20 000 льe пiд водою - Страница 5

Кортеж катерів і буксирів супроводив «Авраама Лінкольна» аж до плавучих маяків, два вогні яких показують вхід до Нью-Йоркського порту.

Пробило третю годину. Лоцман сів у човна, який приставив його до невеличкої шхуни, що очікувала під вітром. Піддали пари. Тяговий гвинт закрутився, буравлячи воду. Фрегат поплив уздовж низького жовтавого лонг-айлендського берега і о восьмій годині вечора, загубивши з очей на північному сході файр-айлендські вогні, на всіх парах вийшов у темні води Атлантичного океану.

З капітана Фарагута був чудовий моряк, гідний фрегата, яким він командував. Судно було тіло, Фарагут — його душа. Капітан не сумнівався, що велетенська тварина існує, і на борту фрегата не дозволяв жодних суперечок з цього приводу. Фарагут вірив у чудовисько, як набожні бабусі вірять у Левіафана¹³, — скорше серцем, аніж розумом. Нарвал є, і він, капітан, визволить од нього моря, він заприсягнувся! Або капітан Фарагут уб'є нарвала, або нарвал уб'є капітана. Третього виходу не буде!

Офіцери поділяли думку свого капітана. Послухати тільки, як вони розмовляли, сперечалися, міркували, оцінювали шанси можливої зустрічі з чудовиськом, як вони вдивлялися в безмежний океанський обшир! Навіть той, хто іншим разом мав би вахту за справжню каторгу, зараз ладен був прочатувати два дозори поспіль. Матроси ж цілий день юрмилися на рангоуті, хоч нагріта сонцем палуба так припікала ноги, що годі й на місці було встояти. А тим часом «Авраам Лінкольн» ще не розтинав форштевнем вод Тихого океану.

Вся команда жадала здибати нарвала, загарпунити його, витягти на борт і порубати. Усі невсипуще пильнували море. До того капітан Фарагут призначив нагороду — дві тисячі доларів — тому, хто перший — юнга чи матрос, боцман чи офіцер — помітить чудовисько. Тож не було ніякого дива в тім, що геть усі на фрегаті невідступно пасли очима море.

Я, річ певна, і собі не відставав, день при дні озираючи безмежні простори. Єдиному Конселеві було байдуже і до нарвала, і до пристрастей, що вирували на фрегаті.

Я вже казав, що капітан Фарагут оснастив своє судно всім необхідним обладунком до полювання на велетенських китів. Мабуть, жодне китобійне судно не виходило в море наладнованим ліпше. Ми мали все китобійне знаряддя — від ручного гарпуна до мушкетонів із зазубленими стрілами і до рушниць із розривними кулями. На бакові стояла вдосконалена гармата з затвором, грубезними боками і вузеньким жерлом, її модель експонувалась на всесвітній виставці 1867 року. Ця чудова зброя американського взірця стріляла чотири— кілограмовими конічними снарядами на п'ятнадцять кілометрів.

Отже, «Авраамові Лінкольну» не бракувало ніякої зброї. Але цього було замало — на фрегаті плив Нед Ленд, король гарпунерів.

Нед Ленд — канадець за походженням — знаменитий китолов, що не має собі рівного в цьому небезпечному реместві. Кмітливість та спокій, відвага та спритність чудово єдналися в ньому, і лиш найпідступніший кит, найхитріший кашалот міг утекти від його страшного гарпуна.

Недові Ленду десь уже під сорок. Це суворий на вигляд, кремезної будови чоловік ростом понад шість англійських футів; трохи відлюдкуватий і запальний, Нед Ленд страшенно лютує, коли йому перечать. Його зовнішність дуже примітна, надто погляд, що надає обличчю особливої своєрідності.

Безперечно, капітан Фарагут зробив мудро, залучивши Неда Ленда до команди. Зі своїм на диво гострим оком, із вправними руками, він один важив за всіх. Я не годен знайти до нього ліпшого порівняння, аніж потужний телескоп, а воднораз — і гармата, що завжди готова пальнути.

