Автограф для слiдчого - Страница 13

— Злочинець підліз під машину звідси, — тицьнув пальцем Козюренко й попросив експерта: — Гляньте, будь ласка, чи не залишив він слідів? — А сам попря­мував до ресторану.

Офіціантку, яка обслуговувала їх рік тому, Козю­ренко впізнав одразу, привітно кивнув, та дівчина відповіла нерішуче, й полковник зрозумів, що не впі­знала. Він пройшов до невеличкого кабінету дирек­тора й попросив зібрати офіціантів, які вчора обслу­говували відвідувачів. Зробити це виявилось зовсім просто: під час літнього сезону ресторан набирав працівників у навколишніх селах, мешкали вони тут же, у невеличкому гуртожитку, і скоро Козюренко мав можливість показати усім тим, хто працював учора, фотографію Коржа.

— Пам’ятаю! — одразу вигукнув один з офіціан­тів — хлопець в оранжевій сорочці. — Він сидів за моїм столиком. У кутку.

— Один?

— Чом, прошу я вас, один? Двоє їх було: оцей та ще один чолов’яга.

— Хто ще пам’ятає тих відвідувачів? — запитав Козюренко і, не почувши відповіді, відпустив усіх.

— Дуже прошу вас, — попросив хлопця в оранже­вій сорочці, — пригадайте зовнішність отого другого чоловіка.

Той прикрив рукою очі, та одразу ж зиркнув на Козюренка, певно, соромлячись своєї невихованості.

— Заплющіть очі, якщо вам так зручніше, — під­бадьорив його полковник. — Не звертайте на мене уваги.

Офіціант сидів з хвилину мовчки, збираючись з думками, й почав упевнено:

— Він такий моцний, прошу я вас, чолов’яга, і піджак на ньому сірий. Лисий у тім’ї, білявий, років, либонь, за сорок. Ніс у нього — буцім картопля, а що­ки зморшкуваті. Очі, я б сказав, пронизливі, чи то су­ворі, і він командував оцим, — вказав на фото.

— У чому це проявлялося?

— То, прошу вас, він замовляв обід і не питав у другого, а коли той сказав, що не буде пити, тільки рукою махнув: мовляв, яке ж це питво — пляшка шампанського…

— Про що вони розмовляли?

— А ні про що. Мовчали, коли я підходив.

— Отой, в сірому піджаку, нікуди не виходив?

— По-моєму, до туалету.

Козюренко кивнув на знак згоди. Він уже ви­значив, що з туалету можна непомітно вийти надвір.

— Хто розплачувався? — запитав. — І, крім пляш­ки шампанського, спиртного не пили?

— Тільки шампанське. А платив той, у сірому.

— Зможете впізнати його, якщо знадобиться?

Офіціант кивнув.

— Скільки приблизно клієнтів ви обслуговуєте за зміну? — зненацька поцікавився Козюренко.

Офіціант одразу зрозумів його.

— Хочете дізнатися, чому так добре запам’ятав тамтих клієнтів? — відповів запитанням на запитання.

— Так.

Хлопець трохи почервонів.

— Багатий обід замовили. Розумієте, ресторан у нас пришляховий, народ поспішає, вдень рідко хто засиджується, такий-сякий обід, і далі, а той, у сірому, все меню перебрав, ще лаявся, що ікри нема. А де я йому ікру візьму, коли нам не дають? Осетрина за­ливна, будь ласка, а ікру лише на свята…

— Пообідавши, пішли разом? — перервав його Козюренко.

— Так.

— І разом сіли в машину?

— Звідки ж я знаю?

— Може, випадково бачили?

— У мене інші клієнти були, та й чом би стежив за кожним?

— І то правда, — погодився Козюренко. — Пока­жіть, за яким столом вони сиділи.

Стіл стояв трохи на відстані від інших. Полковник присів за нього. Вікна у протилежній стіні і машин на стоянці не видно. Цей тип у сірому міг непомітно пройти туди, а чи треба багато часу, щоб перекусити гострозубцями гальмову трубку?

Отже, злочинці, які вбили Галату, дізналися про доручення на норкові шкурки від Коржа, злякалися, що він може якось виказати їх, і вирішили прибрати єдиного свідка. Зробили це досить спритно.

Козюренко вийшов надвір. Експерт, який мало не обнюхував асфальт на місці стоянки “Москвича”, з жалем заховав лупу до валізки.

