Аурентина - Страница 17
— Ага! — раптом переможно вигукнув Максим, і його палець затримався на одному з рядків. — Як це ми раніше проґавили! Дивися, ластівко: “Мікротом[12] квантовий для генних операцій, особистий екземпляр Мейсснера, 2097 рік”. Ось це я беру. Старина Мейсснер сам зібрав його, і відтоді в жодного генного інженера не було кращого інструмента. Отож тепер я король! У лабораторії всі полопаються од заздрощів…
— Не полопаються, — заспокоїла Ольга. — Той же Розсохін гляне на тебе улесливо, і ти подаруєш йому такий само. Й іншим теж.
— Там побачимо, — сказав Максим.
Натиснув на кнопку, через секунду він витягнув з ящика мікротом, цмокнув Ольгу і побіг в лабораторію — випробовувати новий інструмент. Ольга ж сиділа ще довго, майже до заходу сонця, зварила собі нову порцію чаю. Як людина розсудлива і запаслива, вона зробила близько десятка кришталевих розеток для варення (Родіон б’є їх немилосердно, а їсти з пластмасових не так приємно), потім подарувала собі запас фотопаперу й декілька чудових об’єктивів — Ольга працювала фотографом у журналі мод. Нарешті, поміркувавши, що непогано було б почитати перед сном що-небудь легеньке, вона вийняла з реструктора збірник старовинних повістей про сишиків і злочинців — колись вони називалися детективними…
Було зовсім темно, коли повернувся Максим, сяючи блаженством і потираючи руки на ходу. Розсохін не тільки зазирав у вічі, але й обіцяв віддати за мікротом половину своїх змін на головному регенераторі.[13] Інші не відставали: на ранок Максим мав створити ще шість копій мікротома Мейсснера, зате головний регенератор належав йому неподільно…
Спільними зусиллями вони загнали Родіона спати й лягли самі, посміюючись та обговорюючи план триденної прогулянки на байдарках за маршрутом, запропонованим одним з колег Ольги. А в саду, на дощатому столі, холонув під жасмином ящик, який здатен був завалити всю Землю імператорськими коронами, шоколадом і транзисторними схемами будь-якого призначення.
…Гравіхід спустився, підім’явши кульбаби. Максим з Ольгою відставили недопиті склянки і дивились, як наближається Бхасур. Він йшов по коліна в траві між двома рядами яблунь, з яких вітер уже починав струшувати достиглі плоди. Йшов і дивився, як у ніжній напівпітьмі сутінок пили чай найщасливіші люди на Землі, закусуючи сиром, яблуками і медом. Тільки чайничок для заварки був новий, антикварний, з чорного срібла. Та на кущах жасмину давно обсипалися квіти.
— Сідайте, — сказав Максим. — Можете одразу питати, а потім пити чай. Можете…
— …Але чай я вип’ю обов’язково, — посміхнувся Бхасур, сідаючи й одразу ж присуваючи до себе зелений сир.
— Гаразд, тоді я спитаю, — сказала Ольга. — Як поживає Медичний мозок?
— По-старому.
— Ви хочете сказати, що…
— Так. Без будь-яких змін у сигналах. Все та ж пара людей, найщасливіших на Землі. От лише ваш Родіон спочатку зробив якусь незрозумілу криву, величезний зліт. Потім лінія стрімко пішла вниз… і недавно знову піднялася. До попереднього рівня.
Максим з Ольгою перезирнулися, як змовни ки, — зніяковіло й лукаво.
— Ви вже вибачте нас, Бхасуре… Але в хлопчика нещодавно був день народження, і ми…
— Подарували йому вашу машинку.
— Він спочатку був на сьомому небі, наробив собі рицарських лат, золотих монет… начитався, знаєте…
— А потім йому набридло, і він закинув реструктор, так що ми можемо вам повернути…
— А Родька тепер будує загати на струмку, немов бобер! — рішуче закінчила Ольга і, не втримавшись, пирснула в долоню.
