100 тисяч слiв про любов, включаючи вигуки - Страница 5

Изменить размер шрифта:

Письменник з психологічним ухилом шукатиме травми, пояснення та найтонші зв’язки. Він зробить із любові психологічний трилер, історію хвороби, вразивши читача відкриттями настільки очевидними, що на них неможливо звернути увагу.

Батько гамселить усю сім’ю, перші дитячі спогади — його люте ревіння, синці, плями крові, потрощені меблі, сонні сусіди приймають їх до себе на ніч. У мами вибиті зуби, поламані руки, підбите око. Вона посміхається і мовчить — мовчить ось уже двадцять років.

Дівчинка якомога швидше виходить заміж, за першого-ліпшого, він виявляється не таким уже й поганим, робить надійні рами для натюрмортів, накопичує побутову техніку.

Хлопчик багато часу проводить невідомо де, невідомо з ким, не приходить ночувати, встряє у бійки, колекціонує ножі, не вміє дивитись в очі, говорить, опустивши голову, ковтає половину звуків.

Років десять брат і сестра уникають батьків і одне одного. Мама вже в інвалідному кріслі, батько не припиняє її бити. Сестра тихо живе зі своїм чоловіком, вони їздять на пікніки і на море, проводять час зі спільними друзями, накопичують побутову техніку. Брат експериментує з наркотиками і алкоголем, ніяк не може знайти роботу, кілька разів потрапляє в аварії на мотоциклі і раз зривається з балкона дев’ятого поверху. Попри це йому вдається одружитись: дружина балакуча і гарна, у неї свої травми і причини такого шлюбу. Тим не менше, вони видаються хорошою парою, і їм добре разом.

Несподівано, так і не заговоривши, помирає мама. Сестра виганяє чоловіка, за допомогою адвоката відібравши у нього всю їхню спільно нажиту побутову техніку. Батько тяжко побивається, днями й ночами плаче, перебирає фотографії, возить квіти на цвинтар, ходить до священика.

Сестра бере батька жити до себе. Тоді виганяє братову дружину і бере до себе жити ще й брата.

«Зараз ми повинні триматися разом. Ми одна сім’я… Тільки разом ми виживемо», — повторює сестра своє заклинання. Вони разом перебирають фотографії, колекціонують ножі і побутову техніку. І хто їх за це засудить?

А ось, скажімо, ще любовна історія з життя. Я півтора року не їла м’яса. Коли ж із задоволенням до нього повернулась, червона риба (точніше, сьомга) мені помстилась, виявившись несвіжою. Я три дні пролежала в реанімації, і навколо мене кружляли десятки переляканих лікарів. Перелякані лікарі — ось вам доказ чиєїсь пристрасної, власницької любові.

Ну що ж, здається, мені вдалося схематично зобразити всю необов’язковість та натягнутість будь-яких розмов про любов. Хоча перерахувати всі можливі письменницькі ходи не під силу нікому, ви ж розумієте.

І все ж таки — повторюсь — із особливим задоволенням я написала б текст, виводячи в ньому бездоганно логічну теорему чи формулу, з розрахунками, сталими величинами і графіками. Або хоча б невелику статтю про гормональні дисбаланси.

На жаль, ми уже з’ясували, що зробити це неможливо. Звідки візьметься логіка там, де всі дані — випадкові, а результату не існує?

Востаннє я їздила на велосипеді наприкінці весни минулого року. Ми, здається, насмажили кружальця кабачків, до яких на краплю майонезу і дрібку часнику чіплялися плястерки свіжих помідорів, і позав’язували на голови хустки. Готувались, як до серйозної виправи.

Стояла вже ненормальна літня спека, ми бадьоро зрізали навскоси березовий гай, спотикаючись об нарости коренів, оминули блакитний корпус санаторію «Україна», виїхали за Ворзель, в’їхали в Рубежівку, повз церкву, бар, школу із забитими навхрест вікнами і дверима — і далі опинилися на вузькій піщаній стежці посеред поля. На небі ні хмаринки, шкварить сонце, шовкова хустка кожних кілька хвилин зіслизає з волосся і птахою спурхує до фантомних гнізд у пшениці. Шини тяжко грузнуть у піску, рівновагу тримати майже неможливо, їзда вимагає максимального напруження м’язів, ми залишаємо по собі сліди гігантських колорадських жуків — і все одно доводиться час від часу вести ровер поруч, бо колеса розвертаються у протилежні боки і ліниво запорпуються в розпечений пісок.

