Аутсайдери - Страница 2

У цьому досить-таки сумному становищі Симон усе ж розпочав роман номер три. Література виявилася для нього наркотиком не гіршим за щоденну півлітру. Нехай писати ставало дедалі важче, але й кидати він не збирався — врешті-решт, багато хто з письменників мав ту саму ваду, та це не заважало їм творити справжні шедеври. Він сумнівався, що пише настільки ж талановито, але його книжки досі продаються, то чи не є це доказом того, що він може продовжувати почате?

Можливо, він помилявся. Зараз Симон згадував останній відрізок життя як дивний макабричний калейдоскоп. Розрізнені шматочки власної долі, які ніяк не бажали поєднуватись у цілісну картину. Пам’яталося, що в процесі написання третьої книжки, яку містичним чином вдалося-таки завершити, Вікторія пішла від нього. Самого моменту він не міг пригадати, хоч як намагався, та воно було й не дивно. Усе, що залишилося в пам’яті — це болісне пробудження у напівпорожній кімнаті, відчинена шафа з лише його речами та коротенька записка на столі. Повне усвідомлення прийшло пізніше — коли дружина зателефонувала й повідомила, що подає на розлучення. Симон навіть не сперечався. Дивно, але рішення не стало для нього болючим — навпаки, прийшло полегшення, бо тепер ніхто не мав страждати разом із ним і терпіти його витівки.

І знову все закружляло й заоберталося, міріади однакових днів-близнюків злилися в одне нескінченне свято, приурочене до власного падіння. Він не здивувався, коли третій роман із промовистою назвою «Вихід у нікуди» був сприйнятий досить прохолодно. В очах та словах колег виразно бриніло лише співчутливе презирство, нічого більше. Зрідка в пресі, де раніше його творам співали дифірамби, тепер з’являлися коротенькі замітки, в яких автори висловлювали знущальні припущення, чим викликана криза талановитого літератора. Між рядків було читати ще легше — він алкаш, і нічого тут не вдієш. Ось тобі за те, що ігнорував незламну міць письменницької машини, друже. Се ля ві, як кажуть, нічого особистого.

Він не вірив, що талант можна пропити. Врешті-решт питання наскільки ти талановитий зазвичай постає в останню чергу, коли тираж твоєї книжки розкуповують, як гарячі біляші. Набагато важливіше те, як добре ти вмієш грати за правилами та йти на компроміси — ось де собака заритий. Він усе життя намагався щось комусь довести, а насправді лише руйнував власну кар’єру. І невже збирався залишити все як є?

«Ще чого», — подумав Симон. Підсвідомо він розумів, що або він покине пити, або рано чи пізно вб’є себе. Час спливав, тепер уже не заспокоїш себе, як у безтурботні вісімнадцять… «А, до біса, я маю спробувати все, а покласти край своїм забаганкам для мене — раз плюнути»… Звісно, буде нелегко, попередні спроби це довели, але… Він уже почав нову повість, і нехай зараз вона пишеться не найкращим чином, та він гадав, що зможе її завершити, якщо тільки вдасться приборкати себе, непокірного. Хай там що, але його зарано списувати на брухт.

— I’ll be back,[1] панове, — пробурмотів він нікому в нікуди, проковтнув чай і пішов-таки голитися.

Львів

«Ти спиш», — пролунав звідкілясь власний голос. — «Прокидайся».

Ні, невже це сон? Не може бути. Ось двері до його квартири, зараз він увійде в них і все стане саме так, як повинно бути. Виявиться, що сон — це насправді те, що було з ним досі, те, що здавалося жахливою реальністю. Реґіна своїм звичаєм дорікне, що він затримався на роботі, проте вона буде жива й здорова. Звісно, жива… А донька Настя, його білява принцеса, похвалиться гарними оцінками, а потім розповість із блиском в очах, що її обрали на головну роль у шкільній виставі… А потім…

Двері чомусь були відчинені.

Даромир знав, що чекає його по той бік. Сон-зрадник ніколи не показував йому іншого, щасливішого закінчення, де він устигає запобігти страшним подіям і виходить переможцем. Це його прокляття — вкотре бачити все й усвідомлювати власну безпорадність, неможливість перехопити руку невидимого Стрілочника Життя, який раптом перевів рух на іншу колію. Несправедливо…

Ні, він може. Даромир штовхнув двері й кинувся всередину, на далекий жіночий крик, якого ніколи не чув у житті. Цього разу встигне… Але чому так повільно рухаються ноги? Неначе біжиш дном озера. Байдуже, зараз він дістанеться до цих негідників і виб’є їм мізки до того, як вони…

«Прокидайся!»

