100 тисяч слiв про любов, включаючи вигуки - Страница 16

Наступного ранку його випустили разом з офіцерами. А за пару тижнів Маша зустріла друга дитинства, Арнольда, який повернувся з Німеччини, куди кілька років тому поїхав на єврейську еміграцію. Маша довго його розглядала. Арнольд носив дреди і продавав музику. «Що я знаю про євреїв?» — подумала Маша. Вона знала, що євреїв переслідували в Середньовіччі, а в радянському кінематографі вони грали іноземців, оскільки, так чи інакше, справді були іноземцями. Ще за пару тижнів вони одружились. Жив Арнольд на поверх вище за них, і тепер уночі, коли вони кохались, а потім Маша вставала і бігла на кухню попити води, Іван Іванович чув, як її п’ятки стукають об дерев’яну підлогу. Згодом у них народилась донька. У них була дивна, весела родина. Вони часто сварились, потім кохались, разом гуляли з донькою, разом слухали бі-боп та інші записи, котрі Арнольд приносив додому, спали втрьох в одному ліжку, вона носила його одяг, він ремонтував її взуття, вони тижнями десь пропадали, потім повертались, і помешкання знову наповнювалось їхнім сміхом і стогоном. «Більшість людей, — сказав їй одного разу Арнольд, — самотні й беззахисні. Вони хапаються одне за одного, тримаються, прив’язуються одне до одного, заважають одне одному жити. І все тому, що самі розуміють випадковість і умовність своїх стосунків. Більшість людей і живуть разом випадково, вони від початку переконують себе, що мають бути разом, а потім довго-довго мучаться. І жоден досвід тут не допоможе. Досвід не дає тобі нічого, він, скоріше, чогось тебе позбавляє, скажімо, ілюзій. Люди багато говорять про свої почуття, проте в більшості випадків навіть не знають, якого кольору очі в того, з ким вони сплять». За рік вони вкотре посварились і розійшлись. Але згодом помирились і далі живуть разом, тому що люблять одне одного, а все інше, за великим рахунком, мало кого обходить.

Багато закордонних філологів вражалися, що в словникові Грінченка є аж п’ять (!) сторінок із варіаціями слова «любов». Вони, маючи у власних словниках заледве їх кілька на означення великого почуття, не знали, що по всіх інших сторінках у нас є ще багацько похідних…

А, головне, якби вони щось чули ще й про «кохання», то, відкривши наші словники на літеру «к», були б іще більше вражені кількістю лексичних виявів й такого поняття, як кохання теж на кілька чималих сторінок.

Адже не всі народи на Землі розрізняють ці два, здавалося б, такі схожі, «терміни». А нас переповнювало так, що одного слова нам виявилося замало.

Тому в нас ще є слово «милування» в значенні «любов» і також його похідні — лексичні й психологічні.

Що ж роблять ті народи, в кого лише одне слово?

Вони плутаються в його недосконалому однозначному значенні й бояться вимовити, наприклад, «син любить маму», бо це можна потрактувати бозна як інцестуально.

З чого й постав увесь фрейдизм із його Едиповим комплексом, і цілі покоління боялися батьківських, материнських чи будь-яких інших пестощів, не кажучи вже про поцілунки, й усіляко боролися з цими почуттями.

Боролися і перемагали.

У нас же є купа різноманітних значень, і ми знаємо, де й коли які почуття відбуваються, і тому не соромимося їх, розрізняючи мовно, тим самим уникаючи фрейдизму.

Можливо, саме через чужі комплекси меншовартості нам забороняли видавати словники, бо, наприклад, якби не було знищено словника Кримського, чи, скажімо, Яворницького, то тоді б вияви любові у нас зросли непропорційно несправедливо до народів, які цього щастя позбавлені, тобто володіють їм до значно меншої міри. Бо ж ми можемо сісти, розгорнути свої словники, начитатися термінів, та, бач, запишатися.

Так, ми скромні.

Так, ми толерантні, і тому не нарікаємо на комуняк, які щосили позбавляли нас таких емоційних виявів, на які інші людності були просто нездатні. Нищачи наші словники разом з їхніми упорядниками, а також щосили нищачи нашу здатність до любові, аби насадити нам геть нелюдські принципи людських стосунків.

