11/22/63 - Страница 41

Ця ідея притьмом вискочила за хвіртку, але спіткнулася на вулиці, не добігши навіть до першого повороту. Головна мета цієї мандрівки полягає в тому, щоб з’ясувати, який вплив на майбутнє справить урятування сім’ї прибиральника, але якщо дозволити Френку Даннінгу скоїти всі ці вбивства, я цього не дізнаюсь. До того ж я вже приречений на те, щоб зробити все знову, бо коли — якщо— я знову зійду крізь кролячу нору, щоб зупинити Освальда, знову відбудеться перевстановленя. Один раз зле. Два рази гірше. Три рази — просто немислимо.

І ще одне. Рідні Гаррі Даннінга вже раз загинули. То я збираюся змусити їх гинути вдруге? Навіть якщо кожного разу відбувається перевстановлення і вони нічого не знатимуть? А хто може довести, що на якомусь глибшому рівні вони нічого не пам’ятають?

Біль. Кров. Маленька Морквяна Голівка розпласталася на підлозі під кріслом. Гаррі намагається налякати свого батька-психопата іграшковою рушницею «Дейзі»: «Не чіпай мене, татку, а то я тебе застрелю».

Я поплентався назад крізь кухню, затримавшись, щоб поглянути на стілець із жовтим пластиковим сидінням. «Я тебе ненавиджу, стільчику», — повідомив я йому, а вже тоді знову ліг до ліжка.

Цього разу заснув я майже моментально. А коли прокинувся наступного ранку о дев’ятій, у все ще незавішене шторами вікно моєї спальні лилося сонце, самозакохано цвірінькали пташки, і я подумав, що знаю, що робити. Найпростіше, дурнику.

Близько полудня я начепив краватку, під правильним дженджуристим кутом встановив на голові солом’яного капелюха і допровадив себе до спорттоварів Мехена, де все ще тривав ОСІННІЙ РОЗПРОДАЖ ЗБРОЇ. Продавцеві я сказав, що зацікавлений у придбанні пістолета, бо займаюся нерухомістю і подеколи мушу перевозити доволі великі суми готівки. Він показав мені низку товарів, включно з револьвером «Кольт.38 Поліс Спешел». Коштував він $9.99. Така ціна здалася мені неймовірно дешевою, поки я не згадав, що, згідно з нотатками Ела, придбана Освальдом за поштовим каталогом гвинтівка італійського виробництва коштувала йому менше двадцяти доларів.

— Це добра річ для самозахисту, — сказав продавець, крутонувши відкочений барабан «кликкликкликклик». — Гарантую, убивчо точний револьвер на відстані до п’ятнадцяти ярдів, а будь-хто достатньо дурний, щоб ризикнути позбавити вас ваших грошей, підійде набагато ближче.

— Беру.

Я було поліз по мої ненадійні документи, але знову ж таки забув узяти до уваги розслаблену атмосферу тієї неляканої Америки, в якій я зараз жив. Оборудка відбулася таким чином: я заплатив гроші і пішов собі з револьвером. Ніяких паперів, ніякого очікувального періоду. Я навіть не мусив повідомити теперішню свою адресу.

Освальд загорнув свою гвинтівку в ковдру й заховав у гаражі жінки на ім’я Рут Пейн, в домі якої тоді жила Марина. Але, йдучи з револьвером від Мехена, я зрозумів, як він тоді міг почуватися: як той, хто має якусь переконливу таємницю. Як той, хто володіє приватним торнадо.

А дехто, хто мусив би працювати зараз на якійсь із фабрик, стирчав у дверях «Тьмяного срібного долара», він стояв там і курив, читаючи газету. Принаймні вдавав, що читає. Я не міг би поклястися, що він назирає за мною, але з іншого боку, я не міг би поклястися, що він не займається саме цим.

То був Безпідтяжко.

Того вечора я знову зайняв пост біля «Стренда», де афіша закликала: ПРЕМ’ЄРА ЗАВТРА! «ДОРОГА ГРОМУ» (МІТЧЕМ) & «ВІКІНГ» (ДАГЛАС)! І звісно, деррійським цінителям кіномистецтва обіцяно було нові КАРКОЛОМНІ ПРИГОДИ [200].

