Аномальна зона - Страница 8

Але все ж таки пiшов за iншими.

Четверо чоловiкiв увiйшли в аномальну зону.

Поки нiчого аж такого аномального довкола не було.

Дощ тим часом повiльно припинився, навiть сонечко визирнуло. Не яскраве, яким воно буває в хорошу погоду. Холодне, байдуже до всього, листопадове. I його свiтло лише пiдсилило загальну похмуру картину, яка вiдкрилася людським очам.

Село Пiдлiсне — а це, швидше за все, було таки воно, розмiстилося в невеличкiй низинi i нагадувало такий собi досить широкий острiвець мiж лiсами. Можливо, у кращi часи тут iснувало iнше транспортне сполучення. Навiть точно було: населений пункт виглядав не таким великим, аби мати власну школу, i не занадто малим, щоб тут не могли мешкати люди з дiтьми дошкiльного та шкiльного вiку. Принаймнi, в Радянському Союзi, коли селяни ще не мали можливостi вiльно пересуватися, якийсь зв’язок зi свiтом напевне передбачався. Та й Тома Томiлiна говорила, що мусила народитися в цьому Пiдлiсному.

Отже, як прикинув Шамрай, теоретично ситуацiя могла виглядати так: це село було територiально пiдпорядковане селищнiй радi iншого села, сусiднього. Вiн полiз за картою, розгорнув її, пошукав очима. Правильно, ось воно, село Балашевичi. У своїх недавнiх блуканнях вони його проминали, там навiть перекособочений iржавий покажчик iз написом лишився. Балашевичi теж вiдселенi, але вiд них до цього мiсця приблизно кiлометрiв десять. Кружляли вони, звiсно, довше, але ж за два десятки рокiв дороги, якi не використовувалися за призначенням, просто зникли. Балашевичi теж стояли практично мiж областями. Люди не виннi, що вони колись оселилися в Пiдлiсному, яке формально слiд приписати до якоїсь територiї. Якою була тутешня поштова адреса, через двадцять рокiв уже не встановиш.

Замислено почухавши перенiсся, Шамрай запхав карту в кишеню. На неї надiї тут мало.

Схоже, Пiдлiсне складалося з однiєї, досить довгої, кiлометрiв зо три, вулицi. По рiзнi боки вiд неї стояли колись ошатнi i живi, тепер — напiврозваленi, покинутi, мертвi хати. На даху однiєї Вiктор помiтив нахилену пiд кутом тридцять градусiв стару примiтивну телевiзiйну антену. Побачив її не лише вiн один.

— Тут телевiзор дивилися, — промовив за спиною фотограф Жора. — Значить, цивiлiзацiя таки була. Ось тiльки чому антена на однiй хатi?

— З тiєї самої причини, через яку тут немає жодного скла у вiкнi. I таблички з назвою, — вiдгукнувся Гриша. — По хатах ти теж нiчого путнього не знайдеш. Були часи, коли збирачi металолому по таких ось мiсцях усе на фiг пiдчищали. Антени металевi. Та й дроти електричнi тут зi стовпiв змотали, глянь.

Справдi: стовпи електромереж стирчали вздовж дороги голими тичками.

Вiктор спробував уявити собi, як тут колись жили люди. Як ходили цiєю дорогою, як гуляли весiлля, на вихiдних катаючи сватiв у тачцi ось по цiй самiй дорозi. Як нею ж несли покiйникiв у останню путь. Вiдразу стрельнуло: десь мусить бути i кладовище. Покинутий цвинтар в покинутому глухому селi — улюблене мiсце авторiв страшних iсторiй.

Шкiрою пробiг морозець.

Аби не стояти i не накручувати себе, Шамрай неквапом рушив далi. Професор Горбатько посунув за ним, втягнувши голову в плечi. Жора вже налаштував фотоапарат i тепер клацав, вишукуючи найбiльш похмурi кадри. Вiн уже знав, чим саме треба iлюструвати подiбнi статтi. Гриша просто крутив головою.

— Мужики, тут, здається, i ворони не лiтають, — подiлився вiн ще одним спостереженням.

— Зате машини їздять, — зауважив Горбатько. — Принаймнi, тут були люди. Не знаю, наскiльки давно, але на дорозi слiди вiд колiс. А в цi мiсця випадково не заїдеш, я правильно розумiю?

— Точно, — озвався Гриша. — Я б сюди вдруге не поперся.

— Справдi. Мiсце не дуже приємне, — погодився професор. — I аура тут погана, я вже вiдчуваю. Пояснити не можу, просто вiдчуваю.

