Оранжеве серце

Розповідає штурман Паччарді

Опісля мені завжди здавалося, що наші відвідини Оранжевої планети – сон, феєричний і химерний. Я, штурман нестаціонарних трас, давно б уже мав звикнути до невичерпної екзотики космосу. Але те, що було на Оранжевій планеті…

А втім, спробую розповісти про все по черзі.

Ми наближалися до сузір’я Близнят. Іонна тяга «Грегора» не вмикалася вже протягом чотирьох місяців. Капітан вів корабель, використовуючи могутні силові поля, котрі ми перетинали.

Магнітний захист «Грегора» працював з повним навантаженням.

Річ у тім, що на траверсі Бети виявилось надзвичайно багато метеорів. За всі свої дев’ятнадцять років безперервних польотів я не бачив, щоб стільки камінців одночасно борознило чорне небо. Що далі ми мчали, то густішав потік метеорів. У вільний час я міг годинами спостерігати чарівну картину Всесвіту. За вікно в цей світ правив великий овальний екран у кают-компанії. Особливо мені подобалось вмикати довколишнє спостереження. Між зірок, здавалося, зовсім нерухомо зависав наш красень «Грегор». Із його дюз не виривався, як звичайно, сліпучий багатокілометровий шлейф полум’я: двигуни – як я вже відзначив – було вимкнено. Під дією якогось загадкового випромінювання обшивка «Грегора» ледь фосфоресціювала. Особливо виразно світилися на тлі чорного неба спіральні лінії упродовж корабля і «шлюпка» – маленька ракета, що містилась у носовій частині «Грегора». Чимось «шлюпка» була схожа на перші ракети, запущені людиною в космос. Використовували ми її досить рідко, проте траплялися ситуації, коли вона була незамінна. На «Метелику» (так називав «шлюпку» екіпаж) ми могли вимандровувати в розвідку й висідати на нові планети, тоді як «Грегор» на певний час перетворювався немовби на штучний супутник цієї планети. Причалювати з «Грегором» до невідомих островів космічного океану ми не наважувались: полум’я його дюз могло б перетворити на попіл усе живе.

Гострий обтічний ніс «Метелика», що світився яскравіше за інші частини, був націлений просто вперед, у невідоме. Окіл хаотично роїлися метеори.

Я крутив ручку приладу, і картина на екрані магічно змінювалась. Траєкторії метеорів, що досі видавалися зовсім хаотичними, набували раптом певного змісту. Ось шалено мчить на «Грегора» крихітна піщинка. Що, здавалось би, вона може заподіяти такому титанові, як наш лайнер? А тим часом за субсвітлової швидкості метеорний пояс, як відомо, являє собою страшну небезпеку для зорельотів. Бомбардуючи з величезною швидкістю корабель, мікрометеорити лишають на його титановій, вольфрамовій чи будь-якій іншій обшивці крихітні вм’ятини, подряпини, «віспинки», як висловився паш капітан. З часом вони перетворюються на справжню екзему, що буквально з’їдає обшивку зорельота. Мовою вчених, котрі читають лекції в Зоряній академії, це звучить як «інтегральний ефект дії». Я ж назвав би зустріч із таким метеорним поясом повільним умиранням.

Одначе метеори не загрожують «Грегорові». Він має чудовий магнітний захист.

Цікаво, який нині «Грегор» збоку?