Автограф для слiдчого - Страница 12

— Іринцю,— покликав дружину, — йди-но сюди, глянь — Ребуція Марсонері скоро розцвіте.

Дружина сперлася на його плече.

— І справді, — здивувалася, — а я й не помічала. І як вона цвіте?

— Я бачив у Фонова. Оранжева квітка, чимось схожа на лілію, з білими тичинками.

Козюренко обережно попестив кінчиками пальців жорсткий стовбур кактуса. Полюбляв сидіти просто вікна, спостерігаючи за своїми улюбленцями. Справж­ню радість приносило йому цвітіння кактусів. Дивля­чись на химерні квіти, забував про все, відпочивав і тілом, і душею, певно, така розрядка була йому кон­че необхідна після напруження й тривог на роботі.

Коли Роман Панасович сидів біля кактусів, дру­жина намагалася ходити по квартирі нечутно: добре розуміла, що робота в чоловіка не з приємних, що доводиться бачити йому і кров, і смерті, зустрічатися з покидьками роду людського, і ніщо так не очищає душу, як споглядання краси. А що може бути в світі прекрасніше за квіти?

Роман Панасович ще раз попестив кактус, що мав розцвісти, хотів переставити його ближче до світла, та в передпокої задзвонив телефон.

Козюренко взяв трубку. Дзвонив один із його під­леглих — повідомив, що вчора під час автомобільної аварії в Карпатах загинув свідок у справі про вбив­ство Галати Сергій Борисович Корж.

— Звідки дізналися? — запитав Козюренко.

— На фабрику подзвонили із Свалявського рай­відділу міліції.

— Причина аварії?

— Управління автомобілем у нетверезому стані.

— Матір Коржа повідомили?

— Зараз поїхали до неї.

— Якої марки був автомобіль у Коржа?

— “Москвич” чотириста восьмий.

Щось у цій історії видалося Козюренкові підозрі­лим. Роздумував лише кілька секунд. Наказав:

— Машину до мене і замовте квиток на найближ­чий літак до Ужгорода.

…Начальник Свалявського райвідділу міліції допо­відав Козюренкові:

— На жаль, автомобільні аварії на наших дорогах не така вже й дивина. Дороги в’юнисті, і той, хто по­рушує правила руху, ризикує життям. А якщо вже хто сів за кермо у нетверезому стані!.. Як цей Корж… Експертиза встановила середній ступінь оп’яніння. На повороті пішов під укіс, машина перевернулася кілька разів, водій загинув, а його попутниця з трав­мами.

— Попутниця? — зацікавився Козюренко. — Хто?

— Учителька із Тамбова Лариса Володимирівна Синякова. Їхали разом після відвідин ресторану “Пе­ревал”.

— Де вона?

— У районній лікарні.

— Стан?

— Нічого страшного. Зламала ногу, два чи три ребра, ну, синці…

— З нею розмовляли?

— Ще не встигли. Та й не поспішали, й так усе як на долоні.

— А я хотів би побалакати з Синяковою.

Лариса Володимирівна, жінка молода й вродлива, дивилася на Козюренка круглими зеленими очима, з яких ще й досі не зник переляк. Розповідала, ледь ворушачи тонкими жовтуватими пальцями, вимаза­ними зеленкою:

— Я запізнилася на автобус, а тут саме й наго­дився оцей “Москвич”. Зупинився — попросилася до Мукачева.

— Коли це сталося?

— На початку третьої, пополудні. Я пообідала в ресторані, тому й запізнилася на автобус.

— І не помітили, що водій машини у нетверезому стані?

Синякова стиснула пальці в кулак.

— Чесно кажучи, я цього не помітила.

— Як розуміти ваші слова?

— Ну, п’яного одразу видно. А цей вів машину впевнено.

— Впевнено, кажете, — зацікавився Козюренко. — Як же ви розбилися?

Синякова розчепірила пальці, вони ледь тремтіли й чомусь нагадували жабу, що приготувалися до стрибка.

— Він їхав нешвидко, потім почався ухил, там, розумієте, серпантин, машина пішла швидше, і я по­бачила: щось негаразд. Він вчепився в кермо, почав перемикати швидкості, а машина все швидше… — Жінка зім’яла простирадло нервовим рухом, залишивши на ньому бганки, й Козюренко зрозумів, що вона за­раз переживає все, що сталося.

— Не хвилюйтеся, Ларисо Володимирівно, — спро­бував заспокоїти.

— Але ж машина одразу набрала швидкість, на повороті нас занесло, зарипіла гума, й він крикнув мені, щоб трималася…

— Отже, водій машини попередив вас про можли­вість аварії? — запитав Козюренко навмисно сухим протокольним тоном, знаючи, що саме такий тон іноді вгамовує емоції. — Так?