Даннінг знову пішов на зупинку і сів в автобус. Я цього разу залишився. Навіщо його супроводжувати — я знав, куди він їде. Натомість я вирушив назад до моєї нової квартири, раз у раз озираючись, чи не видно де Безпідтяжка. Ніде його ознак не вбачалося, і я запевнив себе, що проти крамниці спорттоварів він трапився мені на очі випадково. Та й байдуже. Кінець кінцем, він віддає перевагу «Тьмяному долару». Оскільки фабрики в Деррі працюють за схемою шестиденного робочого тижня, у робітників тут плаваючі вихідні дні. Цьому парубку міг випасти четвер. Наступного тижня він може стирчати біля «Долара» в п’ятницю. Або у вівторок.

Наступного вечора я знову був біля «Стренда» і робив вигляд, ніби вивчаю плакат «Дороги грому» ( «Роберт Мітчем з гуркотом пре по найпекельнішій дорозі на землі»), просто тому, що я не мав куди більше піти; до Гелловіну залишалось іще шість тижнів, і я, схоже, увійшов у своїй програмі до фази байдикування. Але цього разу Френк Даннінг замість перейти дорогу в напрямку автобусної зупинки, пішов до перехрестя трьох вулиць Вітчем, Канзас та Централ-стрит і став там, немов на щось зважуючись. І знову він мав кльовий вигляд: чорні штани, біла сорочка з синьою краваткою й краткований світло-сірими смужечками піджак спортивного крою. Капелюх сидів у нього на потилиці. Я подумав було, що він збирається завернути до кінотеатру, ознайомитися з найпекельнішою дорогою на землі, тож я би в такому разі індиферентно ретирувався в бік Канал-стрит. Натомість він завернув ліворуч, на Вітчем. Я почув, як він насвистує. Він був добрим свистуном.

Іти за ним не було сенсу; ніяких убивств за допомогою молотка дев’ятнадцятого вересня він скоювати не збирався. Але мені стало цікаво, до того ж я не мав ніяких інших справ. Він увійшов до гриль-бару «Ліхтарник», не такого елітарного, як той, що у «Таун Хаусі», але й зблизька не такого печеристого, як ті, що на Канал-стрит. У кожному містечку є один-два проміжні заклади, де, як рівні, можуть зустрічатися сині й білі комірці, і цей виглядав закладом саме такого типу. Зазвичай у меню там є такі місцеві делікатеси, які змушують випадкових приходнів розгублено чухати собі потилиці. Виявилося, що фірмовою стравою в «Ліхтарнику» було дещо під назвою «Збіранка смаженого лобстера».

Я проминув фасадну вітрину, радше огинаючись, аніж вільно йдучи, і побачив крізь неї, як Даннінг вітається, пробираючись крізь зал. Він потискав руки, когось поплескав по щоці; вхопив капелюх одного з гостей і шпурнув його чоловіку, котрий стояв перед боулінг-машиною «Боул Мор» [201], і той його, під схвальні вигуки загалу, вправно вловив. Люб’язний чоловік. Завжди з усіма жартує. Смійся, і весь світ сміятиметься разом з тобою — типу того.

Побачивши, як він сів за найближчий до боулінгу стіл, я вже ледь не пішов звідти. Але відчував спрагу. Саме зараз ковток пива став би мені у пригоді, а між шинквасом «Ліхтарника» й великим столом із суто чоловічою компанією, до якої приєднався Даннінг, пролягав вщерть заповнений публікою зал. Даннінг мене не бачитиме, натомість я зможу назирати за ним у дзеркалі. Не те щоб я сподівався побачити щось надзвичайне.

Крім того, якщо я збираюся жити тут ще шість тижнів, саме час було починати розбудовувати власну причетністьдо тутешньої громади. Тому я розвернувся і увійшов у звуки бадьористих голосів, підхмеленого сміху і пісні Діна Мартіна «Це кохання» [202]. Офіціантки циркулювали з глиняними кухлями з пивом і тарілками, на яких громадилося те, що певне й було збіранкою смаженого лобстера. І звісно ж, там плавали сволоки сизого диму.

У 1958 році всюди дим.

— Бачу, ви задивляєтеся на той стіл, отой, що там, — промовив голос збоку від мого ліктя. На той момент я вже просидів у «Ліхтарнику» достатньо часу, щоби замовити собі друге пиво і «юніорську» порцію збіранки смаженого лобстера. Бо вирішив, якщо не покуштую, то завжди чудуватимуся, що ж воно за страва.

Озирнувшись, я побачив мініатюрного чоловічка з гладенько зализаним назад волоссям, круглим обличчям і чорними очима. Скидався він на життєрадісного бурундука.

Ошкірившись, він простягнув до мене свою дитячого розміру долоню. Гологруда русалка на його передпліччі змахнула широким хвостом і примружила одне око.