Автограф для слiдчого - Страница 14

Шульга знав справжню ціну компліментів Спиридона Всеволодовича й розумів, що старий пройда про­мацує його — що ж, і ми не ликом шиті, — розповідав про Нар’ян-Мар так, як розповідав би про Київ, вільно називаючи вулиці та установи, розташовані на них, згадав кілька смішних деталей з останньої поїздки по віддалених відділках радгоспу, вимовив навіть кілька ненецьких слів — це справило враження, й Спиридон Всеволодович, певно, нарешті пересвідчився, що в їхні тенета потрапила справжня риба. Він поплямкав своїми пухкими губами, присунувся просто із стільцем до крісла Шульги й мовив, солодко по­сміхнувшись:

— До вас, радість моя, поїде Іван Гаврилович, він чоловік досвідчений і зуміє оцінити обстановку.

Шульга помітив, як поворушився в фотелі Байдачний, та варто було Спиридону Всеволодовичу невдоволено зиркнути на нього, як одразу принишк. А той вів далі:

— Як у вас з часом, любчику мій, чи надовго при­їхали до благословенного граду нашого?

— Я хотів би ще у Сочі… — удав, що завагався Шульга, — бо після наших морозів відпочити на морі…

Старий підвів очі вгору, наче радився із самим Всевишнім, і, мабуть, одержавши пораду, похитав за­перечливо головою.

— Але ж ви зможете значно краще відпочити, одер­жавши дещо за перші шкурки. А тепер літаком до ваших країв… — Примружився й запитав зненаць­ка: — До речі, коли завтра ви зможете вилетіти?

— Прямого рейсу нема, — Шульга був готовий до відповіді. — Можна через Ленінград або через Москву.

— Але ж завтра ми чекаємо речі з Києва, — встряв у розмову Байдачний. — І без мене…

— Забув, зовсім забув, — замахав руками Спиридон Всеволодович, однак в Шульги склалося вражен­ня, що нічого він не забув, просто ще раз хотів пере­вірити нового компаньйона.

Слова Байдачного про “речі з Києва” насторожили майора — невже норкові шкурки? Певно вони, і зав­тра усе це кубло можна взяти без зайвого галасу. Бо завтра будуть речові докази, й нікому з них не відкрутитися.

І все ж про всяк випадок спробував обережно за­перечити, удавши наївність:

— У вас якісь речі з Києва, а в мене відпустка горить. Подумаєш, чи варто говорити про якесь ба­рахло!

Байдачний перезирнувся із Спиридоном Всеволо­довичем, і той м’яко зауважив:

— У нашому ділі, хороший мій, поспішливість ой як протипоказана. По лезу ходимо, і що таке один день? Прийдеш завтра сюди о третій, пообідаємо, по­гомонимо. Та, може, у тебе інші плани? До речі, хто влаштував тобі номер у готелі?

Шульга виразно поворушив указівним і великим пальцями правиці.

— Нас, полярників, адміністратори готелів за пів­кілометра чують, — зареготав весело. Зітхнув нараз: — Завтра субота, і я обіцявся дядькові… — Він знав, що Байдачний вже дзвонив по телефону, названому ним, і старий холостяк, працівник одного з районних відділів міліції, спритно розіграв дядька, трохи ображеного на свого племінника, який не встиг як слід і поба­читися з ним.

— Уранці до дядька, — дозволив Спиридон Всеволодович, — а о третій сюди. Бо справи є справи, і завтра, можливо, доведеться вилітати.

Шульга, погоджуючись, кивнув. Розмірковував: літаки з Києва прилітають завтра на початку десятої вранці і о тринадцятій… Щоправда, можна й поїз­дом… Зрештою, яке це має значення. Київського гос­тя зустрічатиме Байдачний, а того працівники кар­ного розшуку будуть “вести” до кінця. Якщо, зали­шивши “речі з Києва”, цей третій піде з будинку на Річковій, його випустять і візьмуть трохи пізніше, після того, як заарештують ватажків.

— Згоден, — мовив, — гадаю, що дядечко не дуже ображатиметься на мене.

Ні вранці, ні денним рейсом гість з Києва так і не прилетів, і тепер, прошкуючи Річковою, Шульга не знав, що Байдачний щойно зустрів його в аеро­порту — “киянин” прилетів транзитним літаком, що йшов з Талліна на Баку. Вони повантажили на таксі дві величезні валізи й зараз їхали на Річкову.

Шульзі відчинив Спиридон Всеволодович. Провів до кімнати, серед якої було сервіровано стіл. Пляшки з коньяком і горілкою, кришталеві келихи й фужери, різні салати, червона риба й чорна ікра — ділки не звикли в чомусь відмовляти собі.

