100 тисяч слiв про любов, включаючи вигуки - Страница 34

Я НЕ ЛЮБЛЮ, коли мене просять читати цей уривок і говорять, ніби він вдалий. Я написала це десять років тому у книжці «Ексгумація міста» і, на жаль, досі можу додати до цього списку безліч усіляких побутових дрібничок, які я «люблю» або «не люблю». Тому що це кокетування і спосіб триматися правил гри водночас. Утримувати позиції, бути кимось, бути зрозумілою оточуючим людиною. Я цього НЕ ЛЮБЛЮ. Я НЕ ЛЮБЛЮ марні витрати енергії на підтримання ілюзії себе в очах інших. І мені не подобається, що найпростіший спосіб орієнтації в реальності — це отаке чорно-біле «люблю-не люблю», хоча варто було би принаймні говорити «подобається-не подобається». Істотна різниця. Мені не подобається мороз, але безглуздо було би сказати, що я не люблю зиму. Я не люблю говорити про любов. Просто терпіти не можу, бо мені просто нема чого сказати. Я можу совати шахівницею фігури — чорне, біле, будувати комбінації. Безглузді, на відміну від шахових. Але це життя, і його треба любити, аби тебе ідентифікували оточуючі цільові групи як цілісну, цілеспрямовану і — головне — по-зи-тив-ну особистість, а не як маргінала-мізантропа-аутсайдера і, відповідно, лузера. Маячня це все.

Через десять років у книжці «Небо кухня мертвих» я написала:

«…дивись — почула в собі Віра якийсь особливо розчулений Спаднем голос Неба — тут можеш ввійти до мене і катулятися скільки собі схочеш по моїх хмарах, а я любитиму тебе по-всякому і як і скільки схочу, а схочу я дуже багато — до несхочу! Віра глянула, куди вказав голос, і побачила свою лозу, що вилася довкруж старезного платана, чиєї крони вже за скроні не було видно.

Тільки речі з собою не бери! Лише паспорт!» — суворо тричі повторив голос Неба. Небо, як і кожен чоловік, до нестями боїться жіночих речей, білизни, косметики, гребінців, черевичок на шпильках, кедів і пантофель, книжок, люстерок, гелів для душу, записників і засушених троянд, навіть горіхових шкаралупок, а надто — заколок, шпильок і пінцетів для висмикування наглих волосинок у наглих місцях, не кажучи вже про тампони і гігієнічні прокладки — ніби ці речі кожного чоловіка ув’язнять, висмоктавши так звану свободу, а краще би в Небі взагалі тільки пташки літали, а якщо б і націлилися вити гнізда — хай роблять це на землі, там, де їхні довбані речі, аби Небу не видно було — десь під Ним, поза Ним! Та ось біда: НЕБО ПОЧИНАЄТЬСЯ ПІД НОГАМИ! Ми всі живемо в тобі, Небо, і Старий Платан, і Виноградна Лоза тому свідчення. Ось що хотіла б сказати Небу Віра. Але скажеш йому, аякже! Віра пише Небу мейли. Поштою до запитання, з адресою «На Небо. Небу» — виглядало би як повна шизофренія, а з мейлами нічого не зрозуміло: куди вони зникають за монітором, як потрапляють до адресата, де лазять по дорозі; може, завертають до місцевих пабів і бухають, нюхають кокаїн в туалетах?

…да… Колись Небо був ближчим і навіть мав кумедну, але конкретну адресу, навіть з цифрами і літерами, з прізвищем якоїсь підставної особи, але Віра зарилася глибоко в сніг, бо втратила віру в зимове Небо, і Небо піднялося майже до макітри платана, заблокувавши свою фальшиву скриньку.

І от Віра пише просто в Небо:

В дитинстві я ненавиділа гриби, навіть їхній запах — ситний, масний дух готових грибів, пара з банячка чи з пательні — мене від цього нудило років до чотирнадцяти. Але мені подобалося збирати і… чистити (!) гриби. Тепер гриби — моя улюблена їжа, я можу з’їсти їх — маринованих, солених, смажених — хоч кілограммммммммм! Але ніщо не змусить мене випхатися по гриби, а про те, аби їх чистити — і мови бути не може!

Колись мені подобалися гнучкі русяві хлопці, з холодними зеленими очима і витонченим профілем, довгоногі, такі гіпові, з довгим хайром. Тепер я собі навіть уявити не можу, як я могла на таке вестися! Мені подобаються «чоловічі чоловіки» — м’язисті (навіть кремезні) брюнети з яскравими темними очима. Бачите, умовна шахівниця нікуди не поділася, просто змінилися комбінації. Але витрати енергії на всі ці «люблю-не люблю» — і на русявих, і на гриби, і на брюнетів, і навіть на варену цибулю — однакові. З однаковими енергетичними витратами можна як любити, так і не любити прати, прасувати, мити підлогу, шукати в Інтернеті інформацію про довбаних політиків для телесюжету, запивати пивом коньяк, їздити у громадському транспорті, ходити взимку пішки через Рибальський міст…

«…Саме сюди Віра тепер приходить літати. Кораблебудівний завод надійно прикриває Віру зі спини, лежить за її спиною, мов іржаві крила, мов тяжкий досвід, мов похмілля, мов усі прожиті нею морські вантажні судна й легкі прогулянкові пароплави непорозуміння, закоханостей і робочих буднів. Віра не надто і ховається — це не вона насипала величезні гори піску і сміття, і не вона розпочала реконструкцію Рибальського моста, але тепер виходить, ніби Віра переховується і робить зі своїх польотів неабияку таємницю (і це в наш-то вік 3D-анімації, коли все, що на правому березі, — вже цілком під контролем групи менеджерів-консультантів з питань масового прориву у майбутнє!). Просто біля води Вірі легше злітати. Віру добре видно з моста, але, гадаю, ніхто, навіть зупинившись подивитися на пароплави і баржі або на будівництво, не зауважує Віри. Її Небо всю ніч пролежало в хлорці і тепер, випране і вже майже сухе, надимається і стелеться злиняло-джинсовим полотном, трохи потріскує. Насправді ж це потріскують крильця метеликів-павичок та кропивниць. Вони всюди — на клумбах, на хідниках, блукають серед сміття і дерев, тонуть у воді. Небо Віри — завжди чоловічої статі, хоч і здається повсякчас, що Небо міняє стать, мов кельнерка попільнички — спритно, непомітно, несподівано і навіть тоді, коли вони порожні. Надто у серпні та вересні, але це просто оптична трансвестія. Вірі її неосяжно-байдуже випране з хлоркою до джинсової блакиті Небо видається пласкою оманою — уявити собі поза ним Чорний Космос вона не здатна. Скільки б її не переконував Нетль, ніби тусує Космосом, як хоче і навіть простіше, — він і є Космос, Віра не вірить. І тому блакитному Небу не вірить. А Небо, мабуть, її любить. Любов — це сонце, небо любить Віру Сонцем, як сонце любить Сонячний Годинник. Віра — сонячний годинник, друзі її, коханці, люди — пісок, річковий пісок, на який Віра відкидає тінь, з якого вона злітає. Любов рухається в Небі, осяюючи Віру зусібіч, насправді ж любов — це тінь, скерована сонцем, тінь на піску, тінь на очах, губах і пальцях друзів, коханців, людей, любов нікуди не йде, не минає, вона повсякчас є — просто рухається, слимаком пересувається Вірина Тінь, а Любов, як і Сонце, невпинно облітає землю, аби оповити її однаково всю!