Антологiя украiнськоi gотичноi прози. Том 2 - Страница 1

Фантастика давно вже стала найпоширенішим жанром у світовій літературі, розгалузившись на безліч струменів – наукову, космічну, фантазійну, або фентезі, казкову, ґотичну, або моторошну. Фактично фантастика існує з часу зародження літератури взагалі. Найперші твори людського генія були саме фантастичними – це і давньоєгипетська проза, і весь епос стародавнього Сходу, це й грандіозні епічні твори Індії («Магабгарата», «Рамаяна»), Ірану («Шахнаме»), Греції («Іліада», «Одіссея»), Риму («Енеїда»), середньовічної Європи («Калевала», «Парсіфаль», «Нібелунґи»).

Фантастика присутня не тільки у художніх творах, а навіть у працях античних та середньовічних істориків, у книгах подорожей і в географічних описах. Розповіді про фантастичні тварини і дивовижні народи кочували з твору в твір і з культури в культуру. Фантастами були і Руставелі, і Данте, і Рабле, і Шекспір, і Сервантес, і Мільтон, і Вольтер, і Ґете, і Свіфт. Важко назвати великих класиків XIX і XX ст., які б не зверталися до жанру фантастики чи то в поезії, чи то в прозі, чи в драматургії.

До фантастики відносяться й такі жанри, як літературна казка і легенда, алегорія, філософська повість (Вольтер), утопічна (Платон, Лукіан, Мор, Кампанелла, Гакслі, Орвелл), магічна проза (Маркес, Борхес, Кортасар, Буццаті, Еліаде, Павич), химерна (жанр своєрідно український – Олександр Ільченко, Василь Земляк, Валерій Шевчук, Юрій Щербак), абсурдна, сюрреалістична проза і чорний гумор (Бірс, Віан, Ландольфі, Хармс). Моторошна, або ґотична, проза має глибоке коріння, але як жанр розквітла в Європі у XVIII ст. Ґотична проза – нині один з найпопулярніших жанрів фантастики. На Заході виходять спеціальні часописи й цілі серії цих книжок. Аж три такі серії існують у Польщі: «Оповіді з дрижаками», «Фантастика і жахи», «Моторошні оповіді». За популярністю ґотична проза донедавна поступалася тільки науковій фантастиці, але в останній час пропустила вперед ще й фентезі.

Класична ґотична проза в кожній европейській літературі виглядає по-різному. В англійській – зображення надприродного викликає страх і навіть гнітить читача, а в латиноамериканській прозі сприймається уже як щось нормальне, таке, що можна було б передбачити, навіть якщо воно перебуває під впливом чарів. Зате в німецькій літературі фантастична вигадка має переважно філософсько-метафізичний характер, у французькій – демонічно-середньовічний, який переходить у символістську естетику. У слов’янських літературах, як і в угорській та румунській, надприродне зображується з великою дозою гумору і тяжіє до фольклорного тлумачення фантастичних подій та образів.

Звичайно, всі ці категорії не існують у чистому вигляді. У кожній із цих літератур згадані типи фантастичного зображення співіснують. Так, у творчості Гофмана поруч із феєричною новелою «Золотий глечик» надибуємо і на повість жахів «Еліксир диявола», а в англійській літературі, крім похмурого «Замку Отранто», є безліч пародій на французькі дияволіади.

Не багато знайдеться письменників і в українській літературі, які б так чи інакше не використали якогось фантастичного сюжету. Вже в «Повісті врем’яних літ» бачимо фантазії про нечисту силу, які особливо популярними були в християнській літературі, зокрема агіографічній, тобто в описах життя святих. Найбільший збірник житійних оповідей «Печерський Патерик» походить з ХІІІ ст. і складається з історій про те, як святі боролися з бісами, що спокушали їх в образі жінок, чортів та різних чудовиськ. Цікавим жанром фантастики були так звані чуда, зразки їх знаходимо в збірці «Чуда» Афанасія Кальнофойського (1638 р.) та в книзі оповідань Петра Могили. Найповніший збірник таких оповідей у чотирьох томах, що мав назву «Четьї-Мінеї», склав Дмитро Туптало наприкінці XVII ст.

