100 тисяч слiв про любов, включаючи вигуки - Страница 28

Забігаючи наперед, скажу, що мене одного разу, значно пізніше, теж так ударили. І я повелася нічим не ліпше. Повитирала сльози і все забула. Але того моменту було так неймовірно себе шкода. Було так неймовірно приємно себе шкодувати.

Любов — сцена для егоїзму. Ти танцюєш на цій сцені якусь, перепрошую, ламбаду, а тебе безперервно хвалять. Хвалять не тому, що твоя ламбада — вершина ламбадного мистецтва, а тому, що люблять тебе і не хочуть засмучувати. А однак тобі добре. Ти поважаєш себе. Нікого зі сцени не бачиш, бо прожектори засліплюють очі. Обожнюєш себе і тільки себе.

Вперше я закохалася в дитсадку. Мала років п’ять або менше. Класичний варіант — це була моя вихователька. Я безперервно крутилася довкола неї, вимагала її уваги, ранкову гімнастику робила так совісно, що мало не ламала собі руки і ноги.

Хто краще за всіх уміє розглядати у книжках малюнки — я! Хто краще за всіх ліпить у пісочниці фортеці і парканчики — я! Хто найголосніше співає на уроках музики — я! Хто знає найбільше анекдотів — я! Хто наймудріший — я!

Вихователька безперервно повинна була мене хвалити, тримати мене за руку, думати тільки про мене, словом, — любити мене. І так деякий час справді було. Медовий місяць у дитячому садку (непогана назва для добротного порнографічного фільму).

А якось вихователька мене образила. У суперечці з кимсь із дітей не стала на мій бік. Я вибігла на вулицю і цілий день, вперта і горда, чекала, коли вихователька прийде по мене, вибачиться, скаже, що помилилася, що скучила за мною. Минула година, друга, а вихователька не з’являлася. Думаю, вона гарячково перечитувала педагогіку Макаренка, бо не знала, як правильно зі мною чинити. Але тоді я була ладна вбити її — свою любов, яка так жорстоко зі мною обійшлась. Зрадила мене. Залишила. Висміяла. В одну мить з наймудрішої я стала цілковитою дурепою. Забула всі анекдоти. Втратила голос. Сцена, на якій я танцювала свою ламбаду, провалилася, і я з розгону бебехнулася вниз, на саме дно ганьби і самозневаги.

З того часу, перед тим як зійти на сцену, я спершу перевіряю, чи вона надійна. Впевнююсь, що це взагалі сцена, а не вправно замаскована вигрібна яма.

Якби я була законодавцем любові, то залишила б у ній все, як є. Нехай любов і далі буде такою: несподіваною, невзаємною, нещасною, підлою, мучителькою, злою.

Не влаштовують мене лише дві речі, і перше — це те, що любов робить людей надокучливими дітьми, які в іграшковому магазині канючать купити їм ведмедика. Без ведмедика вони не уявляють, як житимуть далі. Конче треба мати ведмедика. Щоб було кого любити. Щоб було кому щовечора перед сном у любові зізнаватися.

Відразу уявляю собі російську акторку Фаїну Раневську — найкращу у світі Бабу-Ягу — на Арбаті з Пушкіним.

У якихсь мемуарах Раневської я прочитала, що вона ціле життя любила Пушкіна. Любила так сильно, що той аж почав їй снитися. А один сон виглядав приблизно так: Пушкін, старенький, з паличкою, шкандибає Арбатом. Фаїна Раневська бачить Пушкіна, і її серце завмирає від неймовірної радості. Ось він! Сам! У плоті і крові! Мій! Пушкін!

Вона біжить назустріч Олександру Сергійовичу і щосили кричить: «Я така рада тут Вас зустріти! Така рада! Я давно хотіла Вам сказати! Якби Ви тільки знали, як сильно я Вас люблю!».

Пушкін, старенький, з паличкою, на хвильку зупиняється. Такий увесь сивий і зморшкуватий. Повертається до захеканої Фаїни Раневської і спокійно відповідає: «Фаїно, шльондра стара, та відчепися ти від мене зі своєю любов’ю».

Друге, що мені принципово не подобається в любові, — це те, що вона минає.

Дуже не подобається.

Зрештою, я майже не вірю у минущість любові. Її або ніколи не було, або вона є назавжди. Інакше як виправдати смертність людської істоти? Смертна людина мусить мати хоча б щось вічне. Їй необхідно за щось триматися. Забутися, аби не просидіти відведені шістдесят-сімдесят років у психіатричній лікарні зі словами: нащо жити, якщо все одно вмру? А любов — найкраща форма забуття. Любов не вмирає.

