100 тисяч слiв про любов, включаючи вигуки - Страница 42

Наступного чистого, як вимита слюда, дня, загрузивши щебінкою вантажівку, ми розляглися на пагорбі, чухаючи животи і втупивши осовілі від спеки погляди у долину. Там зграйками, розвіваючи спідниці, бігали жінки. Звідси, з пагорба, обпаленого сонцем, я ніби чув їхній запах, і від думки про них, а ще більше, звісно, від молодості, паморочилося в голові і крутило в паху. І раптом, ніби з нічної розповіді мого сусіда по камері поруч, напевно, зістрибнувши із хмаринки, матеріалізувалася писана красуня. Зараз такі стирчать на глянцевих обкладинках, нюхають кокс та катаються на спортивних машинах. Тут я замовкаю. Скажу лише, що це містечко я покидав уже не такою наївною людиною. Хоча досвід — найбільший бич дурнів… Років п’ятнадцять тому ми з дружиною винаймали кімнату в Криму. Над нами так само абонували кімнату професор математики, який з дружиною, донькою та маленьким сином також приїхали відпочити біля моря. Алушта, шашлики, засмага, солодкий аромат квіту граната та абрикосів під вікном. В цьому просторі існував ще один персонаж, місцева двірничиха тьотя Ліда, що приносила нам козяче молоко і гарячий хліб. Богатирського зросту жінка, з чорними вусами, вульгарна до неможливості. І ось одного ранку нас розбудив ґвалт. Дружина професора — красуня і розумниця — сипала такою лайкою, що квіт на персикових деревах, мабуть, спадав від Алушти до Сімферополя. Причина сімейної сварки була настільки ж банальна, наскільки й неймовірна: інтелігентний професор, виявляється, уподобав косооку, горбату і смердючу двірничиху. І ніякі умовляння, каяття, прохання, погрози дружини на нього не діяли. З юначим максималізмом він боронив своє кохання. Нічого, звісно, з цього путнього не вийшло, але факт залишається фактом. Можете не вірити, але, коли ми випадково зустрілися із своїм курортним сусідом за рік чи два, він крадькома показав мені фотокартку, переламану надвоє. Фото своєї коханої Ліди. Ось так…

…Я згадую ці нібито й незначні епізоди життя по дорозі від Шулявки до Жулян. Вставши засвіта, я приїжджаю сюди, на аеродром, і слухаю, як підіймаються у небо літаки. Моя остання подруга якось сказала: «Молися, щоб вони не падали». Ми познайомилися на якійсь тусні. Якраз через два роки після мого розлучення, і я чомусь вирішив, що саме вона зробить мене щасливим. А потім з’явився дядя на горбатому «лендровері»… І мені нічого не лишилося, як дивитися на літаки і молитися, щоб вони не падали. І на це нема ради. В молодості думаєш, що кохання — це мить пристрасті, зараз і відразу, це терпкий, наждачний біль тіла. Насправді ж — це щемкий подих надії на те, що твоя молитва буде почута.

А може, ці слова написати з великої літери? Отак — Любов після Політики. Чи патетика над всім цим, чи поетика під всім цим? Можна театрально піднести оці руки, котрі ніколи нічого не крали, і оцією мовонькою, котрою ніхто ніколи й нікого не обдурив, крикнути на весь світ:

— Виявляється, вона існує! Виявляється, після політики існує любов! Коли ти в політиці — крім політики, для тебе нічого немає. Коли ти після політики — виявляється, трапляється любов!

Втім, любов і політика — поняття-близнюки. Вони нещадні експлуатанти пристрасті. Щоправда, політика, коли розглядає любов як елемент самої себе, передбачає ще й такий гібрид, як любов з безвиході, любов, породжену паралічем страху.

Колись казали: з КГБ не виходять, з КГБ — виносять. Але ця формула набагато більше стосується саме політики. Почавши нею займатися, не припиняєш цього до смерті. Тобто заради справедливості зауважимо: з політики винесли значно більше людей, ніж з КГБ. І не факт, що всі вони усвідомлювали, шо ця процедура — дрібниця у порівнянні з іншою втратою. Адже багато хто з них так і не пізнав любові, яка, хоч би що не казали, є набагато вартіснішим життєвим набутком, ніж посади та фінанси.

