Аномальна зона - Страница 22

Так.

Ляснувши себе по колiнах, Вiктор розпрямився. Потягнувся до хрускоту в суглобах. Роздивився довкола, затримав погляд на єдинiй довгiй вулицi Пiдлiсного. Примружившись, глянув туди, де лише кiлька тижнiв тому професор Горбатько виявив геопатогенну зону. Де ж тут зникають люди? I куди ж зайшла Тома, чорт забирай?

Вiд мимовiльної згадки про чорта Вiктора пересмикнуло. Потiм вiн вiдчув, як його без причини почало раптом трусити i тiпати, хоча довкола не було нiчого, що могло б викликати в його серцi страх. Сонце ховалося за суцiльними сiрими хмарами, у повiтрi пахло скорим осiннiм дощиком, вiтер гуляв у гiлках, грався верхiвками дерев. Його несподiваний порив ледь не зiрвав з голови Вiктора кепку, вiн натягнув її на лоба, зручнiше прилаштував на головi.

Навiть якби зараз вiн визнав безглуздiсть свого замiру, розвернутись i поїхати звiдси, а коли вже бути зовсiм точним, ганебно втекти, — тепер так просто не вийде. Доведеться добрих двi години, коли не бiльше, прововтузитися бiля машини, потiм загнати її на станцiю i старанно мити, в тому числi — вилизувати салон ледь не язиком. Отже, раз уже вскочив у халепу, треба принаймнi зробити те, за чим приїхав сюди.

Шамрай поки що не знав, за чим саме вiн приперся сюди, в Пiдлiсне, в аномальну зону. Туди, де, за чутками, перетинаються кордони паралельних свiтiв. Не знаєш, що робити — роби, що можеш. В данiй ситуацiї Вiктор Шамрай мiг лише пiшки пiти вперед, по сiльськiй вулицi, обабiч якої стовбичили будинки-привиди.

Пройшовши з десяток метрiв, вiн раптом вiдчув тупий бiль у головi. Зупинився. Заплющив очi. Постояв так якийсь час, потiм знову розплющив їх. Нiчого не сталося, нiчого не змiнилося. Вiктор витягнув мобiльник, аби переконатися — як i минулого разу — що тут немає покриття. Тепер навiть маючи велике бажання, не викличеш допомогу. Доведеться або сунути кудись ближче до траси, до людей, до життя, або…

Альтернативи поверненню з паралельного свiту пiшки Шамрай так i не знайшов. Тому, сховавши телефон, вiд якого тепер немає користi, вiн рушив далi, наближаючись до знайомого вже неправильного центрального майдану, розтятого дорогою. Пройшовши ще якусь вiдстань, Вiктор зробив нове вiдкриття: тут справдi навiть ворони не каркають. Тиша навкруги здавалася суцiльною, густою, дзвiнкою, лункою.

Мертвою.

Дiйшовши до розваленого примiщення сiльради, Шамрай зупинився. Там, на дорозi, вiн цього не помiтив. Але на майданi слiдiв вiд машини, яка розверталася, причому — не так уже й давно, приховати важко. Очевидно, вирiшив Вiктор, той, хто їхав сюди, пересувався обабiч дороги. Значить, не хотiв залишати слiдiв i не боявся загрузнути. Серйозний транспорт. Мабуть, джип. Чи щось джипоподiбне.

Усмiхнувшись з утвореного щойно слова, Шамрай повернув голову в той бiк, звiдки, як вiн прикинув, справдi мiг їхати джип. I вiдразу ж пригадалося: ось хата, використана водiєм Гришею замiсть убиральнi. Чи то йому здалося, чи справдi той, хто приїздить сюди на джипi, зупинявся бiля неї… Або — бiля сусiдньої. Словом, десь мiж ними.

Вiтер жбурнув у обличчя неприємний запах. Вiктор нiколи спецiально не принюхувався на кладовищах, та й бував на погостах не так уже й часто. Але саме тут i саме тепер йому здалося: ось так пахне цвинтар.

Царство мертвих.

Бiль стискав голову сильнiше. До горла пiдкотилася нудота. Шамрай зробив глибокий вдих, потiм видихнув. Проробив цю вправу ще кiлька разiв. Попустило.

Будинки-привиди хижо дивились на нього порожнiми вiкнами-зiницями.

Засунувши руки глибоко в кишенi куртки i втягнувши голову в плечi, Вiктор обережно посунув через майдан до мертвих хат. Зупинився, побачив на узбiччi невеличку замашну палицю. Нахилився, пiдхопив правою рукою. Якщо раптом втрапить у паралельний свiт, то хоч якось озброєний…

Дурниця.

Паморочилась голова.

Дихальна гiмнастика — знову минулося.

Стискаючи палицю в правiй руцi, Вiктор перетнув покинуте подвiр’я, вiдхилив зламанi дверi, зазирнув до хати.

Тиша.

Крок уперед.

— Ну?