Ми обливаємось потом, на обрії видно одне-єдине покручене дерево в ореолі напівпрозорого мерехтіння розплавленого повітря. «Це Індія, це справжня Індія», — не втомлюючись повторює Андрій, хоча на Індію не видно навіть натяку.

До химерного металевого бряжчання і туркотіння несподівано додаються ще й візуальні ефекти: гігантські

водяні

дуги, що крають небо на нерівні площини. Новий вигадливий злам стежки — і раптом на полі виростають залізні дракони, кожен завбільшки з добрячого слона (ось вам Індія, прошу), рухомі напівзаіржавілі конструкції, які повільно випростують крила, риплять суглобами і, повертаючи голови плазунів на довгих вигнутих шиях, вивергають потоки води. Тут росте картопля, це піддослідні землі Інституту картоплярства, вони не можуть допускати надмірних тріщин у ґрунті та спаленого листя.

Збурюючи пісок на кількадесят метрів і розповсюджуючи смердючі клуби чорних вихлопів, стежкою проповзає саморобна баржа, перевантажена мовчазними й нерухомими селянами. Вони дивляться на нас не кліпаючи, без злості, ніби не бачать — і водночас дуже пильно, просвердлюючи наскрізь.

Потім їдемо поміж вілл із червоної цегли, поміж дач, тоді між озер (вода брижиться, і в неї хочеться впасти в одязі і з гелікоптера), а тоді, проминувши ще кілька маєтків, самі лише мури навколо яких коштують багатьох сотень і тисяч людських життів, заглиблюємося в ліс. Тут кусаються комарі, я кілька разів добряче гепаюсь об землю з ровера, забивши всі без винятку придатні для цього частини тіла. Стежка дарує безліч несподіванок: яри, пагорби, камені, гілки, корені, шишки, струмки, пляшки, пеньки, черевики, мною теліпає, як сільничкою, і я намагаюсь не доторкатися до сідла, щоб не завдавати собі зайвого болю.

Повертаємось іншим шляхом. Сонце грає в шибах будинків. Повітря стає раптом зовсім іншим на смак, а вітер — рвучкішим. «Так набагато приємніше», — кажу я про вітер, і в голові вибухає злість. Я вихлюпую її на педалі і розганяю велосипед до доступного мені максимуму, позаду чую, що мене кличуть, але тільки ще більше лютую, очі застилає пелена, я нічого не бачу і несуся, несуся вперед, не шкодуючи більше ні ровера, ні свого заду, підлітаю на нерівностях дороги, виїжджаю на зустрічну смугу, переганяю людей на підводах, скутерах, автобусах і машинах, вони сигналять, кричать щось навздогін, погрожують кулаками, крутять пальцями біля скронь. Далі я опиняюсь на узбіччі і довго-довго приходжу до тями. Ще сорок хвилин чекаю решту. Всі вже посварені, і мені соромно. Я ламаю окуляри, кидаю велосипедом об асфальт — і тут починається злива, навіть не злива: ми просто опиняємось у товщі води, не розрізняємо облич одне одного, гримить грім, боляче лупить град, вітер не дає ступити і кроку.

Через сім з половиною хвилин знову світитиме сонце і назустріч нам трасою котитиме хвилі ріка. Наступного ранку я довідаюсь, що від любові, виявляється, бувають діти.

Хоча насправді знаю про це вже зараз, під сільським магазином, куди ми добрели, щоб хоч трохи сховатись від натиску стихії. Це нею, цією любов’ю, мене так довбонуло по голові. Це вона в мені вибухнула своїми гормонами, клітинами, кров’яними тільцями.

А так все спокійно починалося: кружальця смажених кабачків, крапелька майонезу, дрібка часнику, плястерки свіжих помідорів.

Є такий тест для жінок, які хочуть зрозуміти, чи готові вони виносити, народити і дбати про власну дитину: цілий день носити при собі в кишені звичайне куряче яйце. Провести день як звичайно, але постійно пам’ятати про нього і зберегти неушкодженим. Не запитуючи себе, навіщо і чому, і як надовго, і коли буде відпочинок. Знаючи, що назавжди. Найбільше на світі бажаючи зберегти яйце цілим, без подряпини.

І знаєте, що найдивовижніше? Коли відчуваєш, що носити яйце в кишені тобі страшенно подобається, що це захоплює, дарує стільки нових сенсів і, в принципі, не потребує жодних пояснень, сатисфакцій чи винагород. Що з цим яйцем усе навколо стає раптом просто і зрозуміло, і особливо, і завжди цікаво, і самодостатньо.

Оригинальный текст книги читать онлайн бесплатно в онлайн-библиотеке Knigger.com