20 000 льe пiд водою - Страница 7

Нед Ленд уперто зневажав нашу метушню. Він навіть не виходив у вільні від вахти години на палубу глянути на море, хоч його на диво гострі очі могли б нам зараз вельми прислужитися. Одначе впертий канадець із дванадцяти годин вісім або сидів за книгою, або ж спав у своїй каюті. Сотню разів я докоряв йому за байдужість.

— Ба! — відповідав він. — Пане Аронаксе, якби й справді існував той нарвал — хіба так легко його помітити? Хіба ми не навгад женемося за ним? Кажуть, ніби цього невиданого звіра здибували в північних водах Тихого океану. Нехай і так! Але ж відтоді минуло два місяці — а не така вдача у вашого нарвала, щоб він сидів на місці. До того ж він пливе напрочуд швидко! А ви, пане професоре, знаєте ліпше за мене: природа не творить нічого всупереч здоровому глуздові, і вона б не наділила істоту, мляву за вдачею, здатністю швидко рухатися, якби та істота не мала у цьому потреби. Тож коли тварина існує — її давно нема тут і сліду.

Я не знав, що на те сказати. Авжеж, ми пливли навмання. А що робити? Хоч шанси спіткати чудовисько дедалі меншали, проте геть усі ми плекали надію: пошуки недаремні, нарвал є і ми кінець кінцем зустрінемося з ним.

Двадцятого липня ми перетяли Козерогів тропік на 105° довготи, а двадцять сьомого на сто десятому меридіані проминули екватор. Далі фрегат узяв курс на захід й увійшов у центральні води Тихого океану. Капітан Фарагут слушно вважав: нарвала скорше можна здибати в глибоких водах, подалі від суходолів та островів, які тварина обходила, казав наш боцман, «тільки тому, що поблизу них такому велетові надто мілко». Фрегат пройшов біля островів Паумоту, Маркізьких, Сандвічевих, на 132° довготи перетяв тропік Рака і взяв курс у китайські моря.

Зрештою ми дісталися місця, де востаннє бачено чудовисько. І я й трохи не перебільшу, сказавши: життя на судні завмерло. У нас так тіпалися серця, що мало не всій команді годилось би сподіватися на сердечні захворювання. Всі були збурені; і не спали уже, і не їли. Разів двадцять на день невиразна цята, зорова омана якого-небудь матроса, що виліз на кабестан, спричинялись до хвилювання; нас поймало хворобливе збудження; все це мусило скінчитися повним отупінням.

І наслідки таки не забарилися. Протягом трьох місяців — кожний день яких видавався століттям! — «Авраам Лінкольн» борознив північні моря Атлантичного океану, ганяв за вистеженими китами, круто міняв курс, несподівано лягав із галсу на галс, часто вповільнював хід; уже від японських до американських берегів не лишалося необстеженої ані єдиної цяти. Та все намарне! Навкруги — самі пустельні води. Жодного знаку нарвала, жодного підводного острова, хоч би яка колода з розбитого судна, хоч би плавучий риф — анічогісінько, за що б учепитися оку!

Настала реакція. Втома зламала дух команди й посіяла в серцях зневіру. Всіх опанувало нове почуття, третину якого складав сором і дві третини — злість. Пошитися в дурні, ганяючи за химерою, — ось з чого лютилися найдужче. Гора доказів, накопичених за цілий рік, раптом повалилася, і кожен тепер силкувався надолужити безглуздо змарнований час відпочинком та сном.

Із властивою людській природі непослідовністю команда вкинулася в інші крайнощі. Найзапопадливіші прибічники цієї мандрівки враз обернулися на її запеклих ворогів. Збайдужіння полонило геть-чисто все судно, від кубрика до кают-компанії, і якби не дивовижна впертість капітана Фарагута, фрегат, безперечно, повернув би на південь.

Одначе марним пошукам мав настати край. Не можна було звинуватити в невдачі команду «Авраама Лінкольна», бо вона робила все, щоб домогтися успіху. Жодна команда американського морського флоту не виявляла більшого терпіння й запопадливості. Тож залишилося повернути до свого порту, іншої ради не було.