Великої популярности в Україні набули збірники казкових оповідей про земну кулю з описом дивовижних людей і тварин – бестіярії, азбуковники, фізіологи та люцидарії. Страхіттями переповнена повість «Александрія» про подвиги Александра Македонського. У будь-якому українському літописі присутні фантастичні істоти – змії, біси, потворні істоти, навіть Самійло Величко у свому описі козацьких воєн наводить оповідання про Сатира.

У Галичині фантастична література творилася як українською, так і польською та латинською мовою. У XVI–XVIII ст. видано було кілька збірників коротких фантазійних оповідок-фацецій. Відьми й чорти оспівані львівськими поетами Себастіаном Кленовичем, Варфоломієм Зиморовичем та Шимоном Шимоновичем. Іньший львівський письменник XVIII ст. Бенедикт Хмелевський написав цілу книгу про чортів та відьом, завдавши собі неабиякого зусилля, аби всіх їх класифікувати.

Про розвій ґотичної прози в Україні ХІХ ст. прочитаєте у відповідних томах. Том, який ви зараз тримаєте у руках, присвячений ґотичній прозі ХХ ст. і обіймає творчість письменників, які творили на початку сторіччя, у міжвоєнний період та в діяспорі.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть твори про чортів, відьом й іньшу нечисту силу пишуть Любов Яновська, Степан Васильченко, Федір Кудринський, Іван Нечуй-Левицький (повість «Запорожці»), Гнат Хоткевич, Одарка Романова, Клим Поліщук.

В той час, як уже в ХХ ст. ґотична проза на великій Україні йде на спад, а під совітами взагалі занепадає, в Галичині вона набуває усе ширшої популярности. З’являються твори Наталі Кобринської, Наталени Королеви, Василя Короліва-Старого, Богдана Лепкого, Василя Софроніва-Левицького, Антіна Крушельницького, Михайла Яцкова, Стефана Грабинського, Ростислава Єндика.

По війні в діаспорі ґотичну прозу творять Софія Яблонська, Віра Вовк, Ігор Качуровський, Ярослав Острук, Мирон Левицький, Марія-Анна Голод, а в Україні – Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Віктор Волощук та iньші.

Ігор Качуровський в статті «Ґотична література та її жанри» («Сучасність», № 5, 2002) писав, що «коли на початку сімдесятих років виникла була нагода видати в англійському перекладі збірку ґотичних новель (а їх мало бути 13), то, попри наше бажання, матеріялу для такої збірки тут, на Заході, не знайшлося». Я так думаю, що не дуже шукали, бо в закордонних бібліотеках більшість із перерахованих мною авторів є.

Ю. Винничук

27.08.1856 р., с. Нагуєвичі на Дрогобиччині – 28.05.1916 р., похований у Львові.

Залишив багатющу літературну спадщину у всіх існуючих жанрах, яку не вичерпують видані у 1980-х роках твори у 50-ти томах. Письменник неодноразово використовував образи української мітольогії, писав казки та ґотичні оповідання за мотивами народних вірувань.

Старий, хорий Микола Кучеранюк дожидав смерті.

Ще два тижні тому він уостатнє керманичував на Черемоші, відігнав чотиритаблову дарабу[1] до Кут і відси вернув пішки додому. Нічого йому не бракувало, а проте був блідий, як труп. Увесь вечір він мовчав і сидів перед хатою он там високо на шпилі гори, покурюючи люльку на коротенькім цибусі і німо вдивляючися в розкинене внизу село, в Черемош, що шумливою гадюкою закрутився низом, і в супротилежну могутню гору, покриту темним лісом. Та другого ранку він прокинувся, жалуючись на болючу колотьбу в боці, почав сильно кашляти та трястись у лихорадці. Покликав своїх трьох синів, сказав їм, що буде вмирати, і велів їм скликати найстарших та найповажніших сусідів, щоб міг у їх присутності виявити свою остатню волю. Сини приняли сю відомість досить спокійно та повдержливо, хоч дуже любили батька. Тільки їх жінки та діти підняли крик і лемент, але старий велів їм мовчати та бути спокійними.

– Будьте тихо! – мовив він напівсуворо, а напівласкаво. – Я вмру, хіба ж то яке диво? Нажився немало. Чи хочете, щоб я жив вічно? Рушайте і приладжуйте все, що треба для похорону!