— Зараз приїде Іван Гаврилович з нашим дру­гом, — потер руки Спиридон Всеволодович. — Потер­піть кілька хвилин.

Шульга подумав, що даремно прийшов сюди, адже норкові шкурки все одно привезуть на Річкову, і ділків можна брати. Посміхнувся Спиридону Всево­лодовичу, ковтнув слину й одповів:

— Нічого, почекаємо!

Байдачний справді не забарився. Він і довгоносий чорнявий чоловік з тонкою смужкою вусів під носом занесли в будинок дві величезні валізи.

— Туди їх, туди… — вказав пальцем на другий поверх Спиридон Всеволодович.

Байдачний познайомив Шульгу з чорнявим. Той подивився на майора з цікавістю, та потиснув руку без ентузіазму.

Скориставшись з того, що увага Спиридона Всеволодовича була прикута до валіз, Шульга підійшов до вікна, відсунув фіранку. Це був сигнал праців­никам карного розшуку, що можна розпочинати опе­рацію.

Залишивши валізи на другому поверсі, Байдачний з чорнявим сіли за стіл. Спиридон Всеволодович налив усім келихи, цокнулися й випили без тосту, їли мовчки, немов на поминках. Байдачний мало не одразу потягнувся знову до пляшки, Спиридон Всеволодович зиркнув на нього несхвально, та це не зупинило Байдачного — налив собі повний келих, тримав у простягнутій руці й дивився на Шульгу.

— За нашого нового компаньйона! — мовив уро­чисто. — Радий, що доля звела нас.

“Не дуже-то й радій…” — подумав майор, і наче у відповідь на його думки в передпокої пролунав різ­кий дзвоник. Байдачний поставив келих, спантели­чено перезирнувся із Спиридоном Всеволодовичем, підвівся, та господар зупинив його владним рухом руки.

— Я сам… — підвівся й рушив до передпокою м’якими вкрадливими кроками. Біля дверей постояв трохи, прислухаючись. Подзвонили ще раз, і Спири­дон Всеволодович зник за дверима.

Шульга непомітно намацав у кишені пістолет. Підніс у лівій руці келих, мовив, намагаючись роз­сіяти напруження:

— Вип’ємо ж, друзі!

— Облиш… — зло просичав Байдачний. Сколош­кано дивився на двері, і Шульга зрозумів, що життя Івана Гавриловича, незважаючи на зовнішню респектабельність, вічно сповнене тривог, що перебуває він у вічному страсі й напруженні, навіть уві сні.

За дверима почулися голоси.

Раптом Байдачний різко відсунувся від столу, від­кинув стільця й рвонув до крутих сходів, ще другий поверх.

— Стійте, Іване Гавриловичу! — витягнув пістолет Шульга. — Все одно будинок оточений, і нікуди вам не дітися!

Байдачний зупинився на першій сходинці, дивився нерозуміюче, нарешті збагнув усе, і якась зів’яла посмішка скривила йому губи.

— Ви?.. — запитав, наче збирався заплакати. — Який же я дурень!

А до кімнати вже входили троє працівників кар­ного розшуку. Байдачний сів просто на сходинці, дивився зацькованим вовком. Спиридон Всеволодович, либонь, один не занепав духом. Навіть посміхався працівникам міліції.

— Дуже прошу вас, — казав, наче завітали до ньо­го дорогі гості. — Але ж в моєму домі нема нічого недозволеного.

Працівники карного розшуку швидко обшукали Байдачного і чорнявого — зброї не знайшли.

— Де валізи? — запитав у Спиридона Всеволодо­вича Шульга.

— Які валізи? Що ви маєте на увазі? — удав, ніби не зрозумів той.

— Які привезли вам з Києва.

— Отож пригрів змію на серці… — вимучено по­сміхнувся Спиридон Всеволодович. — Я вперше чую про якісь валізи. Оцей товариш, — тицьнув пальцем у чорнявого, — щоправда, приїхав з якимись валізами, та що в них — не знаю й не хочу знати!

— Може, вперше бачите його? — Шульга вклав у ці слова якнайбільше іронії.

Але Спиридон Всеволодович був стріляний горобець.

— Вперше, — ствердив. — І, гадаю, востаннє.

А працівник міліції спускав уже крутими сходами дві великі жовті валізи.

— Скільки шкурок вмістилося в них? — запитав Шульга в Байдачного, але той стояв, зіпершись спи­ною на бильця сходів у стані повної прострації.