— Авжеж… Далі пішов довгий прямий спуск, метрів триста до крутого повороту, він щось робив з машиною, не знаю що, потім хотів врізатися ліворуч у схил, та з-за повороту назустріч вискочив грузовик, він встиг обминути його, і тут нас понесло під укіс. А далі я нічого не знаю. Лікарі казали, що він заги­нув, а мене викинуло з машини одразу, це й вряту­вало.

— Раніше ви ніколи не зустрічалися з водієм цьо­го “Москвича”?

— Я ж казала, це сталося випадково.

— Ви не помітили, “Москвич” стояв біля рестора­ну “Перевал” чи їхав повз нього? Перед тим, як ви зупинили його?

— Там стоянка для машин, і він виїхав звідти.

— Багато було машин на стоянці?

— Не дуже. Автобус, два чи три грузовики й лег­кових кілька.

— А де “Москвич” стояв, бачили?

— Біля самого краю. Праворуч, углибині.

— Поруч нього стояли машини?

— Автобус і, здається, “Волга”.

— Хтось проводжав вашого водія?

— Я побачила машину, коли вона вже зрушила з місця. І нікого там поблизу не було. — Повагалася й додала більш упевнено: — Я стояла на шосе біля самої стоянки й не могла не побачити.

З лікарні Козюренко подзвонив до обласного управління міліції. Попросив надіслати до Сваляви експерта по автомобілях, а сам поїхав до районної автоінспекції, що займала невеличкий флігель поруч райвідділу. Начальник автоінспекції, повновидий ка­пітан, витягнувся перед столичним слідчим, намагаю­чись сховати живіт, але той по-зрадницькому випинав з-під мундира.

— Я хотів би подивитися на машину Коржа, — наказав Козюренко.

Капітан потягнувся за кашкетом.

— Вона тут, на штрафмайданчику.

“Москвич” справляв гнітюче враження.

— Тричі перевернувся, — доповів начальник авто­інспекції. — Щастя, що не загорівся.

Козюренко зиркнув на нього спідлоба.

— Причина аварії? — запитав коротко.

— П’яний водій.

— Автомобіль оглядали?

Капітан пом’явся.

— Лікарі визначили середній ступінь сп’яніння, — відповів ухильно. — Отже…

— Отже, не оглядали, — констатував Козюренко. Він наказав покласти “Москвича” на бік, уважно оглянув гальмову систему. Поманив пальцем капітана.

— Як ви вважаєте, що це таке? — постукав пуч­ками по мідній трубці.

Капітан визначив одразу:

— Пошкодження гальмового шланга.

— А ви кажете — п’яний… — тихо промимрив Ко­зюренко.

— Але ж ми вважали…

— Я ставитиму питання про вашу службову від­повідність, — мовив Козюренко суворо.

Червоні щоки капітана взялися білими плямами, і черево одразу обвисло. А Козюренко вів далі так само суворо:

— Ви грубо порушили порядок розслідування ава­рії, капітане, і заслуговуєте покарання. — Полковник ще раз обдивився пошкодження на трубці. — То біль­ше, що аварію, наскільки я розумію, влаштовано зумисно: хтось перекусив гострозубцями гальмовий шланг.

Лише тепер капітан остаточно збагнув усю серйоз­ність своєї провини. Постукав себе кулаком по чолу.

— Винуватий, товаришу полковник, — мовив зов­сім щиро, — і згоден з вашою думкою.

Козюренко не звик пробачати недогляди й недба­лість у службі. Мовив, похмуро дивлячись на капі­тана:

— З вашої вини могло піти хибним шляхом роз­слідування небезпечного злочину. Хтось навмисно зі­псував машину, а ви тут!..

Обласний експерт підтвердив передбачене полков­ником: гальмову трубку перекушено гострозубцями приблизно добу тому. Він відправив її на аналіз до лабораторії, а сам сів у “Волгу”, виділену в розпо­рядження Козюренка. Поруч нього примостився й на­чальник районної автоінспекції.

— На перевал, — наказав шоферу Козюренко.

Вони приїхали на перевал під вечір. Дні у червні довгі, і сонце схилилося до обрію. Козюренко з роз­чуленням згадав той справді чарівний день, коли вони зі старшим лейтенантом Владовим обідали тут у рес­торані. Та часу на сентиментальні спогади не було зовсім, мусили швидко обдивитися місце, де стояв Коржів “Москвич”. Синякова твердила, що машина рушила з кутка майданчика, це місце тепер зайняла чиясь “Волга” — начальник автоінспекції швидко знайшов її власника, й “Волгу” відігнали на інше місце.