По стінах збігали патьоки крові, неначе жахливі живі шпалери, а крику більше не чути. Чи був він узагалі? Чи кричали насправді його дружина й донька? Мабуть, ні, бо інакше чому ж ніхто не прийшов їм на допомогу?

«Я сплю, я сплю, я сплю…»

Ось перед ним з’являються дві чорні постаті, химерні монстри, в яких немає нічого людського. Даромир підіймає свого пістолета, підіймає точнісінько на рівень їхніх голів. Зараз він сам здійснить правосуддя. Та раптом обличчя в них починають змінюватися, перетворюватися на інші, і він із жахом розуміє, що пізнає їх усіх. Чи варто стріляти? Чи змінить це щось? Він не може розгадати цю загадку, не розуміє, і врешті-решт його палець усе ж таки тисне на спусковий гачок. У яскравому спалаху він бачить, що стріляє в обличчя власної дружини, поміж її сповнених слізьми очей. А потім диявольський вихор закрутив навколо жахливу карусель, і пітьма проковтнула все.

Даромир повернувся в реальність, хапаючи ротом повітря, неначе аквалангіст, у якого закінчився кисень у балоні. Серце гупало, як паровий молот, ледь не вистрибуючи з-поміж ребер. Він відчув, що зсудомлені кулаки пульсують болем, примусив себе розслабити їх і підніс руку до очей. На кінчиках пальців залишилася волога.

— Трясця… — прошепотів він у порожнечу кімнати.

Відповіддю йому був відчайдушний телефонний дзвінок.

Даромир не поспішав знімати трубку. Телефонувати йому могла тільки одна людина, а з нею він зараз хотів розмовляти менш за все. Хоча вибору вже не було… Життя — вірніше те, що від нього залишилося — більше не належало йому. Справжнє життя обірвалося в той страшний вечір разом із двома іншими; а зараз він був усього лише машиною, інструментом у чужих руках, і ці руки дедалі міцніше стискали його горлянку.

Телефон продовжував нав’язливо дзеленчати, і врешті-решт Даромир схопив слухавку.

— Кажіть! — гаркнув він.

— Спокійніше, — мовив Артур. З голосу відчувалося, що він усміхається. А чому б ні? Нема нічого приємнішого, ніж влада однієї людини над іншою. — Це не та реакція, яку я хотів од тебе почути.

— Вибач, що розчарував, — руки свербіли від бажання придушити цю сволоту, яка дзвонить зі свого чепурного офісу, щоб віддати черговий наказ. Клятий сучий син.

— Справді. У мене добра новина.

— Та невже?

— Саме так. Для тебе є останнє завдання.

— Останнє? — Даромир нервово запалив сигарету, глибоко вдихнув отруту. — Цього тижня?

— Ні. Взагалі останнє. Зробиш це для нас — і бувай здоровий.

Він підозріло примружився. Усемогутній Артур вирішив його звільнити? Щось тут не так.

— Яке саме завдання?

— Дізнаєшся з листа. Але це потрібно виконати на «відмінно». Не так, як минулого разу. Зрозумів?

— І після цього ви ось так запросто мене відпустите? — перепитав Даромир, ігноруючи останню репліку.

Артур пхикнув.

— Слухай… Ми ж не звірі. У нас із тобою, як то кажуть, була плідна співпраця. Ти мені — я тобі. Чи забув?

— Ні, — крізь зуби. — Я пам’ятаю.

— Ми знайшли тобі тих покидьків, — вів далі той. — Дотрималися обіцянки, на відміну від твого відділу. А за послугу віддячують іншою послугою. Зараз ми з тобою майже квити. Виконаєш це — отримаєш зароблені гроші й путівку в інше життя. Так що дивися на речі простіше.

— А якщо не виконаю? — спитав Даромир. Тліюча сигарета обпекла йому пальці, і він розчавив її об брудний лінолеум.

— Ну, не треба про сумне. Ти все зробиш, я певен. Не будемо згадувати минулий раз… Рука зрадила, це я можу зрозуміти. Але тепер усе буде о’кей.