^{«Авраам Лінкольн» велично рушив уперед.}

Канадець — те саме, що й француз, і, признаюся, Нед Ленд попри свою відлюдкуватість був до мене вельми прихильний. Мабуть, його приваблювала моя національність. Йому траплялася оказія побалакати, а мені — послухати давню французьку мову, мову часів Рабле¹⁴, що нею й досі говорять у деяких канадських провінціях. Його гарпунерська родина походила з Квебека і славилася відважними рибалками ще за тих далеких часів, коли місто належало Франції.

Мало-помалу Нед зохотився до розмов, і я любив слухати про його мандри в полярних морях. Його розповіді про ловитви, про боротьбу зі стихіями були воістину поетичні, і мені часом здавалося — я слухаю якогось канадського Гомера¹⁵, що співає «Іліаду» гіперборейських країн¹⁶.

Я зображую нашого відважного супутника таким, яким знаю його нині. Ми — давні друзі. Наша непорушна приязнь зародилася й зміцніла в найтяжчих спитках. Любий Неде! Я ладен прожити ще сто років, аби довше згадувати про тебе!

Однак що думав Нед Ленд про морське чудовисько? Скажу щиро: він єдиний з усіх не дуже вірив у його існування, ба навіть уникав розмов про загадкову істоту.

Якось чудового вечора — тридцятого липня, — себто за три тижні по нашому виході в море, фрегат проминав мис Бланка, за тридцять миль під вітром од Патагонських берегів. Ми вже пройшли Козерогів тропік, і менше ніж за сімсот миль на південь перед нами мала відкритися Магелланова протока. Ще вісім день — і «Авраам Лінкольн» краятиме води Тихого океану!

Я та Нед Ленд сиділи на юті й про щось собі розмовляли, позираючи на таємничу морську безодню, ще й досі недоступну людському окові. Я, звичайна річ, завів мову про нарвала й почав розважувати шанси, що від них залежали успіх або невдача нашої мандрівки. Та, помітивши, що Нед мовчить, я пішов навпрост.

— Неде, — почав я, — невже ви маєте якісь сумніви щодо цього нарвала? Чи, може, є у вас справді поважні підстави не вірити в нього?

Перш ніж відповісти, гарпунер дивився хвильку на мене, потому ляснув себе по широкому чолі, зажмурив очі, замислився й нарешті мовив:

— Може, і є поважні підстави, пане Аронаксе.

^{Нед Ленд — знаменитий китолов.}

— Але ж, Неде, ви, як гарпунер, не раз бачили великих китів, тож мусили б скорше за інших повірити в існування велетенського нарвала; саме вам годилося б найменше сумніватися в тому.

— Ні, пане професоре, — відповів Нед Ленд. — Не дивно, коли невіглас вірить, що в небесах літають якісь там чудернацькі комети, що в земній кулі живуть допотопні істоти, але астроном і геолог махне рукою на цю химерну маячню. Так само й гарпунери. Я давно полюю на китів, я силу їх загарпунив, чимало понищив, та хоч які б вони були здоровенні й дужі, жоден не здатен — ані хвостом, ані бивнем — пробити залізної обшивки судна.

— І все ж таки, Неде, траплялося, коли нарвалів зуб протикав судна навиліт.

— Дерев'яні судна — можливо; а втім, я того зроду не бачив. І доки не побачу на власні очі, не повірю, що кити, кашалоти або однороги спроможні отаке зробити.

— Послухайте, Неде…

— Облиште, пане професоре. Кажіть що завгодно, тільки не це. Може, велетенський спрут?..

— Ні, Неде, тим паче, ні. Спрут — всього-на-всього молюск; сама назва говорить про особливості його тіла. Спрут, хай навіть п'ятсот футів завдовжки, все одно безхребетний, отже, таким суднам, як «Шотландія» або «Авраам Лінкольн», його боятися нічого. І всі ті побрехеньки про подвиги спрутів чи подібного до них страховиддя — маячня та й годі.

— Отож, пане природознавцю, — спитав Нед Ленд трохи спогорда, — ви переконані, що велетенський нарвал існує?