Апостол чернi - Страница 96

Лікарі рішили, що рана, слава Богу, не смертельна, ліве рам’я поверх перестрілене, куля вилетіла. Поки що пацієнтка лежить без пам’яти. Старий довголітній лікар і приятель дому пояснював Альбінському свої оглядини:

— Знаючи Дору майже з наймолодших літ та її давнішу нервову недугу після смерти чоловіка, пояснюю цей вчинок як акт надмірно розстроєних нервів. Коли очуняє, вона мусить обов’язково бачити тільки симпатичні обличчя і мати повний супокій. Я радив би навіть не впускати нікого до неї, крім одної тети Альбінської. Згодом подайте їй якнайлагідніше до відома, що ви, приятелю, по зрілій надумі згодилися на її вибір щодо подружжя і поможете їй у цьому. Ця вістка мусить бути цілющим світлом для недужої душі. Пішліть теж за надпоручником. Його також треба відповідно приготовити до вчинку нареченої, нехай застосується до теперішнього стану та нової ситуації.

Панна Альбінська мусіла, як не раз уже у найприкріших хвилинах, їхати за Цезаревичем.

Коли ввійшла до Цезаревичів, привітавшись з його мамою та Оксаною, звернулася відразу до Юліяна:

— Збирайтесь якнайскорше та їдьте зі мною. З Дорою сталося нещастя, підстрілилася, ваша присутність конче потрібна. По дорозі розкажу все.

Юліян побілів по уста.

— Чи є надія на життя? — спитав.

— Так, але багато залежить від перших хвилин, коли вернеться їй пам’ять.

Коні мчали, Юліян читав лист Дори, переданий йому тетою Олею, і слухав, як усе це сталось. Панна Альбінська прохала його, щоб увійшовши до дому Альбінського, не поводився з ним ворожо, бо він, хоч і вразив його тяжко своєю пропозицією, все ж робив це не з погорди до його особи або нації, а тільки із шляхотніших почувань.

Юліян викривив погірдливо уста:

— З вас промовляє жінка, що на все має прощення.

— Я маю на увазі лиш виздоровлення і щастя тої, яку ви любите.

Коли Юліян Цезаревич увійшов у кімнату, де дожидали його всі, він був такий блідий, що присутні могли його перелякатися.

Альбінський перший простягнув до нього руку.

— Дякую вам, що ви на наше бажання так точно прийшли, пане надпоручник. Моє прохання до вас лиш одно: коли у вашій силі та волі, оздоровіть Дору. Вона вже не моя, а ваша. Дора трохи затрагічно все це взяла, але сталося.

Юліян подякував і сів, схиливши голову на руки, не рухаючись.

Годину пізніше тета Оля повідомила всіх, що коли недужа розплющила очі, пізнала лікаря, то перший її запит був: «Що буде зі мною?» і другий: «Чи він уже від’їхав?».

Коли лікар перев’язав їй рам’я і поклав вигідно, вона заснула. Після кількагодинного відпочинку, мов на приказ лікаря, почула себе добре. Попросила, щоб її відвідали. Дідо ввійшов і зблизився до неї, ведучи з собою Юліяна. Побачивши її з обандажованим раменом, усю білу, з виразом утоми, він на мить зупинився онесмілений. Але стрінувшись з її очима, що поглянули сумно до нього, він схилився над нею і сказав:

— Вибач мені, дитино. Твоє бажання сповниться. Юліян Цезаревич — твій. Мусиш видужати і жити для нього, бо мене вже так, якби не було.

Коли Юліян приступив до хорої, вона хотіла мимоволі піднятися, але не могла. Він узяв її праву руку у свою і, цілуючи її, сказав півголосом:

— Мій талісмане, що мені більше тобі сказати?

Вона приклала палець до уст:

— Бережи життя для нас і нашого народу. Воно цінне, але я не могла інакше.

— Геройська несподівана жертва!