Формування українського політичного класу, що відбувалося на тлі тектонічних розламів суспільної системи, спричинило істотні зміни соціальної психології, а отже, й особистих мотивацій людей щодо їхнього світовлаштування. Природа прийняття політичних рішень в Україні відома майже кожному — зміцнення власного становища, збагачення, особиста та майнова безпека. І в цей час Кохання дедалі більше набуває рис політики. Кохання тепер мало нагадує хворобу, ірраціональний стан, безцільну емоцію, коли «хворого» найменш цікавить, чим все це кохання закінчиться — він насолоджується тут і зараз. А що буде потім — гори воно синім полум’ям. Потім буде потім. Шлюби, що вершаться на небесах і розпадаються на землі, інколи набувають серйозного резонансу. Історія принцеси Діани — не просто історія приватної жінки, всі її сердечні страждання стали справжнім інформаційним наркотиком для цілого світу.

Але й в Україні нині створюється своєрідний верховний шлюбний клуб, ідеологічні ярлики членів якого не відіграють ані найменшої ролі. Згадати хоча б шлюб сина головного комуніста й чільної аграрної діячки. І подібних прикладів — десятки. Любов стала складовою політики, а політика — мотиваційною учителькою любові. Все це часом нагадує постнепівський, але ще передрепресійний сталінський час в СРСР. Саме там основу правлячої касти складали суцільні куми, брати, сестри та всякі інші «Василі сестри в перших». Якщо зараз міністр Н. та депутат Н. одружені на сестрах, а їхній батько дружить з Самим, а двоюрідний брат давньої приятельки дружини Самого — намісник території С, а племінник Самого — заступник намісника території X, а в партійному списочку по три однакових прізвища, то чому це все рано чи пізно не мусить перейти у наступну психологічну фазу сталінщини? Не дай Боже, звичайно, але в людини з низів завжди існує певний стереотип: всі вони там на верхах — одне ціле. Ось що пише Авраам Шмулевич у розкішному есе «Єврейські дружини в Росії»:

«Наприкінці 1948 року за наказом Сталіна заарештували дружин-єврейок його найближчих соратників. У тому числі: дружину Андрєєва — Дору Мойсеївну Хазан; дружину вірного багаторічного секретаря Сталіна Поскрьобишева — Броніславу Соломонівну (вона була сестрою невістки Троцького, просиділа три роки у в’язниці, зрештою — розстріляна); заарештували й дружину Молотова Поліну Жемчужину, що народилася в Запоріжжі (справжнє її ім’я — Перл Карповська. Слово „перл“ у перекладі з ідиш на російську означає „жемчуг“ — звідси й псевдонім.)

Протягом багатьох років коханкою Сталіна (навіть їх медичні картки зберігалися в кремлівській поліклініці разом) була якась Роза — чи то сестра, чи то племінниця Кагановича. За словами сина Берії Серго, їхня близькість стала безпосередньою причиною самогубства Надії Аллілуєвої. Від Сталіна в Рози нібито була дитина. Звався хлопчик Юрою. Він ріс у родині Кагановича. Дружиною сина Сталіна Якова Джугашвілі була танцівниця Юлія Мельцер. Після полону й загибелі чоловіка вона була арештована.

Ліля Брик деякий час була дружиною героя Громадянської війни комкора В. М. Примакова (серед іншого, він очолював вторгнення Червоної армії в Афганістан).

Микола Щорс був одружений на єврейці Фрумі. Їхня дочка Валентина вийшла заміж за відомого радянського фізика Ісаака Марковича Халатникова.

Єврейками були дружини багатьох класиків радянської літератури. Корнія Івановича Чуковського (сам єврей по батькові), Аркадія Гайдара, Володимира Тендрякова».

Ну, прямо тобі Авраам породив, прости Господи… Нинішній клубок родинно-політичного єднання в українській правлячій касті викликає ланцюг запитань, відповіді на які точно знає народ, а от ця каста, здається, навіть не підозрює всієї простоти, а разом з тим глибини цих відповідей. В есе Авраама Шмулевича є прекрасна риторична фігура — саме як підсумок перерахування, хто кому «Василь сестра в перших»: «Все це дуже цікаво. Однак, перш ніж захоплюватися або обурюватися, необхідно запитати: яка користь від цього євреям? У найкращому разі, ніякої».