Аномальна зона - Страница 23

Результат пошуку виявився очiкуваним: такий собi старший лейтенант Пузир повiдомив: вранцi повз нього у вказаному напрямку справдi проїжджав чоловiк на синьому «Вольво». Номер машини служака, звiсно, не зафiксував. Зате запам’ятав водiя — той назвався Вiктором Шамраєм. Пузир пояснив свою пам’ять на iмена та прiзвища пересiчних громадян дуже просто: на початку мiсяця цей тип уже проїжджав повз його КПП, i якраз пiд час його, Пузиря, чергової змiни. Назвався чоловiк журналiстом, ще й посвiдчення показав редакцiйне. Газета теж знайома, теща Пузиря її передплачує i регулярно та з цiкавiстю читає.

Старший лейтенант навiть уточнив: не теща передплачує, а вiн, зять, змушений кiлька рокiв зi своєї кишенi викладати грошi на передплату. Ось так теща на зятевi їздить, дай їй, Боже, здоров’я та многая лiт.

Але хрiн з нею, з начитаною тещею Пузиря. Назад повз КПП синiй «Вольво» не повертався.

Можливо, є iншi дороги. Та оперська чуйка пiдказувала Бражнику: сьогоднi жодною з них Вiктор Шамрай на Житомир не повертався.

Їхати в Пiдлiсне просто зараз, проти ночi — а капiтан навiть сумнiвiв не мав, що журналюга подався туди з якогось дива чи переляку — не було жодного сенсу. Розгортати в аномальнiй зонi пошукову операцiю безглуздо хоча б через те, що для цього треба узгоджувати дiї з купою офiцiйних осiб, а головне — зi спецiальним пiдроздiлом МНС: саме мiнiстерству з надзвичайних ситуацiй пiдпорядкованi як пошуковцi, так i зони вiдчуження, в яких треба цi пошуки вести. Справа не зрушиться з мiсця до ранку, тим бiльше, поки немає нiчого надзвичайного в зникненнi людини, яка взяла чужу машину i кудись їхала на нiй по трасi серед бiлого дня. Великою мiрою Бражник мав величезнi сумнiви в тому, що пошукову операцiю взагалi вдасться розпочати протягом найближчих дванадцяти годин.

Лишалось чекати — раптом подiї почнуть випереджати задуми.

Так i сталося: о сьомiй ранку старший лейтенант Пузир повiдомив, що знайшов оголошеного в розшук Вiктора Шамрая. Без машини.

I без свiдомостi.

— Давай ще раз вiд самого початку.

— Слухай, капiтане, ну ти зовсiм уже знущаєшся, чи як? Дiстати мене зовсiм вирiшив, правда?

Пузир не погрожував i навiть не обурювався — вiн канючив. Цей старлей, який роздобув собi на задницю клопоту буквально за якусь годину до офiцiйної здачi своєї змiни на посту i законних двох дiб вiдпочинку пiсля доби чергування, ось уже цiлий ранок сидiв у карному розшуку i товк одне й те саме всiм, у кого виникало бажання поставити йому кiлька питань.

Спочатку на нього насiв оцей капiтан. Потiм вiн кудись зiрвався, його замiнив iнший опер, хоч i рiвний з Пузирем за званням, та все ж таки старший i за вiком, i за статусом: бо де патрульний, а де — працiвник мiського карного розшуку, та ще з вiддiлу розкриття вбивств! Далi в кабiнет зайшов чоловiк у цивiльному, назвався майором, начальником вiддiлу, вигнав з кабiнету старлея i знову почав заводити шарманку. Тодi, не дослухавши, махнув рукою, пiдсунув папiрця, звелiв давати письмовi покази. «Я писав уже…», — бовкнув був Пузир, та майор виявився категоричним: «Ще раз напишеш. Може, згадаєш щось бiльше». А чого бiльше, коли там бiльше нiчого й не було…

I ось тепер капiтан Бражник знову повернувся. Пузир хотiв спати, їсти, хильнути пару чарок горiлки, а ще краще — самогону, мiцного, на травах настояного, що його постiйно пiсля чергування наливає зятевi теща. Правда, бiльшiсть днiв у Пузиря — це сухий закон: теща, яка живе з ними, пильно стежить, аби зять-мiлiцiонер пив не скiльки хоче, а скiльки можна. Краще вдома, зате — в мiру i пiд гарну закуску, нiж десь поза хатою з так званими друзями заливатися по макiвку пiд два бутерброди. Словом, Коля Пузир хотiв вiдпочити так, як вiн звик це робити, i Сергiй Бражник прекрасно його розумiв.

— Нiхто тебе не дiстає, старлею. Поки мене не було, ти тут кiлька разiв одне й те саме говорив. Навiть, он бачу, писав, — капiтан кивнув на списаний аркуш на краю столу. — Тiльки за весь цей час ти навряд чи слово в слово все повторював. Ти ж не вивчив свою iсторiю напам’ять, як вiршик у школi?

