Загадкова дія

Енквен розважався, з мавпячою спритністю лазячи вверх і вниз по шведській стінці. Потім, зачепившись за нікельований щабель, він повис, дивлячись у вікно. На широкому інститутському подвір’ї було порожньо. Тільки на волейбольному майданчику самотня постать вовтузилася побіля сітки та нова лаборантка швидко ішла кудись із течкою під рукою. В течці – Енквен це роздивився без особливих зусиль – лежав грубий конспект і пошарпаний підручник зоряної навігації.

Енквенові були до вподоби такі рідкісні дні (вони називалися вихідними), коли він міг ось так збирати інформацію, неквапом класифікувати її, а все незрозуміле з’ясовувати під час вечірньої зустрічі з Павлом Пилиповичем, або просто Пашею, як звали його співробітники.

Там, угорі, за товстою стелею, на пласкім даху чотирнадцятиповерхової будівлі, містився майданчик, з якого злітали в синє небо швидкокрилі сріблясті машини. Дуже кортіло розглянути їх зблизька, помацати, залізти до кабіни, натиснути стартер. Все це було знайоме роботам поки що лише теоретично. Ходити на авіамайданчик їм іще не дозволялось.

Навіть відсіля, з висоти останнього поверху, Енквен чітко розрізняв кожну билинку і досить добре чув кожне слово, мовлене там, унизу.

Юнак ще й досі вовтузився коло волейбольної сітки. Прилаштувати її було не так-то просто. Поривчастий вітер рвав сітку з рук.

– Допоможи, Катю! – сказав юнак, як тільки лаборантка порівнялася з ним.

– Ніколи, Андрію, – відповіла Катя, уповільнюючи крок. – Справ зараз – море!

– Захист скоро?

– Післязавтра.

– А зараз ти куди?

– На консультацію.

– На консультацію? Але ж сьогодні всі в акваторії, – здивувався Андрій. – Я щойно відтіля – раніше звільнився… Хто ж тебе консультуватиме?

– А це вже моя турбота, – посміхнулась Катя.

За кілька хвилин Енквен почув, як зітхнув далеко внизу ввімкнутий транспортер. Потім по коридору дрібно застукотіли підбори. Двері розчинились, і до кімнати зайшла Катя.

– Привіт, Енквене, – сказала вона.

Енквен легко стрибнув до неї. Поряд із тендітною дівчиною триметровий робот зі своїми дев’ятьма кінцівками мав досить солідний вигляд.

– Розумієш, Енквене, ніяк не можу розв’язати однієї задачі, морочуся понад тиждень… А без неї горить дипломний проект, – Катин голос забринів од хвилювання.

– Горить? – здивовано перепитав Енквен.

– Ой, ну як ти не розумієш! Горить – значить, провалюється.

– Провалюється? – ще здивованіше вигукнув робот.

– Та зрозумій же ти: без цієї задачі в мене нічого не виходить. Розрахунки навігації… Ось умова, послухай…

І Катя повільно продиктувала задачу.

Енквен зупинився, мов укопаний. Тільки у величезних його очах-блюдцях можна було помітити неспокійні спалахи, що виказували напружену роботу мозку.

Мовчання тривало хвилини чотири.

– Так, звичайно, без програмування нічого… – пробурмотіла Катя. Махнувши рукою, вона повільно ступила кілька кроків до дверей. І тут Енквен швидко заговорив. Ніколи ще він так не поспішав.

– Що, що? – розгублено зупинилася Катя,