Такі міркування передано капітанові. Але він затявся. Матроси не ховали невдоволення, і дисципліна на судні підупала. Я не хочу сказати, що команда збунтувалася, і все-таки після нетривалого опору капітан Фарагут, як колись Колумб, попросив матросів, аби потерпіли ще три дні. Коли за цей час не знайдуть чудовиська, стерничий покладе кермо на борт і «Авраам Лінкольн» візьме курс на європейські моря.

^{Я не зводив очей з моря.}

Обіцянку дано другого листопада. Це відразу підбадьорило команду. Знову заходилися озирати океанські розлоги. Кожен кидав на воду останній погляд, вкладаючи в нього всю свою надію. Знову наводились далекоглядні труби. То був останній виклик велетенському нарвалові: «Стань перед судом!»

Так збігло два дні. «Авраам Лінкольн» ішов під малими парами. Матроси вигадували тисячу способів привернути увагу чи якось розбурхати вайлувату тварину, коли тільки вона є десь поблизу. За кормою, на превелику втіху акулам, метляли прив'язані до мотузок здоровенні шматки сала. Довкола «Авраама Лінкольна», що ліг у дрейф, навсібіч снували шлюпки, досліджуючи кожен дюйм моря. Та настав вечір четвертого листопада, так і не принісши розгадки підводної таємниці.

П'ятого листопада опівдні минав призначений термін. Годинник вибив дванадцяту — і капітан Фарагут, дотримуючи свого слова, скомандував стерничому повернути на південний схід і покинути північні води Тихого океану.

Фрегат перебував тоді на 31°15′ північної широти і 136°42′ східної довготи. Японські береги були менш як за двісті миль під вітром. Заходила ніч. Пробило восьму годину. Важкі хмари сповивали окраєць місяця, що вступав у свою першу чверть. Фрегат злегка погойдувало на хвилях.

Я стояв біля штирборту, спершися на поруччя. Консель, що стояв обіч, дивився просто себе. Матроси, вибравшись на ванти, вдивлялися в обрій, що його мало-помалу поглинали вечірні сутінки. Офіцери крізь нічні біноклі силкувалися проникнути в імлу, що дедалі густішала. Вряди-годи хвилі ряхтіли під місячним промінням. А там знову юрмилися хмари і місячне сяйво гинуло на воді.

Глянувши на Конселя, я подумав, що навіть цей добряга піддався загальному настрою. Принаймні так мені видалося. Певне, він уперше в житті схвилювався.

— Ну, Конселю, — мовив я, — це остання нагода заробити дві тисячі доларів.

— З дозволу пана професора скажу, — озвався Консель. — Я ніколи не розраховував на цю нагороду, і якщо уряд Сполучених Штатів пообіцяв би й сто тисяч доларів, він би од того не побіднішав.

— Слушно кажеш, Конселю, — це безглузда витівка. Ми, річ певна, злегковажили, встрявши до цієї халепи! А скільки згаяно часу, скільки марних турбот! Уже шість місяців, як ми могли повернутися до Франції…

— До кімнат пана професора, — додав Консель, — до музею! І я оце класифікував би допотопних тварин, що їх зібрав пан професор! А бабірусу посадили б до клітки в Ботанічному саду, і на неї ходили б дивитися юрби цікавих.

— Все так би й було, Конселю! Я собі уявляю, як з нас глузуватимуть!

— Атож, — спокійно відповів Консель, — певно, посиплються на пана професора кпини. І… не знаю, чи казати…

— Кажи, Конселю!

— І пан професор їх заслужив!

— Справді!

— Коли маєш за честь бути таким ученим, як пан професор, то негоже…

Консель не скінчив свого компліменту. Глибоку тишу раптом розітнув крик. То був голос Неда Ленда. Він гукав:

— Еге! Ось вона, штуковина, під вітром! На нашім шляху!

На той крик до гарпунера метнулася вся команда — капітан, офіцери, боцмани, матроси, юнги, навіть механіки, що кинули машини, навіть кочегари, забувши про казани. Капітан наказав зупинити судно, і фрегат плив за інерцією.

Довкола залягла густа темрява. І я дивувався — ну й гострий же зір у Неда Ленда, коли він проник у такий морок! Моє серце шалено калатало.

Але Нед Ленд не помилявся, і небавом усі ми завважили те, на що показував китолов.