Лiкар, змiрявши Бражника безбарвним поглядом, пройшов повз нього до вiкна, де вже примостилася, спершись на пiдвiконня, Кiра Березовська. Прилаштувався навпроти, ляснув себе по кишенях i полiз пiд халат. Зрозумiвши, чого той хоче, слiдча простягнула йому пачку своїх цигарок.

— Не жiночi, — кивнув лiкар, пригостився i прикурив вiд вогника запальнички, якою креснув наспiлий Бражник.

Зробивши кiлька глибоких затяжок, лiкар подивився у вiкно, на печальний дощик другого дня грудня, другого дня календарної зими.

— Ну? — знову запитав капiтан.

— Жити буде, — лiкар далi дивився, як краплi розбиваються об вiконне скло.

— А докладнiше?

— Не знаю. До тями прийшов, та нiчого не пам’ятає.

— Зовсiм нiчого? — Бражнику хотiлося згребти цю людину в бiлому халатi в оберемок i влупити ним об стiну, щоб штукатурка посипалась, тобто так, як вiн практикував допитувати вiдморожених голомозих бандюкiв у першi роки своєї мiлiцейської служби.

— Сказав, як його звати. Просив комусь подзвонити, та не згадав жодного телефонного номера. Потiм у нього заболiла голова, почались блювотнi рефлекси. Йому вкололи те, що колять у таких випадках. Зараз вiн спить.

— Найближчим часом його можна допитати? — поцiкавилася Кiра.

— Допитати… навряд, — похитав головою лiкар.

— А просто поговорити?

— Для «просто поговорити» я вас найближчим часом не пущу. Взагалi нiкого, крiм близьких родичiв, не пущу. Скоро тут буде його мама, її вигнати я не маю права.

З палати вибiгла опецькувата медсестра, тримаючи у витягнутiй руцi мобiльний телефон лiкаря. Доктор запитально глянув на неї, медичка закотила очi. Лiкар приречено зiтхнув i, навiть не вибачившись перед спiврозмовниками, взяв трубку, приклав її до вуха, сказав коротке «Слухаю», пiсля чого вiдклеївся вiд пiдвiконня i повiльно рушив коридором, справдi не говорячи, а слухаючи телефон.

Березовська i Бражник перезирнулися i, не змовляючись, залишили реанiмацiйне вiддiлення.

Сюди три години тому привезли в непритомному станi Вiктора Шамрая.

Спочатку вiн не повернув машину, позичену в редакцiйного водiя Григорiя Мартинюка.

Домовлялися, що Вiктор буде на мiсцi найпiзнiше о четвертiй вечора. Та минула четверта, потiм — п’ята, шоста, i нарештi набiгла сьома. За цей час Григорiй перiодично набирав Шамрая на мобiльний, та у вiдповiдь чулося одне: «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжностi». Пiзнiше, десь пiсля шостої вечора, телефон взагалi вимкнувся — абонент не може прийняти дзвiнок.

Не знаючи, що робити i як повернути втрачену власнiсть, Гриша Мартинюк не знайшов iншого виходу, як поскаржитись редактору «Неймовiрних фактiв», який саме пiд сьому вечора зiбрався нарештi додому. Потiм, уже даючи пояснення в мiлiцiї, Григорiй дуже неохоче розповiдав про свої ґешефти, хоча давати напрокат приватне авто законодавством не заборонено. Хiба от, маючи дуже велике i непереборне бажання, Мартинюка можна було покарати в адмiнiстративному порядку за несплату податку вiд лiвих прибуткiв. Та й то: перспективи здерти з Григорiя хоча б мiнiмальний штраф були дуже й дуже примарними.

Так чи iнакше, але Бражник пiдключився до цiєї iсторiї десь пiд дев’яту вечора. Коли випадково почув свiже орiєнтування: за пiдозрою у викраденнi автомобiля розшукується Вiктор Шамрай, працiвник редакцiї газети «Неймовiрнi факти». Втративши свою улюблену машину, Гриша Мартинюк нi в чому крiм крадiжки, недавнього приятеля не звинувачував. Так у заявi i написав, аби швидше шукали.

Для чого Шамраю знадобився транспорт, Григорiй не знав, бо «той подонок» йому не пояснив. Проте капiтан мiлiцiї, оперативник «убивчого» вiддiлу карного розшуку Сергiй Бражник не дарма їв оперський хлiб ось уже скоро двадцять рокiв. Не треба бути професором математики, аби розв’язати подiбну задачку. Ще нiчого не знаючи напевне, але маючи дуже серйознi пiдстави робити висновки, Бражник органiзував запити на всi контрольно-пропускнi пункти у напрямку Овруча та Народичiв. Його цiкавило, чи не зупиняли сьогоднi патрулi приблизно з десятої до дванадцятої ранку синiй «Вольво» номерний знак такий-то. Аби колеги швидше думали, наголосив: машина в розшуку, за кермом мiг сидiти особливо небезпечний злочинець.