді, хто бачив Олександра Степановича Левинського п’яним? Ніхто. Хто бачив, щоб він купував речі не по кишені? Не було такого. І майже нема скарг від відвідувачів. У інших комісійних магазинах на оцінювачів усіх собак чіпляють, вічні непорозумін­ня з клієнтами, буває, що беруть хабарі чи іншими махінаціями займаються, а в Олександра Степановича на першому місці інтереси діла — під нього не під­копаєшся.

Обідня перерва закінчувалася, й Левинський під­вівся з лавки. Захотілося пити, та змусив себе байду­же пройти повз автомат з газованою водою. Зайва склянка в його віці не бажана, до того ж сьогодні ввечері все одно доведеться пити…

Гупач чекав на Левинського вже чверть години. Знав, що той ітиме з Хрещатика, взяв чашечку кави й став до стойки біля скляної стінки у кафе “Півник”, звідки проглядалися всі підходи до Петровської алеї. Побачивши Олександра Степановича, швидко допив каву й вичекав, поки Левинський не завернув за ріг. Уважно дивився, чи не тягне когось за собою — не тому, що справді вважав можливим стеження за ни­ми, просто звик до граничної обережності й твердо знав, що саме завдяки їй тримається в цьому житті скоро вже тридцять років.

Левинський проминув уже, либонь, ресторан “Ди­намо”, Гупач уважно вдивлявся в обличчя перехожих, що йшли слідом, — здається, все гаразд, і їжака, як він називав у думках Левинського, ніхто не “веде”.

Гупач непоспішливо закурив і вийшов з “Півни­ка”. Йшов, тримаючись краю тротуару, далі від по­одиноких перехожих. їжака побачив ще здалеку: той сидів за порожнім столиком на відкритій веранді літ­нього ресторану “Зозуля”, і офіціант приймав у нього замовлення.

Гупач вичекав, поки офіціант відійде, і тільки тоді підсів до компаньйона. Привітався легким кив­ком голови й відкинувся на. спинку стільця, наперед відчуваючи смак марочного коньяку, наїдків, замов­лених Левинським. Бо під час цих зустрічей їжак не скупився — зрештою, вряди-годи можна й пошику­вати.

— Знайшли покупця, шеф? — запитав пошепки Гупач, перегнувшись через столик.

Левинський інстинктивно озирнувся. Нікого — два найближчих столики вільні, за третім якісь молодята за пляшкою сухого вина. Хлопець і дівчина, певно студенти, сидять, сміються, дивляться одне на одного закохано, і їм до шмиги все на світі, крім них самих.

— Товар слід переправити до Одеси, — наказав. — Знайди надійний транспорт.