Ангели по десять шилiнгiв - Страница 20

— Гаразд, зробимо так, як ви кажете, — кивнула Джун. — Я спроваджу Хаббарда, а ви підете й викличете поліцію.

— Але ви нікого не впускайте, чуєте, нікого, навіть якщо хтось видаватиме себе за архієпископа Кентерберійського, — розтлумачувала стара пані. — Взагалі-то я не маю нічого проти єпископів, але вовки, як ви знаєте, завжди одягають овечу шкуру… Так що, — додала вона, вже стоячи на порозі, — коли вбивця все ж з'явиться в Касл-Хоумі, минувши і двері, і вікна, — в цьому древньому піратському гнізді безліч підземель, таємних ходів, — то не панькайтеся з ним, а одразу ж стріляйте! Тільки не рюмсайте й не бійтеся, і вам гарантоване довге життя! Пускайте в нього преспокійно кулю за кулею, поки душа його не лусне, ніби стара автомобільна шина. — Випаливши ці слова, місіс Порджес усміхнулася.

Повернувшись у хол, Джун сказала Хаббарду, що місіс Порджес впустила тацю з посудом, але жодним словом не обмовилась про підозри старої пані. Коли ж Хаббард знову запропонував їй негайно залишити Касл-Хоум, Джун відповіла, що коли Чед не повернеться до десятої вечора, вона так і зробить.

Залишившись сама, Джун витягла з валізи свій маленький браунінг, вимкнула всюди світло, погасила обидві свічки, так що великий хол поглинула темрява, бо вогонь у каміні теж догорів.

Потім Джун тихо пройшла в куток і сховалася за книжковою шафою.

Попливли хвилини, довгі, як години. В деревах шумів вітер, у діжці під ринвою хлюпала вода. І знову Джун охопив страх. Вона відчула, що її долоня з револьвером спітніла. Але в холі було тихо. «Я ніколи не забуду цієї ночі, — подумала вона, — ніколи, до тих пір, поки я жива, до тих пір…»

Вона уся перетворилася на слух — в коридорі почулися кроки, але такі тихі, немовби хтось крався босоніж. Хвильку по тому двері безшумно відчинилися, і незнайомець увійшов до холу.

Затамувавши подих, Джун чекала, підвівши руку з револьвером.

Як тільки він увімкне світло, Джун вистрілить. А вона вже не промахнеться, хай йому чорт, не промахнеться — вона відчула в собі якусь незвичайну рішучість і твердість.

«Мене тобі не вдасться поховати у якомусь підвалі, поряд з Меріел», — подумала вона зі злістю.

Але світла ніхто не вмикав, довкола стояла темінь. Джун чула уривчасте дихання незнайомця. Певне, він не менше, ніж Джун, передчував небезпеку. Несподівано він наткнувся на крісло, лайнувся, ступив крок до Джун, ще один… Вона не витримала і вистрілила двічі.

Очевидно, Джун уцілила, бо він одразу глухо скрикнув, але не впав, а чимдуж кинувся тікати і зник у коридорі, зачинивши за собою двері.

Джун кинулася за втікачем. Коли вона, важко дихаючи, вибігла в яскраво освітлений коридор, то побачила… Чеда, що квапливо йшов їй назустріч. Господи, що коїться в цьому чортовому Касл-Хоумі?..

— Поясни мені, будь ласка, навіщо ти зняла стрілянину?

— Послухай, Чед, — хрипло мовила Джун, — якщо історія з порцеляновими ангелами і місіс Меріел — це одна з твоїх геніальних вигадок, розрахована на те, щоб зробити з мене посміховисько і водночас зібрати матеріал для книги, то запевняю, ти дуже шкодуватимеш.

Перш ніж Чед устиг відповісти, відчинилися двері, і в коридор увійшла стара пані.

— Я ще знадвору почула постріли, — захекано випалила вона, — і подумала, що міс Джун уже плаває в калюжі крові, з простреленою головою. Але, як бачу, вона жива і почуває себе досить бадьоро. — В її словах прохоплювалися нотки співчуття.

— Навіть надто бадьоро, — сказав Чед.

Джун зібрала всі сили, щоб зараз належно відповісти цій нестерпній людині, але затнулася — рука місіс Порджес була перев'язана носовиком, на якому розпливлася червона пляма.

Перехопивши здивований погляд Джун, стара пані усміхнулася:

— Ні, ні, стріляли ви не в мене. Я поранила руку об іржавий колючий дріт, яким обплутано садову огорожу. — Стара пані ненадовго замислилась. — Ви можете подумати, що я брешу і що моя рана, якщо можна так назвати подряпину на руці, результат вашого пострілу з браунінга.