Говорячи так, чоловiки пройшли по центральнiй вулицi покинутого села i вийшли до мiсця, яке колись, очевидно, вважалося тутешнiм центром. Воно нагадувало невеличкий майдан у формi неправильного овалу, який перетинала головна i єдина вулиця. Глянувши лiворуч, Гриша не стримався — реготнув. Всi подивилися туди. Водiй смiявся з невеличкого порожнього постаменту, за яким бовванiло одноповерхове примiщення, схоже на контору чи сiльраду.

— Тут Ленiн був, зуб даю! — тiшився Гриша. — А потiм йому ноги приробили. Мабуть, iз мiдi зроблений, ось його i скомунiздили.

— А ти чого прешся, я нiяк не врублюся? — роздратовано запитав Шамрай.

— Бо я в шаленi дев’яностi знаєш скiльки такого гiвна здав ось цими о? — водiй виставив уперед руки. — Чого зириш? Ти малим ще був, на кота «дядько» казав, а в мене, на фiг, жiнка молода, мале на руках, я пiсля армiї, а роботи в Житомирi — во! — тепер вiн скрутив двома руками дулi. — Порихтували ми з зятем старий «рафик», повитягали звiдти всi сидiння, i вперед, за орденами! Пiвтора роки по областi i районах метал збирали. Скидали його на приватнi пункти прийому, далi розумнi люди гнали мiдь, алюмiнiй та iнший брухт через Пiтер у Прибалтику. Зятевi того мало було, вiн вирiшив у цей бiзнес серйозно зайти, сам почав брухт возити.

Гриша раптом замовк, сплюнув i повернувся до постаменту спиною.

— I? — запитав Жора.

— Перестрiли на трасi. Вантаж забрали, зять битися полiз — застрелили, — вiдмахнувся Гриша. — Я пiсля того з металом зав’язав, у «човники» подався.

Його веселощi раптово змiнила депресiя. Професор Горбатько, помiтивши це, став схожим на мисливську собаку, яка взяла слiд лисицi.

— Голова не болить? — дiловито запитав вiн.

— У мене? — водiй для певностi тицьнув себе пальцем у груди.

— В мене болить, — озвався Жора. — I на душi якось гидко стало.

— А як болить? — пожвавiшав Горбатько. — Просто чи в скронях стукає?

— Стукає, — повiсивши фотоапарат на шию, Жора двома вказiвними пальцями почав масажувати скронi.

— Менi тут теж паршиво, — озвався Гриша. — Поїхали звiдси бiгом, мужики.

Шамрай тим часом роззирнувся. Праворуч вiд постаменту i контори, на протилежному боцi майдану, стояла порожня будiвля з бiлої цегли, в якiй навiть той, хто нiколи не був у сiльськiй мiсцевостi, легко вгадував колишнiй магазин.

— Цiкаво, де у них тут танцi були? — промовив Гриша.

— Тобi яка рiзниця? — байдуже кинув Вiктор. — Тепер ми про це нiколи не дiзнаємося.

— А далi машини не заїжджали! — озвався професор Горбатько, показуючи на знайденi слiди. — Дивiться: зупинялися десь тут, у центрi, розверталися — i назад. Вiкторе, менi вже працювати можна? Здається, ми прийшли.

— Навiть треба, — погодився Шамрай. — Вам же виднiше. Я у ваших тектонiчних розламах земної кори та рiзних сiтках Хартмана[6] не розбираюся.

— Я теж, — невiдомо для чого вставив Жора. — Того, чого не можна сфотографувати, не iснує.

— Автори вашої газети, навiть такi провiднi як ти, Вiкторе, завжди пишалися власним невiглаством у всьому, що стосується науки, — констатував професор Горбатько.

Шамрай пропустив шпильку повз вуха. З Максимом Iвановичем вiн мав справу вже майже два роки, той сам шукав контактiв i плацдарму для оприлюднення власних теорiй. Це не заважало йому регулярно робити всiм зауваження, давати рiзнi поради i взагалi — при кожнiй сприятливiй нагодi читати присутнiм зануднi лекцiї рiзної довжини.

Професор пройшов уперед iще метрiв з п’ять, зупинився, завмер, нiби намагаючись почути чи вiдчути щось таке, чого не чули i не вiдчували iншi. Тодi розстебнув сумку, витягнув власноруч сконструйований прилад. Основою його була рамка з мiдного дроту, яку Вiктор, котрий не раз бачив цей прилад у дiї, називав «пекельною машинкою». То була герметично закрита коробочка з вмонтованим у неї датчиком. Працювало все це на звичайних батарейках. Приладнавши рамку у спецiально зробленi пази, Горбатько покрутив ручку, налаштовуючи прилад на робочий стан, повернувся до гурту:

— Зараз нiхто до мне не пiдходить, ясно?