100 тисяч слiв про любов, включаючи вигуки - Страница 24

Отримає 2 роки. Бо саме стільки вона була закохана у свою партнерку (конкурентку?) чорняву Аліну, в комплекті з котрою їх називали просто Марталіна, в комплекті з котрою вони й розводили тих нещасних, багатих, опецькуватих мужиків. Познайомилися ще на останньому курсі інституту культури. Аліна вчилася на телеведучу, Марта — на менеджера шоу-бізнесу. Обидві опинилися не на ТБ, а в саунах, зате ж із кредо «не дай задешево». Ресторанна розводка — це так, початок, аби перебитися. Потім буде далі. Так любили мріяти Марта з Аліною, лежачи по чужих джакузі, п’ючи шаровий Moёt й висмоктуючи устриць. І одна одну. Таке ставалося, але ставалося й інше. Наприклад, коли вони напивали й наїдали купу всього в якому-небудь Латіно-клабі, відтак бізюки казали їм: «Ну што, паєхалі, малишкі?» А малишкі: «Нє, ми нікуда нє єдєм, мальчікі, нє сєводня!» Ну раз не сєводня, башляйте за себе самі. «Мальчікі» встають і йдуть. Над головою Марталіни нависли грозовими хмарами офіціанти: «Не їбе, хто замовляв, платіть давайте, дєвушкі». У Марталіни паніка й гарячка: ми щось придумаємо, щось придумаємо… Ручки трусяться, мобілочка не ловить, мені Сhivas! — добродушному бармену. Добродушний бармен впевненою рукою наливає їй Red Label.

Одна з останніх дій: прийшовши до нового закритого ресторану зі страшенно наївним водооким німецьким ковбасником, відкрила інкрустоване сріблом меню і томно махнула віями в бік офіціанта: «Што у вас здєсь самає дарагоє? Мнє єво!»

Свєта Банько — 37 років, руде волосся з хімією, зелені лінзи (десь вона вичитала, що саме такою має бути справжня бестія чи стерва), заміжня, повна, в блакитному спортивному костюмі й кросівках, їде з аеропорту, треба бути «спартівнай і штоби аттєнялся загар», любить японські кросворди і тонкі жіночі журнали, сидить на дієтах і купує пристрої для тренування м’язів без фізичного навантаження, має власний бізнес — продає турецьке золото на Троєщинському ринку.

Отримає 2 місяці. Саме стільки вона була закохана в чоловіка сусідки Люськи, навіть сміття намагаючись виносити в той час, коли він повертався додому зі своєї лікарні. Він був гінекологом, вона мріяла потрапити до нього на прийом, але встидалася цих мрій і так і не пішла, зате сходила до ворожки, щоби відбити цього сусідського Сергія Олександровича, але ворожка сказала, що щастя їй з того не буде, і Свєта з розбитим серцем повернулася до своїх кросвордів, а гінеколог так ніколи й не дізнався про її почуття. І вона поїхала з чоловіком до Єгипту («все за 300 баксів»), щоби розвіятися і поїсти в «ультра-ол-інклюзіві». А ще позайматися в басейні з аніматорами: «Бай-бай-це-лю-літ!»

Одна з останніх дій: перед самим відльотом із Шарм-Ель-Шайху, ошалівши від останньої можливості шопінгу верещала з арабської крамнички: «Льоня! Льонь, іді сюда!!! Тут Луі Вьютон за пєдєсят баксов! Бєрьом, Льоня!!!»

Антон, 23 роки, яскравий хлопець з дико вистриженим волоссям і низько спущеними джинсами, у футболці з малюнком інкарнації свині в сосиску, дизайнер одягу стріт-фешн, що мусить підпрацьовувати веб-дизайнером у конторі Святослава. Не любить свою роботу, бо треба вставати за будильником, а не спати до четвертої дня, як він звик. Любить мультики і арт-хаусне кіно. Мріє накопити доста грошей, щоби поїхати з коханою дівчиною в Індію і на Кубу.

Отримає 3 роки, якось зовсім мало, але ж ясно — життя зовсім юне. Саме три роки пройшло з часу української Революції, під час котрої, кутаючись у спальник і поправляючи карімат, він і познайомився з Нею. «Ти забереш мене від батьків?» — спитала з надією вона. «Заберу!» — впевнено сказав він. З того дня вони стали сквотерами й ні на мить не розлучалися. Захоплювали розкішні квартири з вікнами на садибу Філарета, захоплювали квартири простіші й у підвалах, але завжди в центрі, в дореволюційних будинках з високими стелями — бо де ж іще жити справжнім панкам?! Де їм ще тримати свої суперкруті макінтоші, свою бібліотеку, свій склад божевільного одягу і гніздити своє кохання? Де ще смажити рис із морепродуктами, пити добре вино, привезене старшою подругою з нескінченних закордонних мандрівок, придумувати нові фішки і ховатися від батьків, що просовують утіклим дітиськам сосиски й картоплю через вікна? Олю він любив більше за життя. І одного разу, коли вона, творча натура (також дизайнер), чомусь засумувала і не хотіла йти додому й сама десь гуляла ввечері, гірко плакав, бо боявся, що вона від нього піде. А вона просто про все завжди думала і все глибоко проживала — навіщо їй від нього йти?