— Та я й вiршики в школi не особливо того… — Пузир шморгнув носом, через що видався Бражнику ще бiльш нещасним.

— Я ось про що: повторювати папугою одне й те саме нудно. Значить, ти мiг за цей час згадати щось нове. Якусь дрiбну деталь, котра вилетiла у тебе з голови при першiй нашiй бесiдi. Є таке дiло?

— Не знаю, — Пузир знову шморгнув носом. — Слухай, капiтане, хоч пива менi принеси…

— Поговоримо зараз, все оформимо, i я тебе з дорогою душею спати вiдпущу, — Бражник обiцяв це вiд щирого серця, йому дiйсно стало шкода колегу, який не хотiв, але все ж таки вступив не в своє. — Але перед тим прогуляю тебе тут недалеко, пива вiзьму i сотку наллю. Сам же нiч не спав, знаю, як воно.

Почувши про сотку, Пузир пожвавився.

— Ну, що я можу… Хiба ще раз те саме…

— Давай, — заохотив Бражник. — Вiд самого початку. Значить, котра година була? Сьома ранку, пiзнiше?

— Мабуть… Ну, нехай сьома нуль вiсiм чи сьома десять, — прикинув Пузир. — Вже не нiч, але ще темно. Сiро так було, знаєш… Та й дощик… Коротше, туман над лiсом. Не густий такий… середнiй… Я, значить, з караульного примiщення вийшов, за той… за потребою, коротше…

— Посцяти, — пiдказав Бражник.

— Ага, посцяти! — охоче пiдтримав Пузир. — Буквально метрiв десять вiд караулки вiдiйшов. Клянуся тобi, нiчого не бачив перед собою. Вiрнiше, нiчого i нiкого не було. I тут — раз! — старший лейтенант рiзко махнув рукою. — Не було — i наче з туману намалювався. Чи з повiтря видувся. Я його, вiриш, мало не обiсцяв.

— Його — це Вiктора Шамрая? — уточнив Бражник.

— Його, його! — закивав Коля. — Спочатку я не бачив, хто то. Мужик мордою вниз валяється на землi. Заплющив очi, потiм розплющив, — вiн показав як саме. — Думав, у мене галюни чи я там знаю… Не було ж нiкого кiлька секунд тому! I нiчого не чули ми, головне. Я ж на посту не сам, нас там трошки народу є…

— Не вiдволiкайся, — перервав його Бражник. — Отже, ти побачив людину, яка лежала обличчям униз. Як далi дiяв? Тiльки згадуй по секундах, якщо можеш.

— Таж я секундомiр не вмикав, капiтане.

— Гаразд, кажи, як дiяв.

— Нiяк особливо, — Пузир стенув плечима. — Коротше, нахилився, торкнувся його рукою. Не розбереш, мертвий чи живий. Потiм перевернув на спину. Спочатку пульс на шиї знайшов. Нiчо, трiпається. Значить, живий. Тодi я лiхтарик витяг, посвiтив на обличчя йому. Воно брудне, я трошки рукою грязюку стер i впiзнав — вiн, Шамрай, той, хто в розшуку. Я, значить, по рацiї тут же хлопцiв пiдтягнув. Занесли людину в караулку, водою лице обмили, викликали, кого треба…

— Кров була? — перервав Бражник.

— У нього, в Шамрая? Нi, наче…

— «Наче» чи «нi»?

— Нi, — впевнено сказав Пузир. — Весь брудний, наче ним рiллю волочили. Але кровi не було, ми б помiтили. Ага.

— Поки їхала «швидка», Шамрай приходив до тями?

— Один наш, Петя Круглик, його знову водою полив, по щоках поляскав. Той, значить, очi розплющив, запитав, де вiн i хто ми. Я почав був говорити з ним, та вiн знову вирубався. Це все, капiтане, бiльше тобi нiхто вже не скаже. Приїхала «швидка», ви ось нагодилися. Шамрая, який наче з того свiту випiрнув, повезли лiкарi. Мене ти в машину забрав, — Пузир розвiв руками.

— Так, — Бражник зiтхнув, вкотре за ранок переварюючи почуте i намагаючись знайти в подiях хоч якiсь крихти логiки. — Ти сказав — з того свiту. Чому ти саме так сказав, Коля?

— А як ще? — щиро здивувався той. — Не було — i раптом є! Просто на моїх очах наче з туману вирiс!

— Вранцi Шамрай не говорив тобi, куди їде?

— Чого ж, говорив. I це я теж доповiдав. Вiн цiкавився якоюсь дiвчиною, її, здається, тиждень тому чи щось таке теж недалеко вiд нашого посту на трасi знайшли. То вже не в моє чергування, слава Богу. А то б взагалi заїздили… Думав, пронесе мене… а нi хрiна не пронесло! Хлопцi тодi писали-вiдписувалися…