— Геройство само себе нагороджує. Дідовий бравнінґ у кімнаті св. Юрія, яку я так люблю, і ваш, який ви мені відобрали з рук, коли я зайшла просити вас не від’їжджати, вони піддали мені цей план…

Двічі денно навідувалися лікарі до Дори, піклуючись нею якнайдбайливіше. Тета Оля з їмостею Захарій виявляли для неї ще більше уваги. Пацієнтка почала вставати, лише бандаж, перев’язуваний хірургом, мусіла якийсь час носити. Дідо та Юліян виїхали до столиці поладнати деякі важні справи. Юліян засипував його допитами про її стан здоров’я і писав про свою нову велику працю.

Дора ходила сумна і мовчазна по кімнатах і багато пересиджувала в тепло огрітій кімнаті, задивлена в картину св. Юрія, в якому відкрила схожість із Юліяном. Зачитувалася часописами, але вони виводили її з рівноваги всякими тривожними вістками.

Вечорами сідала тета Оля коло стола, направляла білля, їмость Захарій викладала пасьянси і виворожувала Еві долю.

Пані Цезаревич та Оксана щасливі, що матимуть таку синову і братову, відвідували її вічно зажурені, чи її рана не відіб’ється пізніше на її здоров’ю.

Аж прийшов останній день перед Новим роком, день Маланки[133], — ось-ось мав вернутися дідо з Юліяном.

Оксана відвідала свою приятельку і наречену брата. Дора, закинувши на себе легке футро, випровадила приятельку з тетиної освітленої веранди по сходах і постояла тут хвилинку, щоб подихати свіжим зимовим повітрям. Схиливши голову, думала про завтра чи позавтра. Вона верталась повільною ходою по сходах нагору, коли нараз почула за собою скорі кроки. Це сам Юліян опинився біля неї.

— Правдива радосте, як же ти, моє сонце? — і майже вніс її на руках у кімнату. Зняв з неї футро, а його очі оглядали її всю, чи справді вона вже така здорова, як запевняли, чи нічого їй не бракує?

Вона заперечувала головою:

— Ні, ні, ні!

— Слава Богу, а то я де б не був, до чого не брався б, все ти була мені на думці!

Вона всміхалася, якби не довіряла:

— Справді? Справді? Справді?

Коли вінчалися вони зранку в невеличкій церкві тільки при обов’язкових свідках, одна жіноча постать у чорному, незамітна, клячала в кутку недалеко ікони Пресв. Діви і молилася гаряче за життя та щастя дітей; це була пані Цезаревич. Альбінський у товаристві старенького приятеля пароха втирав сльози. Чи від радости, чи з жалю — ніхто цього не знав… Його очі не відривалися від гарних новоженців перед престолом.

Дев’ять день провели одружені Юліян і Дора з собою. Десятого прийшла мобілізація — мусіли розстатися.

— Не кожна куля б’є, — сказав Юліян, передаючи дорогу жінку в обійми тети Олі, коли від’їхав на війну.

Якийсь час боровся на фронті, а з авансом приняли його до штабу як перекладача.

Коли Альбінського повідомили, що в нього є правнук Цезаревич, він з радости розплакався.

— Не дивуйся, Олю, — сказав до панни Альбінської, — довгі роки я не заживав такої радости.

Коли Юліян Цезаревич приїхав одного дня додому, перші слова Дори були:

— А Україна?

— Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера[134], що пророчив нам ролю нової Греції[135], завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі.

— Але ж ти став твердий, чоловіче, — усміхнулась Дора, глянувши на нього.

Він відповів їй теж усміхом:

— Твердий, але не для тебе. А коли я вже такий, то цього вимагає наша теперішня доба.

Нинішнє видання вперше (!) від 1926 року подає текст роману по-новому, цілковито використавши журнальну публікацію, здійснену за сприянням М. Шаповала у часописі «Нова Україна» (1926—1928). Цей варіант істотно відрізняється від пізніше друкованого тексту, особливо цінний нескороченими фрагментами оригіналу. Але оскільки було лише 10 подач, і через закриття «Нової України» у 1928 році, текст не було додруковано до кінця, то завершення роману подаємо за книгою, що вийшла у Львові 1936 року.