Підозрюю, мене попросту в черговий раз обдурили. І знову у всьому винна ця літературна халтура. Пам’ятаєте, як Рет Батлер за сторінку до закінчення роману «Звіяні вітром» заявив Скарлет О’Хара: «Вибач, дорога, але я тебе більше не люблю». Пам’ятаєте?

Я перечитувала той абзац мільйон разів. Я не сподівалася такого. Не могла повірити, навіть більше, — не могла зрозуміти. Як це «не люблю»? Що значить «не люблю»? І ти кажеш це тепер, за сторінку до кінця, коли Скарлет така самотня і нещасна? Та подивися на неї — вона покаялася! Вона стала мудрішою! Вона любить тебе і завжди любила, просто народилася трохи тупенька і тому не завжди ясно усвідомлювала, чого хоче! Ти не можеш отак взяти і розлюбити її! Хіба можна розлюбити таку жінку?!

Якщо мої діти і діти моїх знайомих коли-небудь захочуть прочитати «Звіяні вітром», я вирву з книжки останню сторінку або перепишу її наново. Щоб не множити і без того доволі розповсюджену єресь.

Нічого не бійтеся. Любов безсмертна. Вам буде добре, коли полюбите. Тільки любіть.

У світі її так мало, а так багато про неї розмов, що втрачаєш здатність відрізняти свої почуття від нав’язаних.

У телевізорі говорять про любов, у книжках і газетах говорять про любов, у церквах, на пленарних засіданнях Верховної Ради, на заняттях з йоги, у громадському транспорті і в громадських туалетах. Нас напихають любовними історіями, ніби консервантами, проводять такі собі пропедевтичні курси, щоб ми знали, як усе відбувається, як любов виглядає, яка любов буває, і що, власне, краще не любити, але воно як сніг на голову — ти не матимеш сили протистояти. Терпітимеш — і це прекрасно. Задовго до повноліття ми стаємо справжніми професіоналами. Маємо точне уявлення всіх можливих любовних інтриг і перипетій, а коли раптом Вона приходить, ми кажемо собі: ого-го, здається, любов. Ура.

І мене це страшенно нервує. Бо любов нізвідки не приходить. Любов взагалі не вміє ходити. Любов сидить у кожній людині від самого народження. Людина — це любов.

Все решта не має ніякого значення.

Я знаю, коли настане кінець світу з точністю до секунди. І ви знаєте також. І всі на світі знають, хоча, можливо, ніколи над цим і не замислюються. Бо просто знають. Кожен мовчки носить у собі ці знання, як носять рідну кров. Серце. Чи волосся.

Ви смієтеся.

Не вірите!

Не мені.

Ви не вірите самі собі, що носите в своєму мозку такі ж чудернацькі, хоча й не запатентовані знання, як і я.

Мені ви почасти вірите. Хоча подумки майже завжди сперечаєтеся зі мною, «розкодовуючи» путі несповідимі персонажів із моїх романів. Подеколи люто сперечаючись із людьми з моєї уяви (а значить, і зі мною, як їхнім «архітектором»), ви маєте рацію. З етичних, естетичних, ментальних, світоглядних міркувань. Почасти з міркувань власної — психічної чи психологічної — безпеки.

Бо я якась така… нав’язливо-апокаліптична… занадто архаїчна… немодно моралізаторська.

Коли ви подумки ведете зі мною полеміку, ви думаєте, що ви інші. Інакші.

В багато чому — так. Ви неповторні. Проте в своєму знанні точної дати кінця світу (про що я веду мову майже у кожній зі своїх книжок), запевняю вас: ми — ідентичні. Просто я наважуюся говорити за вас своїми словами тоді, коли ви волієте мовчати — але думати — про те, що я вкидаю у ваш і без того розжарений мозок своїми травматичними текстами. Чому травматичними? Бо мої літературні герої проникають у ваш світ зі своїми родовими чи набутими «крововиливами» й рубцями. Персонажі з моєї творчої уяви (але аж ніяк не віртуального, а вибраного людського досвіду) — завжди навіщось безжально обкладені мною капканами й пастками.

Капкани спершу травмують моїх героїв. Далі вони чатують на мене. А лиш опісля ловлять і вас — моїх читачів. І саме в цьому дехто вбачає моралізаторство — оце моє неперервне нагадування про невідворотність щоденних пасток на кожне, кожне! людське життя.