— Я гадав, що знайду хоч ворсинки від його одя­гу, — мовив, — та вночі був вітер, і все змело…

Козюренко лише знизав плечима. Він і так дізнав­ся багато. Слава богу, офіціант виявився спостереж­ливим, і портрет чоловіка в сірому піджаку збігається з портретом, намальованим комірником товарної станції. Людина, яка зіпсувала гальма Коржевого “Москвича”, одержала й норкові шкурки на станції, можливо, справа її рук і вбивство Галати.

Але чи причетний до всього цього Байдачний?

Шульга прошкував вузькою, погано забрукованою вулицею, що вела до Дону. Будиночки стояли тут ма­ло не впритул один до одного за високими дощаними парканами, над хвіртками шкірили зуби намальовані собачі морди, й час від часу якийсь пильний сторож, почувши майорові кроки, подавав голос.

Шульга зиркнув на годинник. Залишалося ще де­сять хвилин до третьої, коли призначено зустріч, і він трохи не розрахував час. Притишив крок: йти зали­шалось небагато, й раніше приходити не хотілося.

Йшов і ще раз виважував — чи все зроблене так, як належить?

Позавчора вони добряче випили в ресторані з Байдачним. Після того Іван Гаврилович запросив його до себе в номер і запропонував поставляти з Нар’ян-Мара шкурки пижика. Мовляв, там вони зовсім дешеві й на цьому можна заробити непогані гроші.

Шульга для годиться трохи покомизився, але, ді­знавшись, що Байдачний пропонує йому по двадцять карбованців за шкурку, обурився. Мовляв, тридцять п’ять — жодної копійки менше, адже він знає, скіль­ки деруть спекулянти за пижикову шапку, а товар у нього — перший сорт.

Байдачний погодився одразу, і Шульга подумав, що будь на його місці справжній спекулянт, зірвав би з цього ділка й більшу суму. Іван Гаврилович поціка­вився, скільки практично шкурок може поставити його новий знайомий, і, дізнавшись, що в принципі це залежить від кредитоспроможності клієнтів, ледь не схопився за голову. Уже в липні Шульга пообіцяв продати двісті шкурок — усе залежить від транспор­тування їх з Нар’ян-Ма­ра, бо він не хоче підставляти свою голову, й усе мусить бути виважено, обговорено в деталях.

Байдачний подумав трохи й призначив Шульзі по­бачення в середині наступного дня. Пізно ввечері Івану Гавриловичу подзвонили з телефону-автомата. Цю розмову було записано на плівку, і вранці Шульга знав її зміст. Невідомий співрозмовник поцікавився, чому Байдачний не прийшов на місце зустрічі. Той пояснив, що надибав велике й перспективне діло і хо­тів би обговорити його із Спиридоном Всеволодовичем. Невідомий дав згоду й сказав, що Спиридон Всеволо­дович чекатиме на Байдачного ополудні.

Далі все було справою техніки. Працівники Ростовського-на-Дону карного розшуку вже не випускали Івана Гавриловича із свого поля зору. Було встановлено, що о дванадцятій дня він відвідав сорок восьмий будинок на Річковій вулиці, який належав громадя­нину Сорокіну. Пробув там недовго, певно, Спиридон Всеволодович оцінив його пропозицію, бо Байдачний з першого ж телефону-автомата подзвонив Шульзі й запропонував зустрітися з потрібною людиною. Він під’їхав до готелю на таксі, забрав Шульгу й привіз на Річкову. Майор уже знав, що за сорок восьмим будинком встановлено стеження, оглянувся, вийшов­ши з машини, та нічого не помітив — працівники кар­ного розшуку знали свою справу.

Спиридон Всеволодович виявився невеличким на зріст бритоголовим чоловіком з вирластими очима, солодкою посмішкою й пухкими, червоними, наче розцілованими губами. Він дивився на Шульгу лас­каво, мало не ніжно, і розмовляв з ним мов з близь­ким родичем. Весь час запитувально зазирав йому у вічі, наче хотів дізнатися про бажання Шульги й не­гайно виконати всі його забаганки, якими б примхли­вими вони не були. Так само улесливо, навіть трохи підлабузницьки розмовляв Спиридон Всеволодович і з Байдачним, проте Шульга все ж вловив якісь нот­ки зверхності у поводженні з Іваном Гавриловичем і зрозумів, що Спиридон Всеволодович грає тут першу скрипку.

Спиридон Всеволодович повів мову про північні краї, де працював їхній новий знайомий, дивувався людям, яким доводиться жити в таких неймовірно суворих умовах, називав Шульгу “нашим героєм”, і майор, включившись у цю гру, недбало відкинувся на спинку зручного крісла, посміхався зверхньо й бла­годушно, як і належало посміхатися справжньому провінціалові, таланти й вартність якого нарешті ви­значили.