Ці рядки навмисне написано канцеляритом, аби наявніше постала сутність нашого головного українського багатства, іменованого любов’ю.

Чому головного?

Десь у XV столітті наші тодішні азіатські поневолювачі були щиро здивовані, що хоч скільки вони з України вивозять рабів, женучи невпинні потоки бранців, а вони звідкись знову беруться та беруться?

А бралися вони з любові. І саме з того її найміцнішого періоду, який належить юнацтву.

Бо так було — як народжувався син, то його тато одразу йшов у ліс, ломив-рубав вербове гілля, ніс у затишну цілину і втикав у землю.

Україна — це та місцина на Землі, де притча про увіткнуту ломаку, яка через велику віру в Бога може прорости (згадайте кінокартину Тарковського про це), то в нас такі гілляки проростають легко, без напруження, бо ростуть з великої віри в любов — тобто такий вербовий гайок виростав за років п’ятнадцять, а далі рости йому не було сенсу, адже синок саме підростав і був готовий до справжнього кохання.

Тобто до одруження.

А ті великі, батькові, дерева-верби рубалися-пилялися, і з них будувалася хата молодятам.

Ясно, що завдяки нашому напрочуд родючому ґрунтові тут буяло безліч вербових лісків, буяла любов, до шлюбу масово йшла юнь, розмножала Україну, й не було для реалізації любові аніяких проблем.

Тому ще й досі наші дослідники фольклору сперечаються, яке дерево в нас є символом древа життя — верба чи вишня? Верба, вірогідніше, бо своєю юною здатністю швидко рости дає притулок закоханим.

Може, тому верба-іва й дала назву нашій країні — колись вона називалася Івлією. А найпопулярніше ім’я у нас відтоді — Іван.

Ось чому в нас такі гарні люди родяться, а, особливо жіноцтво — через молоду любов, через надзвичайно юні шлюби.

Колись таке було, за татаро-монгольського панування; а нині, коли ціна за квартиру в нас найдорожча в світі, — де тепер любити й розмножуватися?

Себто, доки ти, закоханий, на власне житло спроможешся, то твій вегетативний період минеться.

Отож гине й гине любов, не реалізується через надмірну спекуляцію житлофондом…

Скільки нездійснених почуттів пропадає! Розходиться наша любов світами, поліпшує породу іншим народам, наприклад, в Америці, де кілька переможниць тамтешнього конкурсу «міс красуня» були українського походження.

Чомусь на світові такі конкурси потрапляють, як на мене, геть не гарніші наші претендентки. Однак сядь десь на лавочці у центрі будь-якого вкраїнського міста, і за чверть години повз вас пройде стільки красунь, що всі ці патентовані переможниці — просто тьфе.

А, може, воно й на краще, що справжніх красунь на ті конкурси не допускають? Нехай сидять на Батьківщині і потроху поліпшують породу вже й нам, бо й тут почалися, нарешті, зрушення. Тут на підпорі вже стоять «дерев’яні», хоч і не вербові, а пільгові гроші за немовлят — і одразу заворушилися в молоді почуття, а в материнських утробах — діти.

І спасибі за таку доплату, бо ніхто вже з батьків не посадить вербовий лісочок, й не лише через оподаткування, а через те, що ніде садовити: нашу землю давно вже приватизували ті люди, які не здатні закохуватися, бодай любити, бодай милуватися; всю землю розхапали вже, висмикнули з-під наших ніг — лише ми про це нічого не знаємо, і тому спокійно продовжуємо письмово міркувати про кохання.

Кохання-кохання, з вечора до рання — повчає нас народна пісня, і якщо ми дотримуватимемо цього припису, ніякі окупанти нам будуть не страшні, ніяке остарбайтерство і сексарбайтерство, ніяка работоргівля. Ех, нашого квіту по всьому світу…

Бач, глобалізм — він багатоликий. Він нівелює, спрощує усе святе собі на потребу, вихолощує високі почуття, обертаючи любов на масові секс-послуги.

Ми, правду сказати, посідаємо перше місце за експортом «жриць любові», наша любов «сублімується» в найпотужнішу світову секс-індустрію, однак із крихт її, які лишаються на місцевих теренах, вистачає дещиці й на продовження місцевого роду — така велетенська її сила!