ДВОБІЙ [14]
На світанку 14 травня 19… року “нічні люди” з терористичної організації, яка вже встигла приголомшити країну страшними злочинами, захопили одну з найважливіших стратегічних ракетних баз. Одягнені в чорні сорочки і маски, терористи, як вороння, накинулись на, огорожу.
Головного приманкою для нападаючих був “Аякс”, у просторіччі “спейс фортресс”, тобто космічна фортеця. У череві гігантської ракети причаїлася, стиснувшись до розмірів залізничної цистерни, радіоактивна пустеля в тисячі і;вадратних кілометрів…
Ввірвавшись через свіжі виломи в огорожі, “нічні люди” змінили кумулятивні петарди на пістолети і ножі. Життя зберегли лише персоналу командного пункту. “Нічні люди” зігнали солдатів та офіцерів до головної панелі управління і тримали їх там, поколюючи ножами для перестраху. Командир загону зв’язався по радіо з ватажком організації, а той зі свого лігва в старому метрополітені — з президентським палацом.
Погрожуючи атомним ударом по столиці, він запропонував президентові звільнити із в’язниць усіх засуджених членів організації й самому з’явитися для переговорів. Президент попросив шість годин на роздуми. Ватажок дав йому годину.
Миттю було скликане селекторне засідання.
Командуючий військово-повітряними силами заявив, що охоронці “Аякса”, певно, не встигли розпечатати конверт “нуль”, — а може, й встигли, та не змогли виконати інструкції. Президент попросив діяти оперативно: треба небагато часу, щоб підготувати ракети для запуску, але цей час уже йде. Особисто він, генерал, пропонує накрити базу з повітря.
Міністр юстиції висловив туоботу про персонал, що лишився на базі.
Генерал нагадав, що мала кров краще, ніж загибель столиці.
Міністр внутрішніх справ побоювався обстрілу бази з інших міркувань: “Аякс”, навіть вибухнувши в шахті, може викинути радіоактивну хмару, згубну для найближчих міст.
У кабінеті президента розгорілася бурхлива суперечка. Виграв командуючий військово-повітряними силами, який довів, що обстріл знищить лише електроніку і комунікації, — а більш нічого й не треба.
Президент, який дуже не хотів воєнних дій, натякнув було на переговори. Тут уже на главу держави накинулися всі селекторні голоси: його, мовляв, візьмуть терористи заложником, а шантаж за допомогою “Аякса” не припиниться, і могутня держава стане володінням банди “нічних людей”.
На двадцять четвертій хвилині нарада скінчилась. Командуючий авіацією вислухав коротке розпорядження свого верховного начальника.
…Слід гадати, ватажок передбачив можливість такої відповіді. Коли над найближчим до бази військовим аеродромом здійнялася п’ятірка бойових літаків, полишаючи за собою схожі на пальці смуги диму, “спейс фортресс” була вже готова до старту.
Громові молоти вдарили по приморському степу північніше бази, потім білими фонтанами зарябіла рожева від сходу затока. П’ять ракетоносців, натужно ревучи, як по невидимій гірці, скотилися до горизонту і почали там розвертатися, щоб зайти знову.
Кажуть, один із програмістів помер під ножами, але так і не згодився побудувати траєкторію, яка зветься “овермун”, — від бази до столиці. Другий все-таки зробив стартові розрахунки. Навіки залишиться таємницею: чи то в голові у офіцера все змішалося від болю, чи то навмисне передав він машині таку програму…
Будемо вважати, що навмисне. Думаймо про людину добре.
Зміна в Олексія Гур’єва була на диво спокійною. Ні дзвінків із Головної диспетчерської, ні термінових вантажів, пі сварливих далекорейсовиків, які вимагають негайно подати їм техдопомогу й відправити на Землю.
Олексій навіть дозволив собі хвилин сорок побалакати з Веронікою по службовому коду — в більш напружений час така вільність коштувала б догани. Як завжди, говорячи зі станції, він тішився тим, що на кожну його фразу Вероніка відповідає нібито не одразу, а запізнюючись на пару секунд. Відстань… Всупереч палкому, неврівноваженому характеру подруги, здавалося, що вона обдумує свої слова.