«На зброї вона розуміється, — промайнуло в голові Джун. — І, може, це справді була вона? В такому разі витримка в неї… виняткова… Адже їй після невдалого нападу треба було вискочити через чорний хід, оббігти навколо будинку і зайти в хол вслід за Чедом. Тут не було нічого неможливого, і здогадатися про це могла навіть дитина».

— Ви повідомили поліцію? — спитала Джун.

— На жаль, ні, — місіс Порджес зітхнула. — У Фенвіків нікого не було вдома, а до Паркінсів хвилин десять треба бігти. Так довго я не хотіла наражати вас на небезпеку. А почувши постріли, я одразу уявила, що ви…

Джун безнадійно махнула рукою. Поведенція місіс Порджес загнала б у безвихідь будь-якого адвоката. Вона була або безмежно наївна, або безмежно хитра, і, напевно, її ні на секунду не залишило б самовладання, якби їй навіть пред'явили неспростовні докази її вини.

Таким же міцним горішком, тільки на інший манір, був Чед. Замість того, щоб обняти Джун і прошепотіти їй кілька слів, він, здавалося, зовсім не повірив у те, що сталося. Та й Джордж Абернаті, котрий незабаром з'явився, теж поставив їй кілька скептичних запитань.

— А перевернутий стілець? А крик? — накинулася вона на них, ніби кішка.

— Може, ти сама його перекинула? І сама кричала?

Це вивело Джун з рівноваги. Вона мало не розплакалася від обурення. Те, що їй тут кажуть, не вкладається ні в які рамки!

— Я йду спати, — сказала вона тремтячим голосом. — Якщо вранці знайдете мене з перерізаним горлом, то зрозумієте, брала я вас на глум чи ні. — І вже на порозі додала: — Завтра я їду до Лондона і візьму справу в свої руки.

— Яку справу? 1 що тобі треба в Лондоні? — запитав Чед.

— Може, я вам опісля і розповім… А може, й ні… Я зроблю візит леді Уорренгтон…

— Я й не знав, що ти буваєш у вищому світі, — кольнув її Чед.

— Ти ще багато чого не знаєш. — І вона так хряснула дверима, що затряслося опудало білого ведмедя.

— Я віднесу їй склянку гарячого молока. — Міс Порджес першою порушила мовчанку. — І покладу таблетку снотворного, тоді вона, бідолашна, хоч виспиться спокійно. — І по-філософськи додала: — Страшно подумати, на що здатна людина, коли йдеться про якісь блискучі камінці.

Джордж Абернаті затримав стару пані і поцікавився, що вона має на увазі.

Місіс Порджес поставила перекинуте крісло, сіла в нього й докладно розповіла про все, що бачила й чула.

Коли вона закінчила і пішла на кухню, щоб підігріти молоко для Джун, Джордж підвівся і деякий час мовчки ходив по холу.

— Ти чув коли-небудь про подвійний причиновий зв'язок? — спитав Чеда.

— Ніколи.

— Уяви собі черепичний дах. І ось одна з черепиць раптом рівно о сьомій падає перед парадними дверима. Цей факт тісно пов'язаний із спорудженням будинку, якістю роботи, властивостями матеріалу, впливами зовнішнього середовища. Це перший причиновий зв'язок. Ну, а тепер припустимо, що рівно о сьомій з цього будинку виходить містер Сміт — на це теж є цілий ряд причин. Він служить маклером у бюро, яке відчиняється о восьмій. Отже, щоб вчасно всістися за письмовий стіл, треба опуститися в метро о сьомій двадцять. А той факт, що містер Сміт працює саме маклером, обумовлений його здібностями, зв'язками його батьків, одруженням. Ось тобі й другий причиновий зв'язок. Обидва зв'язки не мають між собою нічого спільного, але часом вони несподівано схрещуються, і відбувається те, що ми називаємо випадковістю. І це справді випадковість, бо дірку в черепі містера Сміта не поясниш лише властивостями матеріалу, з якого виготовлена черепиця, не поясниш її і умовами життя маклера. Цей випадок взагалі не пояснимий, якщо розглядати його тільки з погляду причинового зв'язку. Те саме стосується і подій у Касл-Хоумі. Ми стежимо лише за одною ланкою фактів, і це помилково. Тому давай припустимо, що виявлення діамантів, якщо вони взагалі існують, вбивство місіс Меріел, а можливо, й Девіда Лайнора не пов'язані з шантажем, і порцеляновими ангелами, з обшуком будинку, що його зробив Роберт Уейд. Що тоді?..