Одна з останніх дій: купив у молочному кіоску глазурованих сирочків для неї і, дивлячись в очі продавщиці (чому не на дату виготовлення?), подумав: «Хоч би цього разу не скислі були…»

Не знаю, як вам, а мені завжди було цікаво, що поєднує людей, котрі буцімто випадково опинилися в якихось незвичайних обставинах. Хай навіть таких трагічних, як це ДТП 21-го січня о 23.40. Коли весь бік перевернутої білої маршрутки було пофарбовано червоною людською кров’ю випадкових нібито супутників. Чому вони сіли саме в це авто, а не в авто перед ним? Чому водій і власник щойно купленого порша потягнувся до дзеркала над пасажирським сидінням, аби витягти те дзеркало до дідьчої матері, бо в нього так любила кривлятися Дівчинка, що принесла біль? Ніколи не фарбувала вії, курва, а тільки кривлялася і сама сміялася зі своїх мультяшних пичок? Він потягнувся за дзеркалом, живіт крутнув руль вправо, ліва рука, щоби вирівняти кермо, крутнула його вліво, але в цей же момент діставалося блядське дзеркало, тож ліва рука крутнула дещо забагато, і порш вилетів на зустрічну, з розгону трахнувши бетонний парканчик. Авто розкрутилося, як фігурист під час виконання «пістолетика», і влетіло в боковину нічної маршрутки, забивши всіх пасажирів, але не ушкодивши водія (що скажуть йому родичі загиблих?)

Ну ОК. Що ж їх поєднувало? Припустімо, Святослав і Антон. Вони вдвох були в порші. Святослав — тимчасовий роботодавець Антона. І це, курва, Дівчинка влаштувала свого приятеля на халтурку в рекламній агенції. Антон того вечора показував Святославу якісь особливі графіті в індустріальній зоні на Лівому березі. А Святослав, біґ бос, він ніколи не був на короткій нозі зі своїми підлеглими, але цього разу він так хотів довести їй, цій Дівчинці, що він такий крутий і молодий, і легкий, і демократичний, що всі її друзі запросто стануть і його друзями, ба навіть просто перейдуть на його бік, а вона залишиться зі своїм сука-блядь-мачо нікому не потрібною, і стане товстою домогосподаркою, і срака їй прийде, і… Одним словом, із незавершених справ у Святослава завалялися помста і щойно оплачений абонемент спорткомплексу на Софіївській. Ні грама кохання, між іншим. А тільки так — кіношне бажання «самовдосконалитися і показати цій суці».

Антон уже сам шкодував, що потягнув Святослава в цю промзону — потрібні графіті якісь мудаки замалювали сірою фарбою (гармонія щоб була — бетонні стіни мають бути кольору бетону!), територія охоронялася блудними собаками, котрих, як виявилося, Святослав панічно боявся. Прогулянка затяглася і ні до чого не призвела. Хіба що до чергового вибуху Святославових звинувачень у бік Дівчинки. Є чогось така тенденція в людей — розійшовшись із коханцями, вони щосили заходяться поливати їх брудом в очах друзів тих же коханців. Антону було скучно це слухати. «Розбирайтеся самі!» — хотів весь час сказати він, але ж тут все-таки бос… Тож робив вигляд, що слухає його, і нічим не виказував, що знає історію з іншого боку, й непогано собі був погигикав у компанії з Олькою, коли Дівчинка клеїла дурня, зображаючи кінець цієї патетичної історії в ролях. Весь час Антон просто хотів якомога швидше трапити додому, до Ольки, на смажений із креветками рис і піно гріджіо, тим паче, в наплічнику в нього ось уже з кілька годин маринувалися глазуровані сирочки Ольці до чаю. А раптом йому так пощастить, що вони лишаться свіжими?

Ольга Василівна того вечора продала журнал «Timing» саме Святославу — взагалі такий дорогий журнал у неї купляли не часто. Бозна-чого вона затрималася так довго на роботі 21-го січня. Аж до восьмої тридцять сиділа, читала позичений у Жанни роман про прекрасну любов. У самої Ольги Василівни такої любові — з яхтами, інтригами, діамантами, отрутами і викраденими немовлятами — ніколи не було, але ніхто, чуєте, ніхто не має права заборонити їй мріяти! Відтак зайшла Жанна. Не за книжкою зайшла, а так — витягти Оліньку на пивко чи на коньячок. Ну бо сколька же можна, Олєнька? Нє лошаді же… Жанна працювала в цілодобовій касі продажу авіаквитків, і сьогодні її зміна кінчалася трохи раніше. Жанна мала свіжу філіровку і свіжий манікюр на кривуватих, та все ж випещених пальцях — це треба було відсвяткувати шоколадом з коньяком. Вибрали якусь підвальну кафешку. Там було дещо забагато довговолосих незрозумілих людей (наркомани!) у плетених светрах, але ціни і музика були нічо так, і поговорити про чоловіків можна було спокійно. І як кого хто задовбав. І скільки крові випив. І скільки разів на тиждень у них це саме. І як зробити, щоб це саме було довше і частіше, що головне. І як Жаннина свекруха не хоче віддати їм гараж, бо в них нема машини. Ну і що, що нема — Жанна все вже взнала про кредит. А Ольга Василівна і про кредит нічого не хоче знати, і про машину — вона у своїх глянцевих журналах у кіоску вичитала, що машин у Києві вже стільки, що через пару місяців усі виїдуть з дому і стануть у пробку, де й стоятимуть мертво, без руху. І як із цим боротися, журнали й самі не знають. А Ольга Василівна не знає, як їй боротися з ненавистю до власних дітей.